У короткому пролозі показано роботу Івана Дідуха, камера слідкує за ним відсторонено, часто із позиції пташиного польоту. Перший кадр — знамените сходження на гору, — вважається репрезентативним для всього фільму (а може, й для українського кіно в цілому, враховуючи, що його помістили на обкладинку українського видання «Історії українського кіно» Любомира Госейка). У цьому знаменитому кадрі ландшафт тяжіє над людиною і водночас обрамлює її, це — героїчний дискурс суворого аскетичного життя, тяжкої фізичної праці і боротьби з природою. Тут існує лише людина і її героїчна, тривала боротьба із значно більшою за неї силою. Щоправда, Іван Дідух схожий радше не на трагічного героя, а на працьовиту мураху, яка тягне свою важку ношу і яка поступово мімікрувала під своє середовище, — його обличчя подібне до скиби сухої землі. І все ж, це якраз той архаїчний селянин, який стоїть у центрі українського поетичного кіно. Але цей монументальний образ подається для того, щоб піддатися деконструкції в наступній частині.

Друга частина фільму, заснована на новелі «Злодій», із широких натурфілософських масштабів переноситься в замкнений, клаустрофобічний простір хати. З таким наближенням невинна працьовита мураха перетворюється на жорстокого хижака. Перше, що ми чуємо і бачимо — це крик і те, як у ногу злодія впиваються вила, кинуті Іваном Дідухом. Далі новела повністю побудована на статичних крупних планах, паралізована камера впритул роздивляється героїв — злодія, Івана Дідуха, і двох ґазд, які прийшли, щоб убити злодія. Ґазди мовчки п'ють, і навіть співають, і загалом тримаються так, наче вони прийшли до сусіда допомогти заколоти свиню. Несумірність злочину і кари, холоднокровна жорстокість селян пояснюється тим, що для них злодій значить навіть менше за худобу, тому що він не належить до спільноти, він — чужий. Звідси й їхній гнів і обурення, коли злодій цілує руку Івана Дідуха, апелюючи тим самим до християнського співчуття, чи точніше, універсального закону рівності всіх людей.

У третій, фінальній, частині відбувається повернення до стефаниківського Івана Дідуха, показано його прощання з односельцями. Тут ми бачимо і ґазд з попередньої новели, які виділяються серед загалом нижчого, менш виразного натовпу селян. Тут же з'являються цілком дорослі сини Івана Дідуха, які показово відсутні у новелі про злодія. Камера роздивляється людей, час від часу натрапляючи на Івана Дідуха і його сімю, але не концентруючись на них. Вона розміщена на рівні людського погляду, більше того — вона буквально вештається поміж людьми, як невидимий, чужий спостерігач. Цей відсторонений погляд справляє моторошне враження погляду мерця на власному похороні.