Користувацький вхід

Святкова шкільна лінійка "Не згасни, свчко пам'яті"

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

Цей матеріал можна використати під час підготовки години класного керівника на тему "Голодомор, 1932-1933рр."

Не згасни, свічко пам’яті!
(святкова лінійка)
(На столі букет квітів, перев’язаних чорною стрічкою, карточки з висловлюваннями: «Жить стало лучше, жить стало веселей» (Й.В.Сталін), «…а онде під тином опухла дитина, голоднеє мре…» (Т.Г.Шевченко))
Колеснікова В.: Пам'ять – нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. І сьогодні через 75 років, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.
Кропивка Я.: У 1933 році був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і іще ненароджених у лонах матерів.
Маринич О.: Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, не храми –
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь:
«Вкраїна, двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».
Колеснікова Н.: Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.
Колеснікова В: Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного не¬гайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непо¬слуху позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, сві¬домо спрямований на фізичне винищення селянства.
Кропивка Я.: Обдирали селян, наче липку.
Мав коня — то вже був з куркулів.
Супротивних — в Сибір, там, крізь шибку
Скільки глянеш,— дроти таборів.
В таборах той, що землю леліяв.
У буремні відстояв грудьми.
Вождь великий» всю тундру засіяв
З України моєї кістьми.
Маринич О.: Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932 – 1933 років. Масове голодування почалося ще в грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв – 8 млн. чоловік. Це 1/5 всього населення України.
Колеснікова Н.: У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
Колеснікова В.: Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні й постійний страх. Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села столи експериментальною зоною. Це був експеримент за право життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.
Кропивка Я.: Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, –
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Маринич О.: Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, отруйні гриби, розривали скотомогильники – і вже падалицю – брали й варили, щоб отримати навар.
Колеснікова Н.: Ні крихти в роті вже стільки діб...
Немов в гарячці, я марю їжею.
Раптом десь голосно: "Свіжий хліб!
Кому, громадяни, свіжого хліба?"
Що кажете? Хліб? Біля нашого дому?
А голос, мов дражнить, лунає на ґанку,
І я здригаюсь... І раптом кричу у нестямі: —
Дайте! Ви чуєте? Дайте!
Бо збожеволію...
Мені! Хоч скоринку!
Ви чуєте, люди? Мені! Я благаю!
Нехай не свіжого.
Ні-ні, я не їсти, нюхати буду.
Понюхаю тільки, і знаю — виживу.
Колеснікова В.: Із хлопчиком мати,
В чотири руки,
Ходила збирати
В стерні колоски.
Кожній зернині
Раділи вони, —
Бо хліб для людини
Не має ціни.
Незчулись, як стиха,
Мов в страшному сні,
Вершник над'їхав
На чорнім коні.
Вдова не забула,
Що він поліцай,
І тут же гукнула:
"Синочку, тікай!"
Хлопчика з місця,
Мов вітром, змело —
Він полем понісся
Назад, у село.
Не чув він, як ноги
Колола стерня.
Не мав тільки змоги
Втекти від коня.
А страж доганяє,
Свистить батогом.
Стій, гад! — зупиняє,
І вслід — матюком!
Малий відчуває,
Що вже програє,
Та з рук не пускає
Багатство своє.
День тільки проснувся —
Й не стало враз дня:
Хлопчина спіткнувся
Й попав під коня.
Мати не плаче,
А криком кричить,
Хлопчина неначе
Живий, а мовчить.
"Синочку, проснися", —
Просила вдова.
До Бога неслися
Благальні слова.
Враз збіглися люди,
їх гнів наростав,
Від крику Іуда
У степ поскакав.
А потім сільські
Активісти прийшли —
Тридцять три колоски
У торбині знайшли.
Кропивка Я.: Голод охопив територію з населенням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн. до 10 млн. осіб, а іноземні дослідники називають навіть цифру 25 млн. осіб. У селах навесні 1933 року почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби погодувати людським м’ясом інших, які зосталися. Від таких фактів волосся піднімається. Серце завмирає, дух забиває.
Маринич О.: Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлись у пам’яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Сільський цвинтар, буяє бур’ян
На занедбаній братській могилі.
Невже в головах наших туман,
І розвіять його ми не в силі?
Але пам'ять не вмерла, жива.
Хоч всі ми заслуговуєм докір.
Ось дідусь промовляє слова.
Все згадав, а пройшло стільки років.
Хай стоїть на могилі цій хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
Молитва за убієнних
Колеснікова Н.: Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів. І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця? Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії-Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою. Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвеснених садах, на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи то моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіт?
Кропивка Я.: Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічки, закликаю землю, на якій, дотлівають свічки людського життя. Мільйони погаслих свічок?
«Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів. Поглянь - червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворенія, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?!
Сину Божий Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво - нагодуй! Порятуй!
Маринич О.: Богородиця! Матір наша небесна! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоним дияволам? І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському христі розіп'ята й вишіптувала: «Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?»
І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка-Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив'яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічки.
«Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Мокрини, Уласи, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі покірно прошу до святої вечері.
Колеснікова В.: І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері.
«Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах та левадах? Чи ж є заручени і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на Чорнобильській межі».
Прости, народ, Боже! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, в якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свічка. Прости ж нас роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!
Колеснікова Н.: Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, – і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!» Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору. (Учні запалюють свічки). Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи.
(Хвилина мовчання)
Колеснікова В.: Ми будемо пам’ятати тих, хто став жертвою сталінського голодомору. І нехай квіти, які ляжуть на могилу, будуть символом вшанування про нашу пам'ять , про ті далекі, і в той же час, такі близькі 1932-1933 роки.
(Покладання квітів)

Автор: 

Колеснікова Тетяна Анатоліївна

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі