загрузка...
RSS-матеріал


Підписатись на E-mail:

Користувацький вхід

Жіноча доля в творчості Шевченка (Літературно-музична композиція)

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали

загрузка...

3

Жіноча доля в творчості Шевченка
(Літературно-музична композиція)

Святково прибрана сцена. Портрет Шевченка. Виставка його творів, малюнків.

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Благословен той день і час
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.

Нашого святого пророка і заступника породила українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його зросту:

...Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан...

За віруванням наших предків душа материнська бачить з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом з нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала й радість, коли слово її сина повертало до життя закам’янілі й омертвілі душі і колись, і нині живущих.

Марія Гармаш “Матері Шевченка”.
Якби ти знала як твій син
І возвеличить і освятить
Усе, чого торкнеться він,
Але найперше – слова “мати”!
І ти живеш в його словах,
Святая мати його сина!
Бо колихала на руках
Майбутнє рідної Вкраїни.
В сльозах, в неволі, між рабів
Дала йому ти ум великий
І вільну душу і гордий спів
І правду Божу сонцелику
Крізь тьму віків у дикій млі
Освітить правду слово сина:
Найвища радість на землі –
У мирі мати і дитина!

“Такого полум’яного материнства, – писав Максим Рильський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері.”

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, – це символ долі всіх українок, які злилися в поезії Кобзаря у величний, багатостраждальний образ України- матері.

Доля кріпачки у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок, які зустрічалися поетові в житті. Це і рідна мати, яку передчасно “у могилу нужда та праця положила”, це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марина, оті “голубки молодії”, в яких “у наймах коси побіліли”.

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину...
Та матір добрую мою
Ще молодую –
У могилу
Нужда та праця положила...
...А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й помрете!

Не забув Тарас і подругу своїх дитячих літ, своє трепетне юначе кохання – Оксану Коваленко, котру, як і героїню поеми “Катерина”, зганьблено.

Ми в купочці колись росли,
Маленькими тоді любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
...Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
...З байстрям вернулась...
Апотім знов кудись пішла,
Ніхто й не зна куди поділась.

Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки з неї не збиткувався! На панщині шмагав її канчуками осавула, вдома вона несла тягар усієї хатньої роботи, обробляла город, виховувала дітей.

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитоє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.

А скільки жінок стало жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, скільки помандрувало за військовими валками – та й без сліду пропало.

А он бачиш? Очі! Очі!
На що ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Шевченко ніби зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і на весь голос розказав про них цілому світові. Назви його творів: ”Наймичка”, “Відьма”, “Сова”, “Слепая”, “Мар’яна-черниця” не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспілтьстві. Ось один із найтрагічніших образів жінки, з якої сміються, якої лякаються люди, бо вона божевільна.

В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров; аж струпом стала.
І довгі коси в реп’яхах
О поли бились в ковтунах.

І далі Шевченко додає:
Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.

Кожна жінка-жертва для поета рідна. Він плаче її слізьми, мучиться її муками. “Моя се відьма” – тобто його біль, його горе, його страждання. Шевченкові поеми кличуть до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.

Скривджена паном дівчина-покритка, яку люди називають відьмою, збожеволіла від горя, шукаючи своїх діток-близнят Наталю та Івана. Пан-батько віддав сина якійсь пані в лакеї, а дочку занапастив. Відьма розповідає циганам:

...Діточок шукаю.
Наталоньку! Ні, ні, ні!
Я шукаю пана.
Розірву... Возьміть до себе
І мене, цигани,
Я ведмедя водитиму,
А як найду ката, то й спущу його на його,
Отойді, проклятий!..
Ні, не спущу. Сама його
Загризу...
...Чи я найду моїх діток,
Чи так і загину?

Невимовно тяжку материнську долю жінки-кріпачки розкриває Шевченко в багатьох своїх творах. Особливо вражаюче описав поет вдовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати.

Ой привезли до прийому
Чуприни голити
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
...Усі невлад, усіх назад,
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин

Збожеволівши мати
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить...
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою по улицях
Та, сміючись, “дражнили Совою...”
Шевченкові образи дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й високоморальні. Найбільша заслуга великого Кобзаря не в тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку-кріпачку на високий п’єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Такими є Ганна з “Наймички”, Оксана з поеми “Слепая”, Сова, Катерина і Марія з одноіменних творів. Мати з дитиною завжди були для Шевченка найсвітлішим образом, естетичним уособленням краси, ніжності й благородства. Чи не тому стали нині крилатими оці мелодійні слова:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Уже в маленькій дівчинці бачив Тарас майбутню жінку-страдницю, її тяжку долю і співчував їй, тужив, плакав разом з нею. У 1845 році в Переяслав-Хмельницькому районі, в селі В’юнищах зустрів молодий Шевченко дівча з відрами. Карооке, красиве, наче маківка в цвіту. Але одяг на ньому – одне лахміття, уже спадає останнє листя, а воно босе. Це була сирота Мар’яна, яка служила за харчі наймичкою у багатих. Поет дав їй грошей на хустину. Під враженням цієї зустрічі він написав вірш “Маленькій Мар’яні”.

Поезія “Маленькій Мар’яні”.
Рости, рости, моя пташко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите,
Поки люди не дознали
Тихої долини.
Дознаються – пограються,
Засушать та й кинуть.
Ані літа молодіїї,
Повиті красою,
Ні карії оченята,
Умиті сльозою,
Ані серце твоє тихе,
Добреє дівоче
Не заступить, не закриє
Неситії очі.

Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості. У поемі “Титарівна” дочка титаря насміялася над найкращим, але бідним парубком Микитою, який запросив її до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це. Не можна гордувати, зневажати людей, ніби говорить цим Шевченко.

Горить Микита в сірій свиті!
Шеляга виймає,
І за того остатнього
Музику наймає,
І нерівню титарівну
У танець вітає!!
“Одчепися, пройдисвіте! –
І зареготалась
Титарівна. – Хіба тобі
Наймичок не стало!”
Насміялась титарівна
З бідного Микити.
Насміялася при людях,
Що він в сірій свиті!
Буде тобі, титарівно!
Заплачеш, небого,
За ті сміхи!

Мине небагато часу, й титарівна гірко пошкодує за тим, що наробила.

І живую положили
В домовину! й сина з нею!
Та й засипали землею!
Стовп високий муровали,
Щоб про неї люде знали,
Дітей своїх научали...

Поплатилась своїм життям за обман і дівчина Катерина.
Поезія “У тієї Катерини хата на помості”

Багата і складна палітра жіночих шевченківських образів. Тут і щаслива мати (“Садок вишневий коло хати”, “На панщині пшеницю жала”, “І досі сниться”), і нещасна мати (“Катерина”), і героїчна мати (“Неофіти”, “Марія”), і злочинна мати (“Утоплена”), і розумна мати (“Ой крикнули сірі гуси”).

У баладі “Утоплена” виведено єдиний у Шевченка негативний образ матері – злочинниці, яка з ревнощів до вродливої дочки-суперниці втопила її, своє єдине дитя. А в епічному вірші “Ой крикнули сірі гуси” вдова, народивши нешлюбного сина, не тільки вигодувала його, а й вивчила, і, спорядивши йому гарний козацький одяг, сідельце й коня, послала вихованого нею громадянина України на Січ.

Немає у світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку – матір усієї Землі, берегиню, продовжувачку роду.

Його невмируще:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі, –

стало святим ідеалом для багатьох поколінь, і є ним для нас нині, коли, нарешті, ми взялися за будівництво власної хати, бо, як казав незабутній Тарас:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.

style="display:inline-block;width:728px;height:90px"
data-ad-client="ca-pub-5032241474405282"
data-ad-slot="4854836540">

Голосування

Як Ви оцінюєте сучасні події в освіті?:

Останні коментарі