“Огрядний крутоплечий грамотій із запорозькими вусами”, “кремезнющий характерник” – так в одному зі своїх романів описує Дмитра Яворницького письменник Олесь Гончар.
Справді грандіозний внесок зробив Яворницький, цей видатний науковець і популяризатор наукових знань, невтомний збирач історичних пам’яток, в українську культуру.
Дмитро Іванович Яворницький народився на Харківщині, у сім’ї псаломщика села Сонцівки. По закінченні Харківської повітової школи навчався у духовній семінарії. Не закінчивши її, вступив на історико-філологічний факультет харківського університету.
Закінчивши навчання, Яворницький якнайсерйозніше взявся до вивчення історії Запорозької Січі. Захоплення молодого науковця історією козацтва привернуло увагу царських чиновників – ревних оборонців великодержавницької політики царського уряду, який за українською культурою не визнавав права на самостійний розвиток. 1884 року Яворницького проголосили сепаратистом. Йому заборонили вивчати українську історію як “нікому не потрібну”, водночас відмовили в державній стипендії, а потім взагалі вислали до Ташкента.
Відбувши вислання й оселившись в Петербурзі, історик зблизився із земляками з України, зокрема із студентами Петербурзької академії мистецтв Сергієм Васильківським, Миколою Самокишем, Опанасом Сластьоном. Щосуботи на товариських зустрічах, де жваво обговорювалися події з історії України, Яворницький як історик та етнограф розповідав про свої дослідження з історії Січі. Своїми розповідями він запалював серця молодих художників-українців на відображення багатющої історії рідного народу.
Якось Дмитро Яворницький познайомився з видатним художником, теж своїм земляком, уродженцем містечка Чугуєва на Харківщині – Іллею Рєпіним. Той саме працював над картиною про запорожців. Задум Рєпіна захопив ученого. Як історик і справді видатний знавець життя запорожців він висловив чимало зауважень, що змусило художника внести в ескіз полотна значні виправлення. Із власної колекції Яворницький передав митцеві деякі атрибути козаччини і навіть погодився позувати для образу козацького писаря. Яворницький передав художникові один із декількох варіантів козацького листа до турецького султана. Що ж, як не цей лист, допомогло Рєпіну, зрозумівши характери й настрої зображуваних ним козаків, геніально передати їх на полотні!
Картина “Запорожці” широковідома, улюблена в народі. Та чи стала б вона такою, якби не той, віднайдений ентузіастом-істориком, лист?
Пошукам матеріалів з української старовини і, зокрема, з історії запорозького козацтва Яворницький присвятив усе життя. Незважаючи на погрози й усілякі заборони, терплячи постійні утиски царських чиновників, Яворницький наполегливо працював над вивченням історії України і різними способами популяризував свої дослідження: читав лекції, друкував у періодиці статті й нариси, видавав книжки. Він написав сотні праць з історії, етнографії, фольклористики. Є в нього й літературні твори. Широку популярність здобули книжки Яворницького про видатних козацьких ватажків Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Дмитровича Сірка, останнього кошового Запорозького війська Петра Івановича Калнишевського. Яворницький надрукував немало розвідок про кобзарство, гайдамацький рух в Україні, зібрав та опублікував чимало історичних та побутових народних пісень та дум. Він нагромадив величезний матеріал для словника української мови. Вінцем його дослідницької праці стала тритомна “Історія запорозьких козаків”. У своїх творах науковець сміливо викривав ганебну політику російського царату щодо знищення козацтва.
З 1902 року Яворницький – завідуючий Катеринославським музеєм старожитностей (пізніше Дніпропетровський державний історичний музей). Водночас він завідував кафедрою українознавства Інституту народної освіти. Учений активно вів археологічні розкопки на Дніпропетровщині, постійно поповнюючи музей все новими й новими експонатами.
Помер Дмитро Іванович Яворницький 1940 року. Поховано його на території керованого ним музею в Дніпропетровську ( за А.В’юником; 500 сл.).