Користувацький вхід

ФОРМУЛА КОХАННЯ

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

ФОРМУЛА КОХАННЯ

Мета: розширювати кругозiр учнів, вчити дітей вільно почуватися перед аудиторією, чітко висловлювати свою думку; формувати культуру поведінки і культуру почуттiв.
Обладнання: телевізор, фото видатних осіб, відео «Картини Далі», «Формула кохання» (фільм про С.Ковалевську), кульки, дошка з цитатами про кохання видатних людей.

Хід заходу:
Звучить фрагмент пісні О.Пономарьова «Я ніколи нікому тебе не віддам» у виконанні автора
Ведуча 1. Добрий день, дорогі гості, діти, колеги!
Ведуча 2. Вітаємо всіх! Сьогодні ми з вами маємо чудову нагоду помандрувати країною Любові й Кохання, поблукати вулицями великого щастя. Цьому й присвячений наш захід. Бо навіть невзаємна й нещаслива любов осяває душу, залишається солодким болем-спогадом…
Ведуча 1. Поети називають цей стан душі «болісними солодощами».
Ведуча 2. А математики споконвіку намагаються вивести формулу кохання.
Ведуча 1. Дружба, кохання, любов – одвічні теми поезії, музики, живопису, сенс повноцінного людського життя. Тому 14 лютого, День Святого Валентина, поступово трансформувався у всьому світі у День закоханих.
Ведуча 2. Коханням «хворіли» у всі епохи. Тому про нього так багато написано. Але повторень немає, бо неповторні самі люди, неповторне і кожне кохання. Володимир Сосюра у вірші «Так ніхто не кохав» стверджував:

Ведуча 1. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки...

Ведуча 2: Кохання – це не лише висока поезія, а й велика відповідальність підставити плече, розділити біль і радість. Кохання – це передусім єднання двох сердець. Закохана людина відкриває у собі дивовижні багатства.
Ведуча 1. Література знає безліч прикладів самовідданого, самозреченого, щасливого, неземного кохання героїв художніх творів. Ромео і Джульєтта, Трістан та Ізольда, Айвенго і леді Ровена, Майстер і Маргарита, Ассоль і Грей, Мавка та Лукаш, Марічка та Іван – це відомі вам герої творів різних авторів, різних епох, різних народів. Але і життя багате на яскраві приклади великого почуття, що зветься Коханням. І про них сьогодні наша мова.
Учень 1. Франческо Петрарка – видатний італійський поет та літописець 14 століття, будучи священиком, не мав права кохати, не мав права одружуватися. Та, побачивши 6 квітня 1327 року, за власними словами поета, у Великодню п'ятницю, в авіньйонській церкві Св. Клари жінку на ім'я Лаура, протягом сорока років відчував до неї нерозділене кохання і оспівував його у численних сонетах, канцонах, секстинах, баладах та мадриґалах збірки «Книга пісень».
Сонет 61.
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав'язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в'яне,—
Й ти, неподільна радосте моя!

Ведуча 1. Багато поколінь майстрів слова оспівували своє кохання та своїх коханих у чудових поезіях: Омар Хайям, Данте Аліг’єрі, Вільям Шекспір, Йоганн Вольфганг Гете, Фрідріх Шиллер, Олександр Пушкін, Іван Франко, Марина Цвєтаєва, Ліна Костенко… Цей список можна продовжувати та продовжувати. Але ми пропонуємо послухати розповідь про зворушливу історію кохання геніальної української поетеси Лесі Українки до Сергія Мержинського, громадського діяча, перекладача. Вона нікого не може залишити байдужим.
Демонстрація ФОТО
Учень 2. Крим відіграв у житті Лесі Українки велику та магічну роль, подарувавши надію на зцілення і палке кохання. Влітку в Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським.
Вперше про нього Леся написала в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський ". З цього ж листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. Між ним і Лесею Українкою зав’язалася щира й близька дружба, яка перетворилась у кохання.
Учень 3. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,
тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу,не можу.
Учень 2. Мержинський - мрійник . Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: «Будь нещасливий і ти будеш самотній». Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного кохання Лесі Українки. Ці стосунки - під знаком непоправного трагізму. Ні батьки, ні частина рідних і приятелів не хотіли розуміти взаємин двох важко хворих людей. Почуття не вміщалися в логічно вмотивовані. Але вони були глибокими, поєднуючи в собі і кохання, і дружбу. На томику німецькомовної збірки віршів Гете, подарованої Лесі Українці Сергієм Мержинським у липні 1899 року, письмова вдячність за “дружні і сердечні взаємини”.
Учень 3. Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?
Учень 2. Мержинського спіткало велике горе. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…
Батьки Лесі Українки не схвалювали доньчиних почуттів,вважаючи, що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче.
Невимовна туга звучить у цей час у її творах.
Учень 3. Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згубленйй світе!
Учень 2. На початку січня 1901 року Леся знов поїхала до Мінська - вчетверте протягом року. Але цього разу поїхала не провідувати, а доглядати хворого. Слабке тіло Мержинського мало сильний дух та палко любляче серце. Як писала сама Леся у листі до матері : "Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла…"
В критичну годину навіть батько й мати теж стали на бік Лесі: писали їй до Мінська, радили, як доглядати хворого, зверталися до київських лікарів за консультацією для Мержинського. Але сили Сергія з кожним днем згасали. Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого коханого. Та рятунку не було - він помер у неї на руках.
Учень 3. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці,
де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть,
як твої любі листи, мій друже…
Учень 2. Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.
Учень 3. Уста говорять: "Він навік загинув!"
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Учень 2. Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки - вона знову захворіла.
Тридцятилітня війна з сухотами вибухнула з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба невідкладно лікуватися. Знову госпітальний режим і знову бездіяльність.

Учень 3. Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Ведуча 2. Оспівувати кохання – привілей мистецтва, а от піддаватися його чарам і впливу може будь-хто. Це високе людське почуття притаманне не тільки лірикам, воно полонить і фізиків. Тому наступна історія кохання пов’язана з іменами всесвітньо відомих вчених Марії та П’єра Кюрі.
Демонстрація ФОТО
Учень 4. Нещодавно у Пантеон безсмертних за розпорядженням президента Франції перенесено тіла П’єра та Марі Кюрі. Час довів: їхні заслуги нескороминущі, вічні. І сьогодні нам хочеться розповісти про кохання двох, француза й польки, яке і стало творцем невідомого, неймовірного і вічного. Маленька тендітна жінка запалила зорю атомного століття. І зробила це геніальне відкриття не в інститутській лабораторії, а в напівзруйнованому хліві. Цілими днями, стоячи в клубах їдкого диму, перемішуючи в казані киплячу масу залізним шворнем, вищим за свій зріст, обробляла тонни уранової руди. Два справжніх сновиди від науки, Марі і П’єр знали, що уранова смолка дуже дорога і їм недоступна. На всьому шляху до їхнього геніального відкриття ніхто не дав їм ані франка, не протягнув руку допомоги. Чотири роки вони одержимо б’ються за виділення одного дециграма чистого радію. Професорську кафедру П’єр Кюрі отримає лише тоді, коли про нього заговорить весь світ. Лабораторію — ніколи.

Учень 5. Про цю самовіддану любов одне до одного і до науки наша розповідь. Такої, як вона, жінки у світі не було і немає. Вона перша і серед чоловіків, і серед жінок, двічі лауреат Нобелівської премії — з фізики та хімії; почесний член 106 академій і наукових товариств; це вона стояла біля витоків нової ери в історії людства — ери вивчення та використання атомної енергії. Марія Склодовська, а пізніше мадам Марі Кюрі — геніальна. Але яка ж її жіноча доля, чи була вона щаслива, чи кохала? І кохала, і була дуже коханою, і трепетне особисте щастя не обминуло її.

Учень 6. До Парижа Марія їхала у вагоні четвертого класу, з лавками біля стін. Не відаючи, що це початок дороги до вічної слави. Їй — 24 роки. Невдовзі студентка факультету природознавства Сорбонни, вже не Марія, а Марі Склодовська. Французька мова її ще недосконала, але на лекціях сидить завжди в першому ряду. Починається суворе життя польської студентки, без жодних розваг. За будь-якої погоди йде в Сорбонну пішки, на проїзд грошей немає. У бібліотеці Сент-Женев’єв тепло і горить газ, вона завжди звідти йде останньою. У її життєвій програмі лише наукові мрії. Їй доручено роботу з дослідження магнетизму в різних марках сталі. Але бракує апаратури. Професор Ковальський вирішує познайомити Марі з молодим науковцем П’єром Кюрі. П’єру Кюрі тридцять п’ять років, але з вигляду значно молодший. Між ними відразу зав’язалася невимушена розмова, бо він працював над такими науковими питаннями, стосовно яких їй було дуже цікаво знати його думку. Марі шанобливо слухає П’єра. А він здивований: вона чарівна, без будь-якого кокетства, багато знає. Тонкі пальці обпалені кислотами. Опукле розумне чоло. І раптом відчайдушна радість обпекла його: добре, що він не одружився з жодною із тих миленьких дівиць, із якими колись зустрічався. З тієї першої зустрічі П’єр намагається зустрітися з Марі на засіданнях фізичного товариства. Потім просить у неї дозволу явитися з візитом. Вона дозволила. В убогому житлі, у поношеній сукні, Марі остаточно підкорила його, він записує у своєму щоденнику: «Розумово обдаровані жінки — рідкість».

Учень 4. Через кілька місяців під її впливом підтягується й сам П’єр і блискуче захищає докторську дисертацію з магнетизму. І тоді ж пропонує Марі познайомитися з його батьками. Вона теж блискуче витримала всі іспити, збирається до Варшави. П’єр робить пропозицію: «станьте моєю дружиною». Вона збентежена: вийти заміж за француза, розлучитися з Польщею? Ні, вона не може. І їде на літо додому. Восени Марі повертається до Парижа. П’єра тягне до неї не лише кохання й пристрасть, а вища духовна потреба, йому хочеться говорити з нею про майбутню роботу, вона його розуміє. Це найбільше зачаровує П’єра, він розуміє — нарешті йому неймовірно пощастило зустріти жінку рідкісну, створену для нього. Вона йому просто необхідна, і він не розлучиться з нею. Марі дедалі більше піддається його чарам і все більше прив’язується до нього. Нарешті вона пише подрузі та рідним, що відтепер зватиметься мадам Кюрі, її адреса: «Школа фізики та хімії» по вулиці Ломон, а чоловік — професор у цьому інституті. Вона не має коштів на вінчальну сукню, та це і не потрібно їй. Ні весільного бенкету, ні золотих каблучок не було в цієї закоханої пари. На подаровані родичами гроші вони купили два новеньких велосипеди для прогулянок за місто.
Учень 5. . Відтепер дві обдаровані голови мислитимуть спільно, а вчорашня самітниця стає ніжною коханою. Одруження з бідною іноземкою зробило П’єра найщасливішим чоловіком. Крім того, він проводить наукові дослідження 0поруч з коханою. Їй складніше, з’явилися обов’язки заміжньої жінки: Марі встає дуже рано, йде на ринок, вчиться готувати і самозабутньо готується до конкурсу на звання викладача. На другому році заміжжя вона чекає дитину. І та благополучно народжується: дочка Ірен, майбутня володарка Нобелівської премії. «Думка про вибір між сімейним життям і кар’єрою вченого навіть не навідувала Марі. Вона вирішує діяти на всіх фронтах: кохання, материнства й науки, нічим не поступаючись. Жагуче бажання і воля забезпечили їй успіх і тут», — згодом напише про неї її друга дочка — Єва. А поки що в убогій лабораторії Школи фізики вона готується захищати докторську дисертацію. П’єр Кюрі вирішує тимчасово залишити свою роботу над кристалами і допомогти дружині. У вогкій і холодній майстерні дві голови і чотири руки шукають невідомий хімічний елемент. П’єр іноді не витримує такого темпу життя, тоді вона сама сідає за апаратуру. І ось: успіх, перемога! Марі вдалося виділити один дециграм чистого радію. Потім вона стала власницею грама радію. І він буде найдорожчою речовиною на світі. В той час один грам радію коштував 750 тисяч франків золотом.
Учень 6. Перші почесті прийшли до них з Англії. Королівський інститут офіційно запросив П’єра Кюрі зробити доповідь про радій. Подружжя везе із Парижа коштовний подарунок: часточку радію в скляній ампулі. Марі — перша жінка, присутня на засіданнях Королівського інституту. Їх запрошують на обіди, бенкети, блискучі прийоми; вони слухають тости на свою честь. Погляди більше прикуті до Марі, такий феномен, як жінка-фізик, вражає. Вона в темній сукні без рукавів, без жодних прикрас. Тонкі пальці обпалені кислотами. Поруч із нею на відкритих шиях виблискують найдорожчі діаманти Британської імперії. Подружжя повертається знову у свій сарай. Слідом із Лондона сповіщають, що їм присуджено медаль Деві, одну з найвищих нагород Королівського товариства. На урочистих загальних зборах Академія наук у Стокгольмі 10 грудня 1903 року повідомляє, що Нобелівська премія з фізики присуджується Анрі Беккерелю і подружжю Кюрі за відкриття в галузі радіоактивності. Від їхнього імені французький посол прийняв із рук короля диплом і золоті медалі. До Швеції подружжя не змогло поїхати: влітку і восени Марі хворіла. Їй необхідно було зміцнитися. Рідним у Варшаву в ці дні вона пише: «Нас закидали листами, і немає відбою від журналістів та фотографів. Хочеться провалитися крізь землю, щоб мати спочинок».
Учень 4. Нарешті Марі має можливість зробити подарунки сестрам, братові П’єра, одній своїй убогій учениці і бідним польським студентам. Вона вирішила, поки жива і може заробляти, допомагати всім нужденним, наскільки дозволять кошти. Подружжя Кюрі так потребує зосередженості й тиші, натомість повсюди в газетах жадібне прагнення попорпатися в житті нових кумирів, а під фотографією Марі такі рядки: «Чарівна мати, яка поєднує шляхетні почуття з розумом, цікавим до незбагненного» або «молода тендітна жінка незвичного вигляду». Пишуть навіть про Діді, їхнього кота. Бідність і перевтому, виявилося, було переносити легше. Слава стала їхнім ворогом. Ніколи ці вчені такою мірою не були позбавлені відпочинку, але ж їм слід працювати. Вони мріяли про такий тихий куточок, звідки вигнано газетярів. Адже шкода гаяти час навіть на читання потоку листів. Один американець надіслав лист із проханням дозволити йому назвати ім’ям мадам Кюрі свого кращого скакового коня. Обоє вчені втратили внутрішній спокій. Франція виявилася останньою країною, що визнала їх. Знадобилася Нобелівська премія, щоб Паризький університет надав П’єру кафедру фізики, а не кредити. 1904 року у Марі народжується друга дочка — Єва. Нарешті подружжя виконує свій обов’язок: їде до Стокгольма, де П’єр від себе й від імені дружини виступає перед Стокгольмською академією наук.
Учень 5. Нарешті вони зажили простим і замкненим життям, як колись. Роботи з дослідження радію Марі зазвичай проводила, не одержуючи ніякої платні. Тільки в листопаді 1904 року надійне становище з оплатою 2400 франків на рік уперше дало їй законне право входити в лабораторію свого чоловіка. Вони розпочали нові дослідження. Це був щасливий час. Пізніше Марі напише: «Усе склалося навіть краще, ніж я мріяла на початку нашого союзу. В мені весь час наростало захоплення його винятковими чеснотами, такими рідкісними, такими піднесеними, що він здавався мені істотою єдиною у своєму роді, далекою від усякої суєтності, усякої дріб’язковості». Про що він думав 19 квітня 1906 року, коли, розкривши парасольку, під зливою йшов додому? Перетинаючи йому шлях, важкий фургон котився назустріч. П’єр посковзнувся і потрапив під нього. Миттєва смерть — страшна плата за неуважність! Бадьора, весела Марі, почувши брязкіт ключа в замку парадних дверей, сама йде відчиняти. Шоста година — отже, П’єр прийшов. Але в скорботних позах людей, які стоять на порозі, якесь нелюдське співчуття. Вона щось зрозуміла, але ще не втрачала надії: — Щось із П’єром? Помер? …Зовсім помер? В одну мить Марі Кюрі майже на тридцять років перетворилася із щасливої молодої жінки на самотню і нещасну людину.
Учень 6. Тепер її сім’я — сімидесятирічний старий батько П’єра, маленькі дівчинки Ірен і Єва. Франція оголосила національну жалобу по великому вченому. Згодом мадам Кюрі продовжує дослідження, перервані смертю чоловіка, а в Сорбонні створює і читає перший і єдиний у світі курс лекцій з радіоактивності. 1911 року їй присуджують другу Нобелівську премію, з хімії. Марі ще більше схудла, її волосся торкнула сивина. Обличчя, осяяне розумом, красиве. Світова слава, дві премії Нобеля (ніколи жоден чоловік чи жінка не були двічі визнані гідними такої нагороди) викликали поклоніння перед особистістю Марі, але в інших — заздрість. А в неї чоловіча професія, друзі — чоловіки. Її звинувачують у руйнації чужих сімейних уз. Захищатися Марі не вміє — вона на межі самогубства. Серед найстійкіших її захисників брат П’єра — Жак Кюрі. Вона вже ненавидить свою славу. Одне цькування змінюється іншим. Її принижують походженням: вона і полька, і німкеня, вона і росіянка, вона і єврейка. О, люди, люди!.. Ще буде в її житті Перша Світова війна, коли вона створить 220 пересувних і постійних рентгенівських установок і їздитиме з ними по фронтових госпіталях. Потім — робота над новими дослідженнями. Тріумфальні поїздки за кордон. І газети з великими заголовками: «Данина поваги генію. Блискуче товариство в Білому домі вшановує славетну жінку».
Учень 4. А Марі вже приховує, навіть від найближчих, нездужання, поганий зір, шум у вухах. Рентгенівські знімки, аналізи ставлять лікарів у безвихідь: усі органи в нормі. Але вона вже не підводиться з ліжка, у маренні не називає нічиїх імен, хоча дочка стоїть поруч. Лунають лише безладні фрази: «параграфи глав треба зробити однаковими», «це виготовлено з радію» - це про чашку з чаєм. Усе про свою роботу. Марі, вся в білому, геть сива, зустріла смерть мужньо, ставши жертвою тієї речовини, яку відкрили вони разом із П’єром.
Учень 5. Труну Марі поставили на труну чоловіка. Рука в руці, одна душа і серце, — таким було трудове і щасливе життя до останнього дня закоханих одне в одного чоловіка й жінки. Тепер вони знову були разом. Після його трагічної загибелі хотіла піти до нього швидше. В останні хвилини свого земного життя, ніби готуючись до побачення з ним, неприродно погарнішала. Після смерті Марі знайшли її щоденник. Тільки йому вона довіряла горе, що душило її. Він у плямах сліз: «П’єре, мій П’єре, ти лежиш там, бідолаха... А я йду вулицею, мов у гіпнозі, без жодних думок. Думаю про тебе без кінця. Не уявляю, як тепер житиму, не бачачи тебе, не усміхаючись ніжному супутнику життя. Вчора на кладовищі я все не могла зрозуміти значення слів «П’єр Кюрі», викарбуваних на могильному камені». «Працюю в лабораторії цілими днями. Мені не любі вже ні сонце, ні квіти. Робота — єдине, що я в змозі робити. Там мені краще, ніж будь-де. Я не уявляю, що могло б потішити мене особисто, крім, може, наукової праці, та й то ні. Адже якби я в ній досягла успіху, мені було б нестерпно, що ти цього не знаєш».

Вчитель 2: Воістину, безсмертна сага про кохання. Безсмертна! Так було — і так буде.
Вчитель 1. Кохання надихало на творчість, відкриття, подвиги, надзвичайні вчинки. Воно ж і приносило тривоги, смуток, муки, страждання. Видатний російський поет Олександр Блок ще в юнацькі роки закохався в доньку відомого вченого-хіміка Дмитра Менделєєва. Не відразу, але з часом Любов Менделєєва відповіла взаємністю, і молоді люди одружилися. Своїй коханій Блок присвятив не одну поезію. Найвідоміша його збірка «Вірші про Прекрасну Даму» - це сповідь його закоханої душі. І як же невимовно боляче було, коли кохана дружина залишила його: ФОТО
Про доблесті, про подвиги, про славу
Я забував на страдницькій землі,
Коли твоє лице в простій оправі
Світилося у мене на столі.

Та час настав, і ти пішла із дому.
У ніч жбурнув я перстень пам'ятний.
Ти віддала своє життя чужому,
І я забув прекрасний образ твій.

Летіли дні, кружляли клятим роєм.
Вино й любов були мої кати...
Згадав тебе я перед аналоєм
І кликав, ніби молодість, прийти...

Я кликав - тільки ти не озирнулась,
Я сльози лив - ти ж очі відвела.
Ти в синій плащ журливо загорнулась,
У вогку ніч із дому геть пішла...

Не знаю, мила, де своїй гордині
Ти в цьому світі захисток знайшла...
Я міцно сплю, і сниться плащ твій синій,
В якому ти у вогку ніч пішла...
Вчитель 2. Невзаємне і взаємне кохання випало на долю відомої в усьому світі жінки-математики Софії Ковалеської, яка все своє свідоме життя прагнула вивести формулу Кохання. Дивимося.
Фрагмент 1 з фільму «Формула кохання»
Вчитель 2. Під впливом поглядів Достоєвського, Софія і Анна вирішили отримати освіту за кордоном, бо в Росії для жінок це було не прийнято, тим більше, що на заваді цьому стояв їхній батько. Тоді Анна запропонувала Софії наступний варіант: вона фіктивно вийде заміж , і вони з чоловіком виїдуть за кордон, взявши з собою Софію, тим більше, що і кандидатура нареченого була на прикметі.
Фрагмент 2 з фільму «Формула кохання»
Вчитель 2. Софію весь час мучило питання: навіщо вона вийшла заміж?. Адже Володимир її кохав, а вона його - ні, вона любила математику і мріяла займатися нею. Не відразу їй пощастило вивчати улюблений предмет з німецькими професорами, та й у Володимира не все складалося, тому він запропонував діяти дружині на власний розсуд.

Фрагмент 3 з фільму «Формула кохання»

Вчитель 2. З чоловіком в цей період вона майже не бачилася,тому що коли Володимир приїздив до неї в Берлін, їх зустрічі закінчувалися сваркою . Отримавши ступінь доктора філософії з математики,Софія вирішила повернутися до Росії і в Петербурзькому університеті викладати математику. Але їй було відмовлено, оскільки жінок - викладачів у вищих навчальних закладах Росії на той час не було. Натомість їй запропонували місце вчительки математики у звичайній школі, на що вона відповіла, відмовившись: «Я не надто добре знаю табличку множення». Невдовзі помер батько Софії і Анни. Відчувши самотність
(на той час Анна була вже заміжньою), Софія кличе до Росії Володимира. Коли він приїздить, їхній шлюб перестає бути фіктивним. Софія вирішила більше не займатися математикою, а стати справжньою жінкою, дружиною та матір’ю, народивши дитину. На листи професора Вейєрштрасса , який був палко закоханий у свою ученицю (тому і не одружився), вона відповідала неохоче , за виключенням
ситуації, коли їй потрібна була його консультація. Отримавши батьківський спадок, Софія запропонувала Володимиру зайнятися комерцією. Ковалевські побудували в Петербурзі кілька багатоповерхових будинків для здачі в найми, банк, оранжерею та взяли участь у видавництві нової газети. Та, на жаль, Володимир виявився поганим комерсантом, і невдовзі все їхнє майно перейшло до кредиторів. Софія досить легко перенесла цю неприємну новину, на відміну від Володимира, для якого це стало трагедією - тепер він ні вчений, ні комерсант, він - ніхто. Дуже посварившись з чоловіком, Софія залишає доньку подрузі і їде до Берліна . І знову заняття математикою з професором Вейєрштрассе, вирішення складних задач з механіки. Але за 2 роки у вирішенні цих задач вона не продвинулася ні на крок, і Софія виїхала до Парижа, щоб розвіятись. Саме тут вона дізналась про самогубство свого чоловіка, Володимира Ковалевського. Софія була дуже засмучена , змучена і навіть хотіла померти. Їй не вдалося знайти рішення ні математичних задач, ні особистого щастя. Після 5- денного голодування, вона врешті почала повертатися до життя. Жінка прийняла пропозицію викладати математику в Стокгольмському університеті і , забравши з Росії доньку, поїхала до Швеції. Хвороба сестри змусила її повернутися до Петербургу. Сидячи біля ліжка помираючої Анни , Софія вирішила написати книгу про те , яким їхнє життя було і яким могло б бути.

Фрагмент 4 з фільму «Формула кохання»

Вчитель 2. Після смерті сестри, крім доньки, у Софії не залишилося жодної рідної людини. Вона навіть не підозрювала, що через рік доля пошле їй зустріч з людиною, про яку вона мріяла все життя.

Фрагмент 5 з фільму «Формула кохання»

Вчитель 2. Жінка – математик , яка прагнула все життя вивести для себе формулу кохання і щастя , так і не встигла цього зробити.
Шокований смертю Софії, Вейєрштрасс послав квіти на її могилу і спалив всі листи від неї.
Вчитель 1. Колись дуже давно давньогрецький скульптор Пігмаліон створив чудову жіночу скульптуру. Вона настільки була прекрасна, що сам автор до безтями в неї закохався. Зглянувшись на страждання бідолашного закоханого, боги оживили Галатею (так називав скульптуру Пігмаліон). Відтоді він був найщасливішим чоловіком на землі. Свою Галатею мав і геніальний художник ХХ ст. Сальвадор Далі.
Демонстрація ФОТО
Учень 7. Вони зустрілися під кінець спекотного літа 1929 року в іспанському селі Кадакес. Одягнена на відпочинку як каталонська рибалка, Гала, тим не менше, залишалася витонченою дамою з паризької богеми. А Сальвадор був всього лише нікому не відомим художником з маленького провінційного містечка на півночі Іспанії, вразливим молодим чоловіком, який, звичайно, не міг не запалитися романтичним почуттям до такої блискучої жінки. Але навіть не це головне. Пізніше він писав про те майже фізичне потрясіння, яке пережив, вперше її побачивши: виявляється, вигляд його нової знайомої містичним чином співпав із зовнішністю якоїсь російської дівчинки, яка з малих років приходила до нього у снах. І йому начхати, що в реальності «дівчинка» старша за нього на десять років, що вона заміжня за метром французької поезії Полем Елюаром, що у неї своє сформоване життя, дочка.
Дружина поета Елюара дійсно була росіянкою. Звали її Олена Дмитрівна Дьяконова. Вона ніколи не вважалася красунею. До двадцяти трьох років тихо-мирно жила в Казані з матір'ю. Брати вже почали знущатися над нею, обзиваючи старою дівою. Від народження слабенька здоров'ям, більшу частину свого дівочого життя Олена провела в туберкульозних санаторіях. Одного разу в Швейцарії вона познайомилася з Паулем Євгеном Грінделі. Сам він називав себе Полем Елюаром, мріяв стати знаменитим поетом і строчив їй ночами цілі поеми. Дуже скоро Елюар став для неї людиною, з якою вона вирішила ніколи не розлучатися.
Влітку 1916 року Олена з важкою валізою, набитою романами Достоєвського, приїхала до коханого в Париж. Поль, як і хотів, прославився. Їй теж хотілося творити, але вона, на її нещастя, не була наділена ніякими талантами, окрім непохитної волі у досягненні своїх цілей. Їй мало було бути Музою. Вона хотіла зліпити з молодого дарування небаченого світом Генія. Неотесаний, але, як вона відразу відчула, яскраво обдарований Сальвадор на цю роль підходив якнайкраще.
«Перший поцілунок, - писав пізніше Далі, - був лише початком того голоду , який змусив нас гризти один одного до самої суті нашого буття». В один прекрасний день ця парочка втекла в замок Каррі-ле-Руе неподалік від Марселя і відрізала себе від решти світу. Так зі скандалу почалося їх подружнє життя.
Учень 8. Він кликав її Гала (з наголосом на останньому складі). Деякі досліджувачі припустили, що Дьяконова насправді була не Оленою, а Галиною, і Гала - це просто скорочене домашнє ім'я. Але швидше за все для Далі це слово означало «зірка». Іноді він кликав її ще Галариною, що в перекладі з іспанської означає «ластівка». Для художника його Гала стала справжньою провідною зіркою і в житті, і в творчості. Він постійно надихався нею і малював її. Уроджена Дьяконова стала чи не найвідомішою моделлю всього двадцятого століття. Її тіло, завдяки його картинам, не менш знамените, ніж тіло легендарної Венери Мілоської. Будь-який персонаж на його полотнах має особу Гали. Навіть саму Мадонну він зобразив з її обличчям, викликавши обурення в рідній католицькій Іспанії.
Далі панічно боявся втратити свою Галу. Ні на крок він не відпускав її багато років поспіль, немов вони були сіамські близнюки. Його прихильність до неї дійшла до того, що в 30-40-і роки він навіть картини свої став підписувати «Гала-Сальвадор Далі», як ніби вони були однією людиною. Сальвадор офіційно одружився на своїй дружині п'ятдесят разів! Будучи захоплений естетикою церковного обряду і бажаючи ще міцніше прив'язати Галу до себе, він йшов з нею під вінець щоразу, приїжджаючи в нову країну. А подорожували вони по всьому світу.
По суті, Далі обожнив цю колишню російську піддану з характером далеко не ангельським. За спогадами очевидців, Гала була жорсткою, безжалісною і навіть агресивною у своїх вчинках. Так, під час бомбардувань і голоду в Парижі її дочка від Елюара продала кілька картин Далі, які залишилися у неї на зберіганні. Гала, дізнавшись про це, влаштувала жахливий скандал доньці, який вилився в їхній остаточний розрив.
У 1982 році Олена-Гала Дьяконова померла. Далі не зміг змусити себе піти на її похорон. Бачити свою любов бездиханною було вище його сил. Життя найяскравішого та ексцентричного художника XX століття перетворилося на безпросвітно сіре існування. Він відмовлявся їсти, міг годинами бродити по залах замку, який він їй подарував, і бурмотіти нескладні фрази про те, яке неземне щастя було жити з Галою, і яка вона була шалено красива. Всі його творчі фантазії, яким, здавалося, не буде кінця, пішли назавжди разом з його «Зіркою». Ніколи більше він не брав у руки пензель і фарби.

Відеофільм «Картини Далі»

Вчитель 2. Єдиного рецепту кохання, єдиної формули цього почуття, напевне, немає. До кожної людини воно приходить по-своєму, іноді неочікувано, несподівано, приголомшливо. Слухаємо.
Пісня «Любов настала» сл. Р.Рождественського, муз. Р.Паулса
у виконанні учениці.
Вчитель 1. Про кохання можна говорити безкінечно, та, на жаль, наш захід добігає кінця. Хочеться всім побажати неймовірного кохання у житті.
Вчитель 2. Тож кохайте і будьте коханими та щасливими!

Автор: 

Арутюнян Людмила Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури, Вавілова Таміла Іванівна, вчитель математики, Ватутінська загальноосвітня школа І-ІІІ ст.№5. Черкаська область

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі