Зі святом Введення (Введення Пресвятої Богородиці в храм), яке відзначається церквою 4 грудня, в українському народному календарі починався цикл зимових свят. На Рівненщині казали: «Введення прийде, свят наведе». Саме після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща.
Свято Введення називалося в народі Третьою Пречистою, оскільки було присвячено і пов’язано з Пречистою Богородицею. В церковний календар свято Введення потрапило у VIII столітті і почало відзначатися Візантійською церквою з IX століття. Для цього Григорієм Нікомедійським (IX ст.) було спеціально укладено службу, а Синайський канонар з ІХ-Х століття зафіксував свято Введення під назвою: “Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки”.
За церковними легендами, апокрифічною «Книгою Якова» (яка неодноразово заборонялася як східною, так і західною церквою як шкідлива) і “Псевдоєвангелієм Матея про Різдво Пречистої Діви Марії” довідуємося, що начебто батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що як у них з’явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові в Єрусалимський храм. Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. А коли їй було три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії. Тут Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як доросла дівиця, не була заручена зі святим Йосифом.
Ось така офіційна версія. Хоча, як бачимо, свято Введення виглядає як щось неприродне і чуже для нашого народу, адже базується не на християнських, а на старозавітніх та апокрифічних текстах.
Нам же це свято цікаве передовсім тому, що до нього прив’язані давні українські дохристиянські звичаї та обряди. Всі вони базувалися на річному сільськогосподарському циклі, а українським селянам були відомі давні “житійські правила”.
Після Введення і аж до Благовіщення не можна було копати землю – бо “вона відпочиває і на літо сили набирає”; “Від Введення до Дев’ятого четверга (дев’ятий четвер після Різдва) не можна бити білизну праником, бо це зашкодить ниві та приводить влітку бурю на поля”; “Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе – від людей зневагу”.
Олекса Воропай у його книзі “Звичаї нашого народу” наводить приклад, на його думку, народної етимології: на Слобожанщині Введення називали Видіння. Селяни вірили, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому й Видіння.
Але ми можемо припустити, що це ніщо інше, як тихий і неусвідомлений відголосок архаїчного культу предків, що залишився в глибинах культурної і генетичної пам’яті нашого народу, для якого Введення – це споконвічна українська традиція поклоніння і шанування Великої Богині.
Як відзначає Олекса Воропай у своїй книзі, початок нового господарського року у введенських повір’ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці перший прийде до хати, той буде першим “полазником”. Перший полазник приносить до хати щастя або невдачу. Коли ввійде першим молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того ще з грішми – добра ознака. Коли ж увійде старий, хворий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось позичати – це злий знак.
У східних районах України ще донедавна зберігався звичай серед “дівчат-чарівниць” святити воду в ніч проти Введення. Брали воду в такому місці, де сходяться три води – наприклад, три струмки зливаються в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорався, тримали їх над глиняною мискою, а воду лили так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли певні заклинання. Вони вірили, що така “свячена” вода годиться для “привернення” парубків до них.
Про таку освячену воду Олекса Воропай чув і на Уманщині, і в іншихї місцевостях Наддніпрянської України. Також старі люди переповідали йому, як колись жінки опівночі сідали голі на порозі сінешних дверей і пряли самосівні коноплі, щоб “прядиво пішло на руку”.
На Поділлі ранком на Введення молодиці обсипали своїх корів сім’ям (насінням коноплі) і мастили маслом вим’я, щоб давали багато молока. В деяких селах обкурювали корів пахучим зіллям, примовляючи різні заклинання, щоб ніхто не відібрав “живности”.
У багатьох селах України ворожили по різних прикметах, намагаючись вгадати, яким буде наступний рік – для українців-хліборобів важливо було узнати, яким буде врожай в наступному році. “Скільки на Введіння води, стільки на Юрія трави”, “Як є на Введіння вода, то буде в мисці молоко”, “Як Введіння мостить мости, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде”.
