Користувацький вхід

Людина і природа в оповіданнях Г. М. Тютюнника «Холодна м’ята» та «Деревій»

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

Людина і природа в оповіданнях «Холодна м’ята» та «Деревій»
Проблеми утвердження людини в суспільстві завжди були наріжними у творчості Григора Тютюнника. І це утверждення завжди відбувається через взаємодію з природою, духовними факторами, які відкривають у героїв ще не реалізовані частинки самого себе. Саме таким є оповідання «Холодна м’ята» – одне з найкращих у творчому доробку Григора Тютюнника. Дія відбувається ще холодного квітневого вечора на сільській річці. Головний герой – Андрій – повертається з роботи додому, але для цього йому ще треба переплести на човні через річку. Ми дізнаємося, що герой – колишній офіцер, ще молодий, який кинув службу і переїхав до села працювати в колгоспі трактористом. Він одружений, живе з тещею Степанидою Трохимівною, але додому не поспішає. І тут перед нами постає перша проблема твору – складні взаємини у родині: «З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерського пояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала звати на «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла й заклякла в німому презирстві…» [2, 52] Не важко здогадатися, що перед нами людина нещасна, яка не змогла знайти собі щастя в житті і, говорячи філософією Сковороди, позбавлена сродної праці, адже він досі згадує роки, коли був ще офіцером.
Стосунки з дружиною через тещу також були холодними, і навіть у ній він не міг віднайти собі заспокоєння і порозуміння: «Тоді він ненавидів у ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги і навіть імя: Клава, вокал… – чортзна-що!» [2, 53]
І ось його роздуми порушує голос дівчини, яка «вибігла захекана на луку». Вона не впізнала Андрія і попросила перевезти її на той берег, але придивившись, дуже засоромилась.
Андрій впізнав цю дівчину. Це була Леся, старшокласниця, яка побачивши його позаторік в офіцерських регаліях, не могла відвести погляду. Він зараз також не міг відвести погляду від юної дівчини, але йому також було ніяково: «Тепер перед ним стояла дівчина, на яку вже неможливо було просто кинути погляд, але й милуватися нею, тим більше йому, жонатому чоловікові, теж було незручно» [2, 53]. Ця дівчина немовби нагадала йому про щось минуле, втілювала чистоту і простоту. На мою думку, у цьому моменті можна розгледіти і проблему швидкоплинності життя, численних контрастів і протиріч у ньому.
І знову ж таки, пливучи вдвох на човні, вони відчувають один і той же запах – це пахне холодна м’ята. Андрієві цей аромат нагадує про дитинство, все своє життя. І в цей час герой думає саме про вже вищезгадані істини: «…не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м’ятою, вічністю і миттю…» [2, 55]. Саме ця репліка персонажа, як я вважаю, і є виразником головної ідеї твору – ніщо не зрівняється із справжніми відгуками вічної природи, ніякі буденні справи і проблеми; саме в природі можна знайти заспокоєння і усамітнення. Ще одна проблематика твору – взаємозв’язок людини і природи. Тому автор і залучає до розповіді численні описи природи, які присутні й на початку твору, коли Андрій лише згадував про своє життя, і під час подорожі річкою, яка є кульмінаційною.
Андрій і Леся пливуть на річище, щоб нарвати ще молодої холодної м’яти. Вони, охоплені ароматом м’яти, забувають куди пливуть і Андрій «боявся поворухнутися, щоб не сполохнути її голосу – тихого, як паводок, і чистого, як подих землі на пагорбах посеред заплав» [2, 56]. Їхня зустріч була для Андрія, наче «ковток молодості», повернення в минуле і усвідомлення себе не «списаним офіцером», а самодостатньою людиною.
Вночі Андрій не міг заснути, бо вхаті пахло м’ятою і було видно від великих зір. Нам вже не відомо, яке продовження буде у стосунків Лесі і головного героя, але холодна м’ята безперечно об’єднала їх.
Проблема оповідання «Деревій» – це проблема людини, смислу її життя і місця у всесвіті. Хто вона? Для чого живе? Які її стосунки з навколишнім світом? На ці питання відповідає головний герой твору Данило Коряк власним ставленням до людей, роботи, тварин і рослин, своєю совісністю й добротою, усім праведним життям. Данило Коряк – тип виразно національний, традиційний, улюблений письменником [1, 32].
З образом Данила ми зустрічаємося на самому початку твору. Автор розповідає як старанно всю довгу зиму готується Данило до майбутнього любого йому сторожування у лісі. Він аккуратно, в стовпчик, як зразковий школяр, записує на аркуші з учнівського зошита наслиненим хімічним олівцем усе, що треба взяти з собою.
Як найбільшого свята, чекає Данило зустрічі з лісом. Іде старий з дружиною Полькою (вона проводить його до парома, бо він погано бачить) селом, потім луками, вітається із школярами, які веселим гуртом поспішають після уроків додому, гомонить з паромником про життя, а душею вже там, у лісі, в такому любому йому світі. Аж ось і ліс, і розсадник, і сторожка, вона ж і насінниця, і затишок для людини в негоду. Данило відкриває зчорнілу за зиму хатинку, вдихає напоєне духом підопрілого сіна повітря, стомлено сідає на поріжку, і серце його заходиться від щемливої радості. Він відчуває, що «вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти не піде… з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про мить» [2, 101]. По хвилі Данило береться до роботи: виставляє у рів сітку на рибу, виносить посушитися сіно і жолобки з-під насіння, протирає вікна, вимітає вогкі вугли і розтикає скрізь попід стелю та по стінах свою улюблену цілющу рослину – деревій, від якого в нього «аж здоровля прибуває…» Так починається щорічне сторожування Данила на розсаднику.
Ліс для Данила не тільки улюблена праця, а й духовна святиня і втіха серця. То ж ніби у відповідь на Данилову турботу природа обдаровує його щедротами, додає здоров’я, умиротворяє. Григір Тютюнник добре знав, що таке для людини рідна земля і що жити потрібно у злагоді з природою та своєю совістю. Данило Коряк дивовижним розумінням потреб рослини, тварини, птаха, комахи і людини ніби підказує нам єдино можливий варіант поведінки в нашу епоху трагічних екологічних змін, завдяки якому тільки й можна врятувати світ і себе [1, 24-25].
Оцей неграмотний селюк прагне жити не тільки для себе і за себе, не в ім’я наживи, а задля вищого, духовного, що й визначає в людині Людину. Шмат землі не затулив перед ним неба мрії, отого вічного пориву в духовне захмар’я.
Але не тільки проблему взаємозв’язку природи і людини розкриває автор у оповіданні. Ще однією є проблема швидкоплинності життя, старості і молодості. У творі протиставляються і, в той же час, існують разом, взаємодоповнюють один одного два покоління. Це ми бачимо в епізоді твору, де Данило разом з дружиною Полькою йдуть до парому і зустрічаються з малими школярами, які чемно вітаються з ними. А далі їм назустріч іде молода пара, які засоромившись Коряків, розходяться на мить в різні сторони, а, обійшовши їх, знову беруться за руки. Полька згадує, як і вони з Данилом колись були молодими та грали вдвох на луках, і приходять до висновку: «Було, було, та вже не буде… І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде» [2, 100].
Навіть коли вони удвох милуються лісом, вдихають його п’янкий дух, знову замислюються над вічною проблемою: «Оце б тільки жити та жити, а бач – старість…» – і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя» [2, 99]. Але у старості автор бачить і прекрасне – вона досвічена і зріла, і Гр. Тютюнник від душі милується Данилом і Полькою, які, проживши багато років разом, не згубили повагу і любов один до одного.

Література:
1. Вітренко Р. І. Григір Тютюнник: шлях правди і милосердя / Р. Вітренко // Українська мова і література в школі. – 1991. - № 11. – С. 22 – 34.
2. Тютюнник Г. М. Твори: у 2-х т.: Оповідання. Повісті. / [Упоряд. А.Шевченко. Передм. О. Гончара]. – К.: Молодь, 1984. – Т. 1. – 328 с.

Автор: 

Аврамченко Маргарита Дмитрівна, вчитель української мови та літератури

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі