Користувацький вхід

Теоретичний матеріал з української мови

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

6

Теоретичний матеріал з української мови

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВУ

УКРАЇНСЬКА МОВА

ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ

ТЕКСТ ЯК ПРОДУКТ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

ФОНЕТИКА. ГРАФІКА. ОРФОЕПІЯ. ОРФОГРАФІЯ

ЛЕКСИКОЛОГІЯ

БУДОВА СЛОВА. ОРФОГРАФІЯ

СЛОВОТВІР. ОРФОГРАФІЯ

 
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВУ
ЗНАЧЕННЯ МОВИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
Володінням мовою людина відрізняється від інших живих істот. Приходячи у світ, кожен із нас потрапляє в атмосферу мови, у ній живе і розвивається. За допомогою мови ми пізнаємо навколишню дійсність, здобуваємо знання, набуваємо здатності оцінювати явища життя, формуємо свій світогляд, вчимося планувати свої вчинки, аналізувати їх, передбачати можливі наслідки. Тільки через мову людина може сприймати й усвідомлювати думки, почуття і дії інших людей, доводити до їхнього відома результати власної мислительної діяльності, реалізовувати свої інтелектуальні можливості. За допомогою мови люди спілкуються між собою, узагальнюють свій досвід, нагромаджують знання і передають їх один одному. Мова, отже, є дійовим інструментом формування людської особистості.
Набуті людьми знання не зникають, вони нагромаджуються, передаються з покоління в покоління. Така передача духовних надбань, на яких базується культура, здійснюється за посередництвом мови. Внаслідок цього формується і розвивається впродовж століть і тисячоліть історична спільність людей, що має назву народ.
Народ і його мова невіддільні одне від одного. Народ створює мову, а мова забезпечує існування народу. Народ живе доти, доки живе його мова.

Людина, яка зрікається своєї мови, вбиваючи її у своїй душі, чинить злочин, зраджує ті незчисленні покоління наших попередників, які створили і зберегли для нас наш найбільший скарб — рідну мову як невичерпну скарбницю їхнього досвіду. Зберегти і примножити цей скарб — святий обов'язок кожного.
до змісту
 
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВУ
Мова — це сукупність засобів, що служать для позначення понять і явищ, для формування і вираження думок, для пізнання і спілкування. Кожна мова формувалася у процесі історичного розвитку народу, зазнавала постійних змін під впливом історичних, економічних, політичних умов життя суспільства. Вона — продукт діяльності багатьох поколінь.
Проте зміни у мові відбуваються дуже повільно, і завдяки цьому вона на кожному етапі суспільного розвитку залишається відносно стабільною.
Мова має складну будову: у ній виділяються окремі рівні, кожен з яких має властиві йому мовні одиниці, що пов'язуються ієрархічними зв'язками — одиниці нижчого рівня входять як будівельний матеріал до одиниць вищих рівнів.
До виражальних засобів мови належать звуки, частини слова (морфеми), слова, форми слів, словосполучення, просте і складне речення, сполучення тематично об'єднаних речень — складне синтаксичне ціле (текст).
Мова однакова для всіх, хто нею користується. Тільки розуміння того, яке значення має кожна мовна одиниця, може бути основою для порозуміння між її носіями, для спілкування між ними.
 
Структура мови

Мовні одиниці Будова мовних одиниць Значення мовних одиниць Функція мовної одиниці
Звук оформлення всіх мовних одиниць
Частина слова зі звуків виражає лексичне значення і його відтінки, граматичні значення творення слів і їхніх форм
Слово iз морфем називає явища і відношення між ними матеріал для речень
Форма слова із морфем виражає відношення між поняттями матеріал для словосполучень і речень
Словосполучення зі слів і словоформ уточнено називає предмети, ознаки, дії матеріал для речень
Речення зі слів і словосполучень виражає відносно закінчену думку матеріал для зв'язних висловлювань
Текст із речень виражає закінчений зміст спілкування

до змісту
 
РОЗДІЛИ НАУКИ ПРО МОВУ
Розділи, що вивчають будову мови

Назва розділу Походження назви Що вивчається в розділі
Фонетика від грец. phoneticos - звуковий Звуки мовлення
Лексикологія від грец. lexicos - словесний і logos - вчення Значення, походження і вживання слів
Фразеологія від грец. phrasis - вираз і logos - вчення Стійкі сполучення слів із цілісним, неподільним значенням
Будова слова (морфеміка) від грец. morphe - форма Структура слова, його складові частини
Словотвір від "творити слова" Способи творення слів
Граматика від грец. gramme - літера, написання Форми слів і закономірності їх поєднання
Морфологія від грец. morphe - форма і logos - вчення Слова як частини мови, їх форми
Синтаксис від грец. syntaxis - побудова словосполучення, прості і складні речення
Теорія тексту від лат. textum - тканина, переплетення, зв'язок Зв'язки між реченнями як частинами зв'язних висловлювань

 

Розділи, що унормовують запис, вимову, вживання мовних одиниць

Назва розділу Походження назви Що вивчається в розділі
Графіка від грец. syntaxis - побудова Співвідношення між звуками і буквами, що їх позначають
Орфографія від грец. orthos - правильний і grapho - пишу Правила передачі звукової мови на письмі
Орфоепія від грец. orthos - правильний і epos - мова, говоріння Правила літературної вимови
Пунктуація від лат. punktum - крапка Правила вживання розділових знаків, що позначають членування писемного мовлення на складові частини
Стилістика від лат. stylus - паличка для письма Способи використання мовних одиниць у різних ситуаціях спілкування

до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА
Українська мова — одна з багатьох індоєвропейських мов. Вона входить до великої групи слов'янських мов, поширених на території Південної, Центральної та Східної Європи.
До слов'янських мов належать, крім української, російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська та ін. Усі слов'янські мови мають багато спільного у словниковому складі та граматиці, але кожна має і свої індивідуальні риси. Найбільше спільного українська мова має з мовами тих слов'янських народів, які безпосередньо межують з Україною, — із російською, білоруською, польською, словацькою. Українська мова є рідною для близько 50 мільйонів українців, що проживають як у нашій державі, так і за її межами.
до змісту
 
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Початок формування будь-якої мови збігається з початком формування народу.
Ще у ІУ-У століттях нашої ери внаслідок взаємодії слов'янських племен склався етнос, який на початку IX століття створив державу Київська Русь. Із того часу й почався розвиток нашої мови. На думку академіка А. Кримського, вже в XI столітті українська мова існувала як "певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця".
Проте ряд обставин перешкодили безперервному розвиткові української мови. Серед них можна назвати такі:

  • пам'ятки писемності за княжих часів створювалися не народною мовою, а українізованою старослов'янською, яка набула поширення разом із прийняттям християнства;
  • татаро-монгольська навала і подальші історичні події призвели до втрати державності і гальмування розвитку культури;
  • література продовжувала (до кінця XVIII ст.) розвиватися на основі книжної мови, далекої від мови народу.

Але українська мова жила і в той час — у побуті, в усній народній творчості, в інтермедіях.
Переломним моментом стала поява поеми Івана Котляревського "Енеїда", яка започаткувала нову українську літературну мову, згодом піднесену на високий рівень зусиллями Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки та десятків і сотень трудівників на ниві рідного слова.
Гальмом у розвитку української мови була постійна відсутність власної держави, розмежування нашої етнічної території між "добрими сусідами" — Росією, Польщею, Румунією, Угорщиною. Намагаючись не допустити, щоб українці усвідомили себе повноправним народом, власті цих країн руйнували українську культуру і, зокрема, її основу — мову. Особливою жорстокістю відзначалася щодо цього Росія. Ось далеко не повний перелік імперських вироків українській мові:

  • 1690 р. — прокляття, накладене Собором російської православної церкви на книжки київських авторів;
  • 1720 р. — указ Петра І про заборону видавати в Україні світські книги, а церковні до
    зволялося друкувати тільки російською мовою;
  • 1753 р. — заборона викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;
  • 1769 р. — заборона Синоду на друкування та використання українського "Букваря";
  • 1786 р. — введення російської мови у богоcлужіння в усіх церквах;
  • 1863р. — циркуляр міністра П. Валуєва про заборону видавати книжки українською мовою;
  • 1864 р. — заборона використовувати українську мову навіть у початковій школі;
  • 1876 р. — указ Олександра II про заборону ввозу до імперії будь-якої україномовної літератури, вживання української мови у сценічних виставах та концертних програмах;
  • 1892 р. — заборона перекладу творів із російської мови на українську;
  • 1914 р. — заборона всіх україномовних видань в окупованій Росією Галичині.

Але, вигнана зі школи і церкви, із книги і зі сцени, мова продовжувала жити у свідомості українців, переконувати у своїх великих виражальних можливостях. І все ж вона не могла розвиватися всебічно. Зокрема, не було умов для формування наукового та офіційно-ділового стилів, навіть у Західній Україні, де ситуація не була настільки трагічною, як на Сході.
Новий етап настав після 1917 р. Існування незалежної української держави, хоч і нетривале, стимулювало пробудження в народі національної свідомості, розширення функцій української мови. У складних 20-их роках, щоб утримати Україну в тепер уже більшовицькій імперії, Москва "дозволила" українцям розвивати свою мову, літературу, культуру. Але це відродження тривало недовго: більшість українських політичних і культурних діячів було знищено у криваві 30-ті роки, голодом виморено українське село, яке, на відміну від зрусифікованих міст, залишалося україномовним.
Ще в 1932-1933 рр. були повністю ліквідовані всі прояви українського відродження поза територією УРСР (Кубань, Далекий Схід), а в її межах створювалися передумови для витіснення української мови російською із багатьох сфер суспільного життя — з науки, вищої школи, виробництва, діловодства, армії, спорту, кіно та ін. Обов'язковим було вивчення російської мови у школі, від української ж батьки могли відмовитись.
Після 1939-40 рр., коли до складу Радянської України увійшли Галичина, Волинь і Буковина, та 1945 р. — Закарпаття, така ж політика здійснювалась і в Західній Україні. Зокрема, було розгромлено "Просвіту" і Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, закрито всі українські журнали.
Враховуючи, який вплив на людей має церква, сталінські "опричники" розгромили Українську автокефальну церкву на Сході (20-і роки) та Українську греко-католицьку церкву в Галичині (40-і роки), чим були розв'язані руки Російській православній церкві як активному чиннику русифікації.
Внаслідок цих руйнівних заходів українська мова стала непрестижною, мовою сплюндрованого села. І хоч художньої літератури українською мовою не було заборонено, але сама мова втратила можливість для нормального розвитку: було підірвано її корені. Запанувала мішанина українських і російських слів — т. зв. "суржик", мільйони етнічних українців стали "русско-язьічньїм населением". Особливо інтенсивно процес зросійщення проходив у великих промислових містах Сходу і Півдня України.
до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА — ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНИ
Умови для утвердження української мови виникли у зв'язку з проголошенням у 1991 р. державної незалежності України. У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, закріплено державність української мови, необхідність її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Проте положення про державність української мови досі не реалізоване. Лише як декларація звучить зафіксоване у статті 10 Конституції твердження, що "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Навіть у Верховній Раді, найвищому законодавчому органі нашої держави, дуже часто звучить не державна, а російська мова. Це ж спостерігається і в інших гілках влади — виконавчій, судовій, у засобах масової інформації.
Мусимо пам'ятати, що становище мови в державі визначається не стільки законодавчими документами, скільки волею її громадян. Від нас, українців, від нашої національної свідомості залежить, щоби вона стала засобом спілкування між усіма її громадянами. Для цього кожен із нас має знати її, любити і берегти, дотримуватися її норм і правил.
до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА У СВІТІ
Українська мова належить до найбільш поширених мов світу. За кількістю носіїв вона є другою серед слов'янських мов і входить до третього десятка серед кількох тисяч мов народів світу.
Майже 38 мільйонів українців проживають в Україні, решта — в інших державах. Умови для функціонування української мови, звичайно, не скрізь однакові. Як не дивно, це стосується і самої України. Якщо в західних областях ситуація більш-менш нормальна, то на сході, півдні, а частково й у центрі зросійщення ще досить відчутне. Тим більше ця різниця помітна за рубежем.
Близько 7 мільйонів українців (за офіційними даними, насправді ж значно більше) проживають у колишніх республіках Радянського Союзу. Із них найбільше (понад 5 млн.) — у Російській Федерації. Тут вони позбавлені будь-яких умов для нормального національно-культурного розвитку: немає українських шкіл, періодичних видань, радіо- і телепередач, театрів тощо. Лише в останні роки подекуди створено українські громадські організації, робляться перші спроби видавати українські газети. Не кращий стан справ у Білорусі. В інших пострадянських державах зрушення більш помітні. Виявляються вони у створенні українських шкіл, україномовної періодики, самодіяльних колективів, бібліотек тощо.
У країнах колишнього Союзу діє вже більше 150 українських осередків ("Славутич", Об'єднання українців Росії (Москва), "Єдина родина" (Тюмень), "Зелений клин" (Далекий Схід), "Спілка українців Придністров'я", "Українська громада Молдови" (Молдова), асоціація українців Білорусі "Ватра". У Закавказзі діє 6, у Казахстані — 12 товариств. Українці східної діаспори випускають майже 20 газет. У Казахстані, Молдові, Латвії діють державні українські школи.
У країнах Західної Європи, Америки, в Австралії живе понад 5 млн. громадян українського походження. Не всіх їх можна назвати діаспорою. Частина з них (близько 2 млн.) населяє споконвічне українські землі, що в силу різних історичних причин залишаються у складі Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови (як і Росії та Білорусі). Інша частина — справжня діаспора, ті, що емігрували з України, або їхні нащадки.
Найбільш різнобічне культурне життя українців у Канаді та США, де їх кількість сягає 2 млн. Тут діють українські політичні організації: Ліга визволення України, Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Спілка українських студентів Канади, Федерація українських фахівців та бізнесменів, Ліга американських українців, Союз українок Америки та ін., виходить кілька десятків українських періодичних видань. Гуртуються українські земляцтва, об'єднання професіоналів певного профілю. Створено не тільки українські школи, але й справжні наукові українознавчі центри в Торонто, Едмонтоні, Вінніпезі, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго та інших містах.
Майже півмільйона українців живе в Арґентині та Бразилії. У кожній із цих країн створено кілька десятків українських товариств, клубів, спілок.
Багатим культурним життям українців відзначається Австралія. Хоч наших земляків там лише близько 30 тисяч, вони мають свої школи, газети і журнали, радіопередачі.
Є українські центри й у сусідніх з Україною державах — Словаччині (Свидник, Пряшів), Польщі (Варшава, Краків, Перемишль) та інших європейських країнах.
Найбільшою проблемою української діаспори є поступова асиміляція. Хоча спостерігаємо чимало прикладів збереження української мови у кількох поколіннях нащадків колишніх емігрантів з України, але значна їх частина забуває рідну мову і повністю переходить на державну мову країни проживання. На жаль, наша держава поки що мало дбає про підтримку українців, що проживають в інших країнах.
до змісту
 
ЛІТЕРАТУРНА МОВА
Жива народна мова знаходила застосування не тільки у повсякденному побутовому спілкуванні, але й в інших сферах суспільного життя, причому здебільшого у письмовій формі.
На основі писемної мови поступово формується упорядкована цілою системою норм літературна мова.
Початок становленню української літературної мови поклав І. Котляревський. Основоположну роль у її формуванні відіграв Т. Шевченко. Згодом свій вклад у розвиток української мови внесли і вносять інші діячі нашої культури — письменники, публіцисти, науковці.
Найважливіша ознака літературної мови — наявність норм — лексичних, вимовних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних, орфографічних, пунктуаційних. Порушення норми літературної мови кваліфікується як мовна чи мовленнєва помилка.
На відміну від літературної мови, єдиної для всього народу, розмовна мова у різних реґіонах має певні відмінності, сукупність яких характеризує територіальні діалекти. Окремі ж відмінності від літературної мови називаються діалектизмами. Діалектизми бувають фонетичні (наприклад, бурак, кісто, здоров' є), лексичні (путня, маржина, парень), морфологічні (руков, скажи ми, ся роздивити), синтаксичні (лис царем).
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східних діалектів і постійно збагачується, передусім лексично, за рахунок усіх говорів українського народу.
до змісту
 
КРАСА І БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Українська мова є однією з найбільш розвинених і багатих мов народів світу. Багатство мови виявляється передусім у великій кількості слів. Тлумачний 11-томний «Словник української мови» містить 134 тисячі слів, але до нього не увійшли спеціальні терміни, власні назви, слова обмеженого вжитку, похідні від багатьох слів. Не менш показовою є і кількість фразеологічних зворотів.
Показниками багатства мови є також наявність у ній багатозначних слів, синонімів, різноманітність засобів словотворення, розгалуженість граматичної системи.
Володіння багатством засобів рідної мови дозволяє досягати точності вираження думок, виразності у висловленні почуттів, дає змогу сприймати й усвідомлювати зміст чужих висловлювань.
Ще однією характерною особливістю української мови є її милозвучність. Зумовлена вона тим, що в нашій мові виразно вимовляються майже всі звуки, немає різкої відмінності між вимовою наголошених і ненаголошених складів. Та найбільш показовим є властивий для української мови «закон краси» — великі можливості уникнення важких для вимови збігів приголосних або голосних звуків (наприклад, висвітлив в вступі; не тільки Америка, а і Африка) чи частин слів (зустрічав брата та тата). Засобами для досягнення милозвучності служать: чергування звуків і — й, у — в; спрощення у групах приголосних звуків; варіанти префіксів (над наді-, об- — обі) та прийменників (перед, переді, передо; з, із, зі), сполучників (щоб — щоби), часток (же — ж, би — б), синонімічні сполучники (і — й, та; але — та, однак, проте, зате; бо — тому що; щоб — аби), паралельні закінчення відмінків (у нашім — у нашому; п'яти — п'ятьох) і неозначених форм дієслова (працювати —працювать), синонімічні синтаксичні конструкції (шкільні майстерні — майстерні школи) та багато інших. Усе це дозволяє мовцеві так побудувати своє висловлювання, що воно буде не тільки зрозуміле для адресата, але й привабливе своїм звучанням, своєю звуковою формою.
Багатство використовуваних мовних засобів, милозвучність висловлювань є важливим показником високої мовленнєвої культури людини.
до змісту
 
ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ
ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ МОВОЮ І МОВЛЕННЯМ
Мовленням називається використання засобів мови для спілкування з іншими людьми, для сприйняття чужих і побудови власних висловлювань. Якщо мова — засіб, то мовлення — спосіб спілкування і пізнання.
Термін мовлення вживається у двох значеннях: це і мовленнєва діяльність людини як процес, і продукт цієї діяльності — висловлювання.
Кожен мовець використовує лише якусь частину тих виражальних засобів, які є в мові. Чим більшою кількістю мовних засобів володіє людина, тим точнішим, виразнішим, ефективнішим є її мовлення.
Між мовою і мовленням існує тісний діалектичний зв'язок. По-перше, мова живе і розвивається у процесі мовленнєвої діяльності людей, по-друге, у мовленні кожен використовує ті виражальні засоби, які є у мові, — інакше люди не могли б розуміти один одного.
Мова і мовлення мають суттєві відмінні риси. Мова спільна для всіх членів спільноти, які нею користуються. Вона відносно стабільна (зміни відбуваються дуже повільно). Мовлення суто індивідуальне, пов'язане із внутрішнім світом мовця, колом його інтересів. У мовленні кожне висловлювання не відтворюється (відтворюються лише використані в ньому мовні засоби), а створюється заново, відповідно до ситуації та мети спілкування.
до змісту
 
ВИДИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У мовленнєвому спілкуванні завжди беруть участь ті, хто створює висловлювання (мовець, адресант), і той, кому воно призначене, хто його сприймає (адресат).
Мовленнєва діяльність учасників процесу спілкування може відбуватися у двох формах — усній і писемній. Тому є чотири види мовленнєвої діяльності:

Форми мовленнєвої діяльності Види мовленнєвої діяльності
Сприймання висловлювань Продукування висловлювань
Усне мовлення Слухання Говоріння
Писемне мовлення Читання Письмо

до змісту
 
МОВЛЕННЄВА СИТУАЦІЯ
Спілкування відбувається в різних ситуаціях. Основними показниками, що характеризують мовленнєву ситуацію, є:

  • кількість учасників (мовець — і один співрозмовник, мала група, широка аудиторія);
  • суспільний статус учасників спілкування (рівні партнери, начальник і підлеглий, школяр і людина старшого віку тощо);
  • мета спілкування (обмін думками, повідомлення якоїсь інформації, вплив на спосіб мислення чи естетичні відчуття адресата, відстоювання власної позиції щодо обговорюваного питання);
  • характер зв'язку між мовцем і адресатом (безпосередній контакт, спілкування на відстані);
  • форма спілкування — усна чи писемна, монологічна чи діалогічна;
  • місце і характер спілкування (в якій обстановці — офіційній чи неофіційній — воно відбувається).

Правильне розуміння мовленнєвої ситуації — запорука вибору правильної мовленнєвої поведінки. Мовленнєва поведінка полягає передусім у доборі мовного матеріалу, що відповідав би характерові ситуації спілкування. Проте вона не зводиться лише до використання слів і побудови речень.
Мовленнєва поведінка включає:

  • власне слова як звукові комплекси — це словесна поведінка;
  • звучання висловлювання (інтонація, сила звуку, тон, темп мовлення, тривалість пауз) —
    акустична поведінка;
  • міміку, жести, погляди, позу — несловесну поведінку;
  • міру просторової близькості учасників спілкування — просторова поведінка.

Іноді несловесні засоби забезпечують ефект, протилежний тому, що виражають слова (іронія, сарказм).
Схематично модель спілкування можна зобразити так:

Під впливом тих чи інших явищ дійсності у мовця виникають певні думки, проявляється потреба висловити їх. Для цього він використовує наявні в нього мовні засоби і будує своє висловлювання, оформляє його, робить доступним для адресата. Той, володіючи цими самими мовними засобами, сприймає передану інформацію, зіставляє її з явищами дійсності і, відповідно до власного розуміння фактів, погоджується або не погоджується з мовцем.
Ця схема реалізується за будь-яких умов спілкування, з тією тільки різницею, що під час монологічного мовлення функції мовця та адресата стабільні, а під час діалогічного вони переходять почергово від одного учасника розмови до іншого.
Так реалізується комунікативна мета — забезпечується спілкування, повідомлення чи вплив на адресата.
У реальному житті дуже рідко здійснюється лише одна з цілей спілкування. Здебільшого одна є головною, інші — супроводжують її. Наприклад, у програмі новин основне — передача інформації. Але вона супроводжується більш чи менш виразними емоціями і оцінками, що виявляються не тільки словесними засобами, але й за допомогою міміки та інтонацій диктора.
до змісту
 
ОСНОВНІ ПРАВИЛА СПІЛКУВАННЯ
Компоненти мовленнєвої ситуації взаємопов'язані, вони повинні бути співмірними і врівноваженими. Забезпечити це покликане дотримання етикету — сукупності правил поведінки, що стосуються зовнішніх виявів ставлення до людей (форми звертання, привітання чи просьби, манери, навіть одяг).
Правила мовця

  1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника. Мовець не повинен ображати адресата чи ігнорувати його думки і почуття, висловлювання мають бути ввічливі і коректні (навіть у суперечці).
  2. Доречні у конкретній ситуації вияви ввічливості. Необхідно враховувати вік, стать, суспільне становище співрозмовника і відповідно добирати особливості своєї мовленнєвої поведінки.
  3. Скромність у вияві свого власного "я". Не бути надмірно категоричним, не нав'язувати власної думки, а тільки аргументувати її, намагатися зрозуміти позицію співрозмовника.
  4. Постійна увага до адресата. Вживати словесні форми ввічливості, виявляти зацікавлення міркуваннями співбесідника, добиватися взаєморозуміння.
  5. Врахування інтересів співбесідника. Вибирати теми, цікаві і зрозумілі йому.
  6. Дотримання логіки розгортання висловлювання. Композиція висловлювання, послідовність його частин, розбивка на смислові відрізки повинні відповідати змістові висловлюваного.
  7. При усному мовленні — врахування можливостей слухового сприймання і концентрації уваги. Бажана довжина фрази — 7 ± 2 слів, тривалість говоріння між паузами — не більше 1,5 хвилини. Вдаватися до засобів активізації уваги слухача (повернення до вже сказаного, апеляція до досвіду адресата).

Правила адресата

  1. Уважно слухати мовця. Дати зрозуміти, що для вас важливо сприйняти зміст його висловлювання.
  2. Не перебивати мовця. Вислухати його повідомлення до кінця.
  3. Усіма засобами — поглядом, мімікою, жестами, усмішкою — підкреслювати зацікавлення, виявляти увагу.
  4. У ході сприйняття чужого висловлювання формувати свою оцінку його змісту, готовність до діалогу.

до змісту
 
ВИМОГИ ДО МОВЛЕННЯ
Ефективне мовлення має відповідати різноманітним факторам: законам логічного мислення, свідомості мовця і адресата, явищам і процесам об'єктивної дійсності, умовам спілкування, мовним нормам і правилам. З урахуванням цього і визначають позитивні якості мовлення та шляхи їх досягнення.

Якості мовлення Як їх досягти
Змістовність Висловлюйте тільки те, що стосується теми і підпорядковане основній думці
Послідовність викладу Плануйте своє висловлювання, стежте за порядком викладу змісту, робіть висновки зі сказаного
Точність Старанно добирайте слова, чітко будуйте речення відповідно до змісту думки, уникайте двозначних висловів
Виразність Вживайте слова і вирази, які найбільш яскраво виражають ваші думки і почуття
Різноманітність засобів Намагайтеся не повторювати тих самих слів і однакових за будовою речень (крім тих випадків, коли такі повторення сприяють увиразненню висловлювання)
Доречність Завжди орієнтуйтеся на адресата свого висловлювання, на умови спілкування
Правильність Дотримуйтеся норм української літературної мови

Наявність цих якостей визначає високу культуру усного і писемного мовлення, яка є одним із показників загальної культури людини.
до змісту
 
МОВНІ НОРМИ
Культура мовлення вимагає передусім дотримання мовних норм, тобто такого вживання мовних засобів, яке закріпилося у масовій мовленнєвій практиці, головним чином писемній, носіїв мови й узаконене у відповідних нормативних документах — словниках, правописі, підручниках. Отже, мовна норма — це сукупність мовних засобів і правил їх відбору та вживання.
Норми літературної мови стосуються всіх рівнів мовної системи, всіх мовних одиниць. Розрізняють літературні норми:
лексичні — закономірності вживання слів, особливості лексичної сполучуваності;
граматичні — правила утворення форм слів, побудови словосполучень і речень;
стилістичні — вказівки на доцільність вибору мовних засобів у конкретній ситуації спілкування;
орфоепічні — правила вимови звуків і звукосполучень, наголошування слів;
орфографічні — правила написання слів;
пунктуаційні — закономірності вживання розділових знаків.
Порушення тієї чи іншої норми є мовленнєвою помилкою.
Однією з ознак мовної культури є здатність коригувати свої висловлювання: під час усного мовлення враховувати реакцію слухачів, під час писемного — удосконалювати написане, усувати виявлені вади.
до змісту
 
ОСНОВНІ ВИДИ ПОМИЛОК
У мовній комунікації (спілкуванні за допомогою мови) можуть виникати перешкоди: адресат іноді сприймає не той зміст, який хотів висловити мовець. Причини цього — або нерозуміння адресатом значення певних мовних засобів, або, частіше, помилки у висловлюванні мовця. Вони трапляються як в усному, так і в писемному мовленні.

В усному і писемному мовленні трапляються:

  1. помилки у змісті:
    • тема розкрита неповно;
    • є щось зайве;
    • перекручені факти;
    • не простежується головна думка;
    • не весь матеріал підпорядковано основній думці;
  2. помилки у побудові висловлювання:
    • зміст викладається непослідовно;
    • не забезпечується зв'язок між окремими
      фразами;
  3. мовленнєві помилки:
    • слово вжите не в тому значенні;
    • вжите зайве слово;
    • невиправдано повторюються слова або однакова структура речень;
    • неправильно поєднано (за змістом) слова;
    • вжито засоби, що не відповідають стилю висловлювання;
    • вжито слова, що не відповідають описуваній епосі;
    • замість українських вжито слова іншої мови;
  4. граматичні помилки:
    • неправильно утворені слова;
    • ненормативна форма слова;
    • неправильно побудоване словосполучення чи речення;
    • недоречно вжито засоби міжфразового зв'язку у тексті.

Тільки у писемному мовленні бувають:

  1. орфографічні помилки:
    • неправильно написане слово або сполучення слів;
    • неправильний перенос у наступний рядок;
    • неправильно скорочено слово;
  2. пунктуаційні помилки:
    • не поставлено потрібних розділових знаків;
    • неправильно розставлено розділові знаки;
    • поставлено зайві розділові знаки.

Тільки в усному мовленні розрізняють:

  1. орфоепічні помилки:
    • неправильна вимова звуків;
    • ненормативна вимова звукосполучень;
    • неправильне наголошування слів;
  2. інтонаційні помилки:
    • неправильне інтонування речень (паузи, темп
      вимови, підвищення і пониження голосу).

до змісту

 
ТЕКСТ ЯК ПРОДУКТ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТЕКСТУ
Витвором комунікативної діяльності, реальною одиницею спілкування є текст, бо тільки в тексті зміст може бути виражений із бажаною для мовця повнотою. Рівень тексту вважається найвищим ярусом мовної системи.
Висловлюючи свої думки і почуття, про щось повідомляючи або запитуючи, переконуючи в чомусь адресата чи спонукаючи його до певних дій, мовець прагне висловитись із якнайбільшою повнотою і переконливістю. Для цього не завжди достатньо речення, доводиться використовувати тематично об'єднану групу речень, які сумарно висвітлюють задуманий зміст. Така група речень називається текстом — від лат. textum, що означає зв'язок, з'єднання, переплетення.
Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того, аби певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, потрібне дотримання певних умов, наявність певних ознак.
Першою з необхідних ознак тексту є тема, що охоплює всі його частини. Оскільки висловлювання створюється з певною комунікативною метою, то в ньому повинна бути й основна думка.
Другою з основних вимог є змістовий зв'язок між реченнями, а також їхня послідовність у викладі змісту.
Неодмінною умовою тексту є і завершеність: кінцевий його компонент мусить сигналізувати про те, що тема вичерпана.
Якщо висловлювання позбавлене тематичної цілісності (наприклад, містить зайву для висвітлення теми інформацію), не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним авторським задумом, не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом.
До розгорнутих зв'язних висловлювань є ще одна вимога — структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікротеми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю. Часто серед речень, що входять до складного синтаксичного цілого, є таке, що виражає основний зміст уривка, а інші виконують допоміжну роль — доповнюють чи коментують сказане.
Складне синтаксичне ціле здебільшого виділяється як окремий абзац.
У цілому структура розгорнутого тексту має такий вигляд:

  • заголовок, зумовлений темою і основною думкою;
  • вступна частина — зачин;
  • послідовно викладений зміст — підтеми і мікротеми;
  • завершальна частина — кінцівка.

У тексті можуть переплітатися різні комунікативні функції (напр., функції повідомлення і впливу у художньому творі), але одна з них завжди є домінуючою і визначає стиль висловлювання. Тому ознакою добре побудованого тексту є також стильова цілісність.
до змісту
 
ПЛАН І ТЕЗИ ТЕКСТУ
Логічне розгортання змісту, повнота висвітлення теми, доступність викладу значною мірою залежать від того, чи був у мовця план його висловлювання. Особливо помітно це у письмових текстах, наприклад, в учнівських творах. Якщо план був, виклад плавно переходить від одного питання (після повного висвітлення) до іншого, без пропусків необхідної інформації, без зайвих повторів одних і тих самих елементів змісту, з формулюванням належних висновків. Якщо плану не було, виклад виходить непослідовним, хаотичним.
Плани бувають прості і складні. У простому плані окремі пункти позначають підтеми — частини теми всього тексту. У цьому випадку маємо просту нумерацію: 1; 2; 3. У складному плані всі або деякі пункти включають підпункти, які позначають більш дрібні частини теми, частини підтеми — мікротеми. Можлива рубрикація — 1: а); б); 2: а); б); в); ... або 1: 1.1; 1.2; 1.3; 2: 2.1; 2.2 ... і т. д.
Ще більш розгорнутий план передбачає виділення трьох композиційних компонентів — вступу, основної частини (зміст її деталізується, як у простому або складному планах), висновків. Для позначення цих компонентів використовуються римські цифри І, II, III.
Якщо сформулювати в місткому, інформативно завершеному реченні думку кожної з частин тексту, одержимо його тези.
І план, і тези можна складати не тільки перед створенням тексту, але й за вже готовим текстом чи під час слухання усного виступу — лекції, доповіді — з метою подальшого відтворення прочитаного або почутого.
до змісту
 
ВИДИ ЗВ'ЯЗКУ МІЖ СКЛАДОВИМИ ЧАСТИНАМИ ТЕКСТУ
Усі складові частини тексту (речення і сполучення речень) пов'язані між собою, і цим забезпечується його змістова цілісність. Види текстового зв'язку різноманітні.
Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення є відправним пунктом для наступного і вимагає дальшого розгортання думки.
Паралельний зв'язок — це цілковита рівнозначність кількох окремих речень у складному синтаксичному цілому, які в сукупності створюють цілісну картину.
Контактний — це зв'язок між реченнями чи групами речень, розташованих безпосередньо одне після одного.
Дистантний зв'язок здійснюється на відстані (наприклад, об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту).

Дистантні зв'язки пронизують увесь текст, пов'язують заголовок, зачин і кінцівку.
Перспективний зв'язок полягає в тому, що думка, висловлена в якомусь реченні, вимагає подальшого розгортання.
Ретроспективний зв'язок виявляється тоді, коли якийсь фрагмент вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин тексту.
Переплітаючись між собою, ці види зв'язку підтверджують назву зв'язного висловлювання — "текст".
Частини тексту пов'язуються не лише за змістом, але й за допомогою лексичних та граматичних засобів. До перших належать повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники і близькі до них прислівники. До других — сполучники, вставні слова, неповні речення, риторичні питальні речення тощо. Є й ряд інших, більш складних засобів міжфразного зв'язку.
З видами зв'язку між складовими частинами тексту та з мовними засобами вираження текстових зв'язків учні знайомляться поступово, у процесі опрацювання програмових лексичних та граматичних тем, в основному через аналіз дидактичного текстового матеріалу до уроків.
до змісту
 
СТИЛІ МОВЛЕННЯ
Різні висловлювання, навіть бездоганні у мовному плані, можуть істотно відрізнятися один від одного загальним колоритом і тоном викладу. Зумовлене це не тільки змістом висловлювань, але й комунікативною настановою автора, тим, з якою метою створено текст, яку функцію він покликаний виконати. Залежно від призначення тексту — спілкування, повідомлення чи впливу на адресата — добираються й мовні засоби, здатні забезпечити досягнення мети. Так виникають різновиди висловлювань, які обслуговують різні сторони суспільного життя. Їх називають стилями, а науку, що їх вивчає, — стилістикою.
Кожен стиль відрізняється від інших характерними для нього мовними засобами.
Для публіцистичного стилю, що покликаний формувати громадську думку, впливати на слухача або читача в соціально-політичному плані, найхарактернішим є вживання суспільно-політичної лексики.
Для наукового стилю (підстилі — науково-популярний і науково-навчальний), мета якого — виклад наукової інформації, найхарактернішими ознаками є вживання термінів, логічність, аргументованість викладу.
Для офіційно-ділового стилю характерна точність, повна відсутність емоційно забарвлених засобів, особлива (більша чи менша в різних жанрах) стандартність оформлення та розміщення частин тексту.
У розмовно-побутовому стилі вживаються мовні засоби з емоційним забарвленням, допускаються просторічна лексика, жаргонізми.
Відмінність художнього стилю полягає передусім в образності, емоційності мовлення, розрахованій на естетичний вплив на адресата. Із цією метою можуть вживатися засоби, властиві будь-якому стилю. Вибір мовних засобів залежить і від індивідуальних уподобань письменника.
В узагальненому вигляді особливості стилів можна подати в таблиці:

Назва стилю Сфера застосування Мета спілкування Основні види висловлювань
Розмовний Побут, сімейні, дружні стосунки Обмін інформацією, думками, встановлення стосунків Діалоги, записки, особисті листи
Науковий Наука, техніка, освіта Виклад наукової інформації, пояснення явищ Виступи, доповіді, лекції, монографії, підручники
Офіційно-діловий Офіційні стосунки Регулювання стосунків між людьми, підприємствами, установами Договори, угоди, постанови, закони, ділові папери
Публіцистичний Суспільне життя Формування ставлення людей до суспіьно важливих справ Виступи, доповіді, лекції, статті, брошури
Художній Мистецтво слова (фольклор, художня література) Естетичний вплив через образне відтворення дійсності Оповідання, повісті, романи, п'єси, вірші, казки, легенди тощо

 
Послідовність стилістичного розбору тексту

  1. Навести аналізований текст.
  2. Визначити комуніктативні завдання тексту.
  3. Вказати сферу застосування тексту, мовлен
    нєву ситуацію, жанр висловлювання.
  4. Обґрунтувати форму викладу змісту (діалогічна, монологічна).
  5. Назвати характерні особливості висловлювання.
  6. Вказати мовні особливості тексту (стилістично забарвлені мовні засоби).
  7. Зробити висновок про належність тексту до
    того чи іншого стилю.

до змісту
 
ТИПИ МОВЛЕННЯ
Тексти відрізняються один від одного не тільки суспільними функціями, виконувати які вони покликані, а й суб'єктивними намірами мовця. Він може розповідати про перебіг певних подій, описувати певні об'єкти, розмірковувати над причинами і наслідками подій, мотивами вчинків людей, умовами, в яких можливі ті чи інші явища. На цій основі висловлювання поділяють на розповіді, описи, роздуми.
Кожен із цих різновидів висловлювань має певні особливості побудови та розгортання змісту, а також зумовлені ними мовні домінанти.
Розповідь — повідомлення про якусь подію, про її розгортання в часі, про послідовність дій. Тому ключовими елементами виступають ті, що вказують на час, — обставини часу, виражені прислівниками, дієприслівниками, дієприслівниковими зворотами, прийменниково-іменниковими сполученнями з часовим значенням; підрядні речення часу; однорідні присудки, які вказують на послідовність дії; складносурядні та безсполучникові складні речення зі значенням часової послідовності, називні та безособові речення часової семантики.
Характерні складові частини розповіді:

  • початок дії (зав'язка);
  • розвиток подій (з найбільш важливим моментом — кульмінацією);
  • завершення дії (розв'язка).

Розташування складових частин може бути різне — у тій послідовності, в якій відбувалися дії, або з певними перестановками, зумовленими авторським задумом.
Опис — відображення явищ дійсності через перелічення їх основних ознак і властивостей.
Сприймаючи опис, адресат може уявити, як виглядає об'єкт.
Типова композиція опису:

  • загальне уявлення про предмет;
  • вичленування окремих ознак і властивостей: зовнішніх — матеріал, розмір, форма, колір, внутрішніх - призначення, вживання, обставини його існування (умови, причина, місце і час);
  • оцінка об'єкта опису, висновок зі сказаного.

Описи можуть бути ділові, наукові, художні.
Об'єктами опису шкільна програма визначає:
предмети, тварин, зовнішність людини, природу, місцевість, пам'ятки історії і культури, процеси діяльності людини.
Властивості об'єкта або окремих його частин наявні в об'єкті одночасно. Тому в описах головна увага приділяється вказівкам на місце вияву тої чи іншої ознаки. Ключовими у розгортанні змісту є обставини місця, виражені прислівниками відповідного розряду, прийменниково-іменниковими сполученнями, підрядні речення місця, називні речення, що вказують на розташування перелічуваних у подальшому об'єктів.
Роздум — роз'яснення, підтвердження або заперечення якоїсь думки.
У роздумі зазвичай виділяють три частини:

  • теза — думка, припущення, які потрібно довести або спростувати;
  • докази (аргументи), покликані підтвердити або заперечити початкове положення і таким чином обґрунтувати задум автора;
  • висновок — формулювання результату викладених міркувань, практичні поради з приводу обговорюваної проблеми.

В ролі аргументів можуть бути використані:

  • тлумачення самої тези;
  • висловлювання видатних людей;
  • приклад з життя (на основі власних спостережень, матеріалів із засобів масової інформації, розповідей інших людей), з художніх творів — з позитивною чи негативною оцінкою фактів;
  • зіставлення з аналогічними явищами чи ситуаціями.

Між тезою і аргументами, між окремими аргументами мусить бути тісний смисловий зв'язок.
Роздум зумовлює вживання обставин причини, наслідку, допуcту, умови, мети та відповідних підрядних речень або частин безсполучникових речень, а також риторичних запитань, вставних слів, словосполучень і речень.
Є певна специфіка й у характері зв'язку між складовими частинами висловлювань різного типу: для розповідних текстів найхарактерніший послідовний зв'язок між реченнями та тематично об'єднаними групами речень, в описових часто вживається паралельний зв'язок.
У текстах типи мовлення не завжди виступають у чистому вигляді: розповідь може супроводжуватися описом чи роздумом, опис — включати елементи розповіді, роздум може супроводжуватись описом тих явищ, про які згадується в тексті.
Найхарактерніші особливості типів мовлення можна проілюструвати таблицею:

Назви типів мовлення На які питання відповідають у висловлюванні Про що говориться у висловлюванні Будова висловлювання
Розповідь Що робить особа або предмет? Про події, про дії персонажів Початок, розгортання, завершення дій
Опис Який предмет, особа, дія? Про ознаки предмета, особи, дії Загальне враження, окремі деталі, ознаки
Роздум Чому саме такими є предмет, особа чи дія? Про причини ознак та дій Тези (думка, яка доводиться або заперечується) , аргументи (докази), висновки

Типи і стилі текстів — різні, якісно відмінні їхні характеристики. Так, у науковому стилі може бути подано і розповідь (наприклад, біографія письменника), і опис (установки для проведення експерименту), і роздуми (обґрунтування виявлених фактів). Будь-який художній твір великої форми (оповідання, роман, поема) включає фрагменти усіх типів мовлення. З іншого боку, розповіді можуть бути оформлені й у розмовно-побутовому стилі (наприклад, повідомлення очевидця про певну подію), і в науковому (про історію якогось відкриття), і в діловому (офіційне свідчення про щось), і в публіцистичному та художньому (як один з елементів висвітлення широкої теми). Описи також можуть бути висловлені у науковому, діловому, художньому стилях (на чому неодноразово наголошено у навчальній програмі — розділ "Розвиток зв'язного мовлення").
до змісту
 
СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ
СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ
Будь-яке висловлювання складається зі слів. Для того, щоби висловити якийсь зміст, слова мусять пов'язуватися одне з одним. Найпростішим виявом такого зв'язку є словосполучення.
Словосполучення складається з двох повнозначних слів. Одне з них є головним, друге — залежним від нього. Змістову залежність можна виявити за допомогою питання, поставленого від головного слова:
1) радісна (<—яка?) зустріч; 2) святкувати (що? —>) перемогу;
3) змагання (яке? —>) з футболу; 4) наполегливо (<—як?) вчитися.
Схеми словосполучень:

Граматичний зв'язок головного і залежного слів здійснюється за допомогою закінчення (1-й і 2-й приклади), або закінчення і прийменника (3-й приклад). У четвертому прикладі слова зв'язані тільки за змістом, бо залежне слово є незмінюваним, отже, й не має закінчення.
Словосполучення, як і слова, служать для називання предметів, ознак, дій і є матеріалом для побудови речень. Словосполучення виражають назву точніше, ніж слова. Порівняйте: сніг і перший сніг, дорога і дорога до лісу, розмовляти і розмовляти пошепки, четвертий і четвертий зліва.
Слова, з'єднані сполучниками, не є словосполученнями. Вони не залежать одне від одного, в реченні виступають однорідними членами:
У кіоску продають газети і журнали.
Задача виявилась важкою, але цікавою.
Не є словосполученнями підмет і присудок. Вони становлять граматичну основу речення, наприклад: Насуваються хмари.
Словосполучення можуть бути поширеними — складатися не з двох, а з більшої кількості слів:


 
до змісту
РЕЧЕННЯ
ВИДИ РЕЧЕНЬ ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ
Речення є засобом вираження думки. Кожне речення має інтонацію кінця речення. В усному мовленні речення відділяються одне від одного паузою, а на письмі — крапкою, знаком питання, знаком оклику, залежно від характеру інтонації.
Речення, в якому про щось розповідається, називається розповідним:
Бачу далекі вершини в тумани повитих Карпат (Гончар).
У таких реченнях голос спочатку підвищується, а потім понижується.
Речення, в якому про щось запитується, називається питальним:
Де ж те сонце в небесах заховалося? (Лепкий).
У таких реченнях голосом (логічним наголосом) виділяється те слово, якого стосується питання. Порівняйте:
Ви завтра пишете контрольну з математики? і Ви завтра пишете контрольну з математики?
Речення, в якому виражене спонукання до дії, називається спонукальним:
Всім серцем любіть Україну свою! (Сосюра). Залежно від характеру спонукання (вимога чи наказ, прохання чи порада) речення вимовляється з більшою або меншою силою голосу.
Якщо речення виражає почуття мовця і вимовляється з більшою силою голосу, воно є окличним.
Окличними можуть бути:

  • розповідні речення:
    Зацвіла синьо-жовтим цвітом України древня столиця! (Г. Гордасевич).
    Встане з вічних снігів Україна! (В. Шовкошитний).
  • питальні:
    Хто серця чистого добро плугами кривди переоре?! (Рильський).
  • спонукальні:
    Лупайте сю скалу! (Франко).

У такому разі в розповідних і спонукальних реченнях ставиться знак оклику, а в питальних — знак питання і знак оклику.
Речення, що складаються з одних і тих же слів і мають таку саму граматичну будову, можуть вживатися з різною метою і вимовлятися по-різному.
Порівняйте:
Ми їдемо на екскурсію. — розповідне, неокличне, виражає повідомлення.
Ми їдемо на екскурсію? — питальне, неокличне, виражає запитання.
Ми їдемо на екскурсію! — окличне, виражає почуття (радість, захоплення).
до змісту
 
ГРАМАТИЧНА ОСНОВА РЕЧЕННЯ
Найважливішу роль у реченні відіграють головні члени — підмет і присудок, його граматична основа. Підмет і присудок залежать один від одного:
Сонце ( що робить? —>) заходить. Сонце ( <— що?) заходить.
Усі інші, другорядні, члени речення групуються навколо підмета або присудка і залежать від них.
До граматичної основи можуть входити два і більше підметів чи присудків.
Усе міняється, оновлюється, рветься (Тичина).
Шуміли під вітром віковічні дуби, липи, ясени, клени (Шиян).
Деркач і перепел — не друзі, не брати (Годованець).
Є речення, до граматичної основи яких входить лише один головний член — підмет або присудок:
Літо. Початок липня. О третій годині вже світає. Раненько вирушаємо в похід.
до змісту
 
ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ
Підмет вказує на особу чи предмет, про який говориться в реченні. Присудок вказує, що робить особа або предмет, яким чи ким він є.
Підмет найчастіше виражається іменником або займенником у називному відмінку.
В снопах кріпачка сповиває сина (Качурівський).
Ти знов защебетала у мене під вікном (Грінченко).
Присудок найчастіше виражається дієсловом, як у наведених прикладах (сповиває, защебетала), рідше:

  • прикметником: Враження дитинства — ясновесні (Білоус). Українське слово... безсмертне і величаве (Луценко).
  • іменником:
    Ти моє безсмертя солов'їне (Гуцало).
  • займенником:
    Сьогодні мій квітучий райський Крим (Тимочко).

Присудок може виражатися і двома або й кількома словами. Такий присудок називається складеним. Складений присудок буває іменним, якщо до нього входить іменник, прикметник чи займенник (їх називають іменною частиною складеного присудка) та допоміжне дієслово-зв'язка (найчастіше — бути в минулому або майбутньому часі):
Виконуючи штрафні, динамівці були
точними
(Із газети).
Славен буде в народах священний твій бій (Рильський).
Я залишусь завжди молодим (Сосюра).
Може, васильками станем я і ти (Сосюра).
У теперішньому часі зв'язка бути (= є) здебільшого пропускається. У такому випадку між підметом і присудком, вираженими формами називного відмінка іменника, на місці пропущеної зв'язки ставиться тире:
Київстолиця України.
Наша ціль — людське щастя і воля (Франко).
До дієслівного складеного присудка входить неозначена форма дієслова та змінюване допоміжне дієслово (хотіти, почати, збиратися, намагатися та ін.):
Перед стартом спортсмен намагався зосередитись (Із газети).
до змісту
 
ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ
Крім головних, у реченні можуть бути і другорядні члени — додатки, означення, обставини.
Я в серці з юних літ до скону пронесу це листя трепетне на полі голубому (Рильський).
Додаток у реченні відповідає на питання непрямих відмінків, тобто усіх, крім називного
(що? в чого? в чого? чого? кого? з ким? тощо).
Узяв я пісенную вдачу в полів і в прозорості рік (С. Будний).
Хоч не знаю вас, та поділитися з кимось мушу (О. Герман).
Як і підмет, додаток найчастіше виражається іменником та займенником.
Означенням називається другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? (у всіх відмінках).
Колисав мою колиску вітер рідного Поділля (Лепкий).
Угомоніть розбурхану стихію, благословіть священну протидію
гребців хоробрих у буремний час
(П. Тимочко).
Означення найчастіше виражається прикметником, може бути виражене і займенником, зрідка — іменником.
Обставинами називаються другорядні члени речення, які характеризують дію (місце, час, причину, мету, спосіб або ступінь дії) і відповідають на питання де? куди? звідки? коли? чому? з якою метою? як? якою мірою? Обставини найчастіше виражаються прислівниками або сполученням прикметника з іменником:
Неопалима купина в цей час на Медоборах (Г. Петрук-Попик).
Тоді мої літа веселі хтось в серце візьме, як свої (С. Будний).
Наш батько портретом вернувся до нас (Г. Чубач).
Самсон од люті скаженів... Наліг щосили на
колону
(І. Колодій).
Речення, в яких є другорядні члени, називаються поширеними.
до змісту
 
РЕЧЕННЯ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ
Однорідними називають члени речення, які відповідають на одне і те ж питання і відносяться до того самого члена речення.
Однорідні члени речення не залежать один від одного, з'єднуються між собою за допомогою інтонації переліку або протиставлення і сполучників або тільки за допомогою інтонації.
Дніпро, Україну згадаєш, веселі селища в
гаях
(Шевченко).
Знову серце оживає і знову сміється (Вербицький).
Однорідними можуть бути будь-які члени речення:

  • підмети: Кругом бори та болота, туман, туман і пустота (Шевченко).
  • присудки: Явивсь мій пан, стоїть і жде (Глібов).
  • означення: Досвітні вогні, переможні, урочі, прорізали темряву ночі (Леся Українка.)
  • обставини: Там буцім сова летить лугами, берегами, та нетрями, та глибокими ярами та широкими степами, та байраками (Шевченко).

Від однорідних членів речення можуть залежати інші слова:
глибокими ярами, широкими степами.
Такі однорідні члени речення називаються поширеними.
Нерідко в одному реченні є кілька рядів однорідних членів речення — однорідні підмети, однорідні означення та ін.:
Я народився і жив для добра і любові (Довженко).
Він лежить спокійно й строго, ні жалю не жде, ні сліз (Первомайський).
У реченні можуть бути і слова з широким значенням, яке вміщує в собі значення всіх однорідних членів. Такі слова називаються узагальнюючими. Характерні приклади: все — село, поля, ліси; скрізь — у полі, в саду, на городі; плодові дерева — яблуні, груші, абрикоси.
Узагальнюючі слова є тими самими членами речення, що й однорідні члени, зміст яких вони узагальнюють.
Поезія, друже, всюди є: і в людях, і в природі (Лепкий). - обставини.
Подяка вам за все: і за довір'я, і за любов (Тичина). - додатки.
Між однорідними членами ставиться кома, якщо вони не з'єднані сполучниками або з'єднані сполучниками а, але.
О, О, О; О, а (але) О.
Перед сполучниками і, та (у значенні і), або, вжитими один раз, кома не ставиться, але вона необхідна, якщо сполучники повторюються:
О або О; О, О і О; і О, і О.
Після узагальнюючих слів перед однорідними членами ставиться двокрапка:
узагал.: О, О, О.
Однорідні члени речення відділяються комами разом із залежними від них словами.
до змісту
 
ЗВЕРТАННЯ
Звертанням називається слово або словосполучення, яке називає того, до кого звертається мовець. Зазвичай, звертання виражається формою кличного відмінка, іноді — називного. Звертання, виражене словосполученням, називається поширеним.
Мамо, іде вже зима (Леся Українка).
Лечу до твого, Україно, народження (Г. Петрук-Попик).
Мій сонячний краю, ти снишся мені і тут (Гончар).
Звертання не відповідає на жодне питання і не є членом речення.
В усному мовленні звертання виділяється паузою, на письмі — комою або двома комами
залежно від його місця в реченні:
1. [Зв.], ____. (?!) 2.____, [Зв.], ____. 3. ____, [Зв.].
Якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, після нього ставиться знак оклику, а наступне слово пишеться з великої літери.
Україно! Під небом твоїм калинові пливуть
острови
(Я. Демиденко).
Народе мій! До тебе я ще верну (Стус.)
до змісту
 
ВСТАВНІ СЛОВА
Вставними називаються слова або сполучення слів, які виражають ставлення мовця до змісту його повідомлення:
Козаки, здавалося, й дихати перестали (О. Глушко.)
Вставні слова не відповідають на питання і не є членами речення.
У реченні вставні слова можуть стояти на початку, в середині й у кінці.
На письмі вставні слова і сполучення слів найчастіше виділяються однією або двома комами (залежно від їхнього місця в реченні).
1. [Вст.], ____. (?!) 2.____, [Вст.], ____. 3. ____, [Вст.].
Вставні слова і сполучення слів найчастіше виражають:

  • впевненість чи невпевненість:
  • Я піду і, може, більше не прийду (Рильський).
    Я розумію, звичайно (Антоненко-Давидович).

  • почуття радості, здивування, жалю:
  • Але, на жаль, іронія прозвучала кволенько (Микола Хвильовий).

  • джерело інформації:
  • За прогнозами синоптиків, незабаром почнеться похолодання (Із газети).

  • привертання уваги:
  • Ти сам ще, скажу тобі, на всі сто відсотків інтелігент (Антоненко-Давидович).

  • упорядкування викладу:
  • Нарешті, хіба це не він навіки вирішив залишитися чесним? (Микола Хвильовий).

  • ввічливість:

Допоможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити (Чайковський).
до змісту
 
ПРЯМА МОВА
Прямою мовою називається точно передане висловлювання певної особи. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому належить висловлювання.
Пряма мова на письмі береться в лапки і починається з великої літери.
Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а після прямої мови — крапка, знак питання або знак оклику (залежно від того, яким реченням за метою та інтонацією є пряма мова). Лапки ставляться перед крапкою, але після знака питання чи знака оклику.
Обізвалася і квітка: "Твоя мама посадила мене у вазонок і підливала щоднини" (Л. Храплива).
А: "П".
Молодь, зібравшись у гурти, заспівувала: "Весняночко-паняночко, де ти зимувала?" (Із газети).
А: "П?"
А Вовк, неначе комісар, кричить: "Нащо це ти, собачий сину, тут каламутиш берег мій?!" (Глібов).
А: "П?!"
Якщо ж пряма мова стоїть перед словами автора, то після неї ставиться кома або знак питання чи знак оклику, а після них — тире. Лапки закриваються перед комою, але після знака питання чи знака оклику. Слова автора пишуться з малої літери.
"Чогось я занедужала, Дмитрику", — обізвалася Ярина (Коцюбинський).
"П", — а.
"З невмілих рук шабля може вирватися!" — каже дід (А. Чайковський).
"П!" — а.
до змісту
 
ДІАЛОГ
Зв'язне висловлювання однієї людини називається монологом (від грец. monos — один, logos — слово). Розмова двох або кількох осіб називається діалогом (від грец. dialogos — бесіда, розмова).
Слова кожного з учасників діалогу називаються реплікою. Репліка може складатися з кількох речень. Записуючи діалог, кожну репліку починають із нового рядка. Перед нею ставлять тире.
Харциз під'їхав до сотника.
— Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся! — Р1 !
— Ти звідкіля? &;#8212; Р1 ...
;— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили... — Р2?
— Будь нашим гостем — Р2. (Чайковський).
Якщо репліка супроводжується словами автора, то ставлять ті самі знаки, що й у прямій мові, але без лапок.
Німфи промовляли: А:
— Ми не дивуємося, що ти в такій гіркій жалобі за Нарцисом. Адже він був такий прекрасний. — Р1.
— Але чи був Нарцис прекрасний? — запитав ставок. — Р2? — а.
— Кому ж це знати краще, ніж тобі?! — здивувалися німфи — Р1? — а. (Уайльд).
до змісту
 
СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ
Речення, в якому є не одна граматична основа, а дві й більше, називається складним. Воно складається з двох або кількох простих речень, пов'язаних між собою за змістом, з'єднаних в одне ціле інтонацією та сполучниками або тільки інтонацією.
До складного речення можуть входити прості речення непоширені і поширені, односкладні (з одним головним членом) і двоскладні (із двома головними членами).
Прості речення, що входять до складного, можуть бути:

  • незалежними одне від одного:
  • головним і залежним від нього:

 
Крім сполучників і, та, а, але, проте, однак, або, чи, що, щоб, бо, тому що, для зв'язку простих речень у складному вживаються і т. зв. сполучні слова — займенники хто, що, який, котрий, чий, скільки (в різних відмінкових формах) і прислівники коли, де, звідки, куди, як:
Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (Тичина).
Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? (Тичина).
до змісту
 
ФОНЕТИКА. ГРАФІКА. ОРФОЕПІЯ. ОРФОГРАФІЯ
Мовою люди користуються у процесі мовлення, яке може бути усним або писемним. Первинною була усна форма мовлення. Набагато пізніше люди оволоділи письмом.
Будь-яке усне висловлювання складається зі звуків. Кожній мові властивий певний набір звуків, поєднання яких утворює слова і форми слів.
Слова відрізняються одне від одного кількістю звуків (напр., оса і крокодил), їхнім характером (сум — і шум, сом, суд) чи розташуванням (село — осел, круча — курча — ручка). Окремо взятий звук нічого не означає.
Наука, що вивчає звуковий склад мови, називається фонетикою (від грец. phoneticos — звуковий, голосовий).
до змісту
 
ЗВУКИ МОВИ. ГОЛОСНІ І ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Джерелом мовних звуків є коливання розташованих у гортані голосових зв'язок. На характер звуків впливає як ширина щілини між голосовими зв'язками, так і перепони в ротовій порожнині, які постають на шляху видихуваного повітря.
Під час вимови голосних звуків струмінь повітря не натрапляє на перешкоди в ротовій порожнині. Ці звуки творяться за участю самого голосу. Таких звуків в українській мові є шість:
[і], [й], [е], [а], [о], [у].
Під час вимови приголосних звуків потік повітря після голосових зв'язок натрапляє на певні перепони, і тому ці звуки складаються з голосу і шуму або тільки з шуму. В українській мові є 32 приголосні звуки.
до змісту
 
ДЗВІНКІ І ГЛУХІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Приголосні, які творяться з участю голосу і шуму, називаються дзвінкими. Приголосні, які творяться лише з участю шуму, називаються глухими. В українській мові є 20 дзвінких і 12 глухих приголосних звуків.
Окремі дзвінкі і глухі приголосні звуки дуже близькі між собою за способом творення і становлять пари:

Дзвінкі:[б], [д], [д'], [ґ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз']
Глухі: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [x], [ч], [ц], [ц']

Не мають пар за ознакою дзвінкості дзвінкі звуки [в], [й], [м], [н], [н'], [р], [р'], [л], [л'] та глухий звук [ф].
За ознакою дзвінкості-глухості можуть розрізнятися значення слів: казка — каска, міг — міх, ґава — кава, плід — пліт.
до змісту
 
ТВЕРДІ І М'ЯКІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Приголосні звуки поділяються на тверді та м'які. Вони можуть утворювати пари. Вимова таких звуків відрізняється лише положенням язика в ротовій порожнині.

Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [дз], [л], [н], [р]
М'які: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р']

За цією ознакою не мають цар тверді звуки [б], [п], [в], [м], [ф], [ж], [ч], [ш], [дж], [ґ], [г], [к], [х] та м'який звук [й].
Отже, в українській мові є 22 твердих і 10 м'яких приголосних звуків.
За ознакою твердості-м'якості окремих звуків можуть розрізнятися значення слів: [л'ак] і [лак], [перелаз] і [перелаз'], [рад], [р'ад] і [рад'], [стан'] і [стан] та ін.
Тверді приголосні можуть пом'якшуватися перед звуком [і]. Пор.: [бик] і [б'ік], [кажу] і [куж'іл']. Пом'якшена вимова перед іншими звуками є помилковою (наприклад, [ч'уйу], [ч'ого], [ш'ч'о] і т. д.).
В українській мові є ще подовжені м'які та пом'якшені звуки: збіжжя [зб'іж:'іа], знання [знан:'іа], узлісся [узл'іс:'іа]. В окремих випадках вони вказують на різницю у значенні слів: лють [л'ут'] — іменник; ллють [л:'ут'] — дієслово; вороня [ворон'а] — іменник IV відміни, вороння [ворон:'а] —збірний іменник.
Подовжені приголосні вимовляються також у формах дієслів з суфіксом -ся — другої особи однини (смієшся [см'ійес':а], вчишся [вчис':а]), третьої особи однини (береться [берец':а], б'ється [бйец':а]), неозначеної форми (напиться [напиц':а], журиться [журиц':а]), наказового способу третьої особи множини (учіться [уч'іц':а], дивіться [див'іц':а]. Ця особливість вимови на письмі не позначається
до змісту
 
ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ МОВИ НА ПИСЬМІ
Систему знаків, що позначають звуки мови на письмі, вивчає графіка (від грец. grapho — пишу). Звуки мови на письмі позначаються буквами. Розташовані у прийнятій послідовності букви становлять алфавіт (від назв перших букв грецького алфавіту альфа і віта). Інші назви — азбука (від назв перших давніх слов'янських букв аз і буки та абетка (від сьогоднішніх назв букв а і бе).
В українському алфавіті 33 букви.

Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее Єє Жж Зз Ии Іі її Йй Кк Лл Мм Нн
(а) (бе) (ве) (ге) (ґе) (де) (е) (є) (же) (зе) (й) (і) (і) (йот)

(ка) (ел) (ем) (ен)
Оо Пп Рр Сс Тт Уу Фф Хх Цц Чч Шш Щщ ь Юю Яя
(о) (пе) (ер)

(ес) (те) (у) (еф) (ха) (це) (че)
(ша) (ща) (м'який
знак) (ю) (я)

Знання алфавіту полегшує користування словниками.
Найчастіше звук позначається відповідною буквою (клас, чорний, два, мурований і т. д.). Проте повної відповідності між звуками і буквами немає. М'які приголосні звуки, крім [й], позначаються тими самими буквами, що й парні з ними тверді. М'якість приголосних позначається по-різному: буквами і, я, ю, є, м'яким знаком або й взагалі не позначається (перед іншим м'яким приголосним: пісня [піс'н'а].
Одна буква ноже позначати два звуки (щука [шчука], яма [йама]), один звук може позначатися двома або й трьома буквами [(дж)ерело] — джерело, [тін'] — тінь, [(дз')об] — дзьоб). М'який знак (ь) ніякого звука не позначає, а лише вказує на м'якість приголосного звука. Тому кількість звуків у вимовленому і кількість букв у записаному слові не завжди однакові. Трапляється, що кількість однакова, але відповідності між звуками і буквами немає (напр. щось (4 букви), [шчос'] (4 звуки), але буква щ позначає 2 звуки, а звук [с'] позначений двома буквами. Буква ї завжди позначає 2 звуки [йі], букви я, ю, є можуть позначати 2 звуки (як [йак], юшка [йушка], моє [мойе]) або вказувати на м'якість приголосного: подяка [под'ака], любити [л'убити], синє [син'е].
Отже, для позначення 6 голосних звуків вживається 10 букв: а, о, у, і, й, е, ї, є, ю, я, а для позначення 32 приголосних — 27 букв (усі, крім а, о, у, і, й, е).
до змісту
 
СКЛАД
Складом називається звуковий комплекс у слові, який вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. У слові може бути один склад або кілька:
сад, ба-га-то-по-вер-хо-вий.
У слові стільки складів, скільки голосних звуків. У складі може бути тільки один голосний звук (о-дин, о-а-за, е-хо, у-дар) або голосний і приголосні (стріл-ка, монстр).
Склад, що закінчується голосним звуком, називається відкритим:
про-чи-та-ти, до-ро-га.
Склад, що закінчується приголосним звуком, називається закритим:
кос-мос, вар-тий, шість.
до змісту
 
НАГОЛОС
У багатоскладовому слові один склад вимовляється з більшою силою голосу, ніж інші. Такий склад називається наголошеним: де-ре-во, де-ре-ва; пи-са-ти, пи-сар, пи-сар-чук.
Наголошеним може бути будь-який за порядком склад (вільний наголос).
У споріднених словах він може переміщатися з однієї частини слова на іншу (рухомий наголос).
У мовленні необхідно дотримуватися норм наголошування слів і їхніх форм. Наведено ці норми в "Орфоепічному словнику", у "Словнику наголосів". Лише в небагатьох словах допускається подвійний наголос: помилка або помилка, байдуже і байдуже.
Наголосом можуть розрізнятися значення слів (мука — "борошно" і мука — "страждання"), належність їх до частин мови (замок — іменник у значенні "споруда" і замок — іменник у значенні "пристрій для замикання" або дієслово у формі минулого часу чоловічого роду від "замокати", пекло — іменник і пекло — дієслово минулого часу), граматичні характеристики (трави — Р. в. однини, трави — Н. в. множини; насипати — недоконаний вид, насипати — доконаний вид дієслова).
до змісту
 
ВИМОВА І ЗАПИС ЗВУКІВ МОВИ

Між вимовою і записом звуків, з яких складаються слова, не завжди є повна відповідність. Тому потрібно знати правила вимови і написання слів.
Правила передачі звуків мови на письмі встановлює орфографія (від грец. orthos — правильний і grapho — пишу). Написання, що вимагає вибору одного з кількох можливих варіантів (на основі правила або традиції), називається орфограмою.
Правила літературної вимови визначає орфоепія (від грец. orthos — правильний i epos — мовлення).
Вимова і запис голосних звуків
У наголошених складах усі звуки вимовляються виразно. У ненаголошених складах невиразно вимовляються лише звуки [е] та [й], які у вимові наближаються один до одного (село, живий), а також [о] перед складом з наголошеним [у] (розумний, голубка).
Коли виникає сумнів, яку букву писати, треба змінити слово або підібрати споріднене з ним так, щоби на невиразний звук падав наголос: села, жити, розум, голуб. У тих випадках, коли це неможливо (напр., левада, лимон, кишеня, делегат, пенал), треба звертатися до орфографічного словника і намагатися запам'ятати написання слова.
Вимова і запис приголосних звуків
Глухі і дзвінкі приголосні звуки у вимові можуть уподібнюватись одні до одних.
У середині слова глухі приголосні (перед дзвінкими, які мають парні глухі) вимовляються як парні їм дзвінкі:
моло[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал.
Перед дзвінкими, які не мають парних глухих, глухі приголосні не змінюються:
слава, викроїти, заплата.
Дзвінкі приголосні звуки в кінці слів треба вимовляти виразно:
хліб, сад, біг, віз, гараж, ґедзь, сядь, злазь.
Не уподібнюються до глухих приголосних і дзвінкі в середині слова:
казка, відхилити, розпитати, безсилий,
обтесати.

Винятком із цього загального правила є оглушення дзвінкого звука [г] перед глухими у словах ле[х]ко, ні[х]ті, дьо[х]тю, во[х]кий.
Оглушується перед глухими приголосними і префікс з:
[с]цементувати, [с]сипати.
Писати ж потрібно:
зцементувати, зсипати, зсушити, зшити.
Тільки перед приголосними к, п, т, ф, х це оглушення позначається й на письмі:
спитати, сказати, стиха, сфотографувати, схилити.
У тих випадках, коли виникає сумнів, якою буквою позначити приголосний звук, треба змінити слово або підібрати споріднене з ним так, щоби після цього приголосного став голосний звук:
молотьба (бо молотити), просьба (бо просити), нігті (бо ніготь), легко (бо легенько).
Якщо це неможливо (наприклад, для слова вокзал), слід звернутися до орфографічного словника.
до змісту
 
СПРОЩЕННЯ У ГРУПАХ ПРИГОЛОСНИХ
У процесі творення слів і їхніх форм можуть виникати важкі для вимови групи приголосних звуків [стн], [стл], [здн], [ждн]:
якість + н(ий); щаст(я) + лив(ий); проїзд + н(ий); тиждень -> в Р. в.
У таких звукосполученнях відбувається спрощення — один із приголосних звуків (найчастіше — середній) не вимовляється:
якісний (стн -> сн); щасливий (стл -> сл);
проїзний (здн -> зн); тижня (ждн -> жн).

Винятками є слова кістлявий, хвастливий, пестливий, а також запозичені з інших мов контрастний, форпостний, компостний.
Спрощення звукосполучення [рнч] (випадання звука [р]) спостерігається у словах гончар <- горнець, ченці <- чернець.
У словах шістнадцять, шістдесят, шістсот спрощення відбувається лише у вимові, в усіх інших позначається і на письмі.
до змісту
 
ВЖИВАННЯ У — В, І — Й
Уникнути немилозвучного збігу приголосних або голосних звуків допомагає властиве українській мові чергування приголосних в та й і ненаголошених голосних у та і, яке спостерігається у прийменниках і сполучниках та на початку повнозначних слів. Вибір букви залежить від того, в оточенні яких звуків перебуває позначуваний ними звук. Порівняйте:
наш учитель — наша вчителька;
поїхав у Словаччину — поїхали в Естонію;
сад і город — моря й озера.

Правила вживання i — й, у — в

Буква Між приголосними Між голосними Після голосного перед приголосним На початку речення
перед приголосним перед голосним
у, в у

м'яч упав
в

роги в оленя
у, в

знайшли у словнику,

знайшли в словнику
у

У хлопця радість
в

В озері багато риби
і, й і
ліс і степ
й
моря й океани
і, й
газети і журнали
газети й журнали
і
Чудовий парк. І осінь гарна
і, й
Ідуть дощі. І знов лечу...
Люблю фізику. Й алгебра цікава

Тільки у або тільки в пишеться у власних назвах: Уфа, Влтава, Уран (виняток — Україна — Вкраїна) й у словах, що розрізняються цими звуками (управа — вправа, удача — вдача).
до змісту
 
ПОЗНАЧЕННЯ М'ЯКОСТІ ПРИГОЛОСНИХ НА ПИСЬМІ
М'якість приголосних позначається:

  • буквою ь (м'який знак): сіль, тьма;
  • буквами я, ю, є: дяк, тюк, синє;
  • буквою і: літо, мені.

М'якість приголосних (крім [л']), що стоять перед іншими м'якими приголосними, на письмі не позначається: кінський, пісня (але сільський, їдальня). Часто виникає необхідність враховувати, від якого слова утворене те слово чи та форма, які потрібно записати:
ляльці (бо лялька), але (у) балці (бо балка); доньці (бо донька), але дитинці (бо дитинка);
тьмяний (бо тьма), але різдвяний (бо різдво);
неньчин (бо ненька), але тітчин
(бо тітка).
до змісту
 
СПОЛУЧЕННЯ БУКВ ЙО, ЬО
Буквосполучення йо вживається на позначення двох звуків [й] + [о] на початку слова (йому), після голосних (знайомий, майор), після твердих і м'яких приголосних, якщо чується звук [й] (курйоз, батальйон).
Буквосполучення ьо вживається у словах, де є м'який приголосний звук із наступним о (льон [л'он], сьомий [с'омий], синьо [син'о]). На початку слова таке буквосполучення вживатися не може.
до змісту
 
ВЖИВАННЯ АПОСТРОФА
Апостроф служить вказівкою на те, що букви я, ю, є позначають два звуки, а не вказують на м'якість попереднього приголосного звука. Порівняйте:
бур'ян [бурйан] і буряк [бур'ак],
б'ють [бйут'] і бюст [б'уст]
.
Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

  • після букв б, п, в, м, ф (б'є, п'ять, в'юн, м'яч);
  • після букви р, що позначає твердий звук:
    бур'ян [бурйан] (після р, що позначає м'який
    звук, апостроф не ставиться: рясно [р'асно], буряк [бур'ак]);
  • після префіксів та першої частини склад
    них слів, що закінчуються твердим приголос
    ним: з'явитися [зйавйтис'а] (порівняйте: роззява [роз':ава], зябра [з'абра]), дит'ясла [дитйасла] (порівняйте: <;i>дитячий [дит'ачий]);
  • після букв г, к, х, ж, ш, що позначають
    тверді приголосні звуки, перед звуком [й]:
    Лук'ян [Лукйан], миш'як [мишйак], Руж'є [Ружйе].

Після м'яких приголосних перед наступним звуком [й] ставиться м'який знак: портьєра, Нью-Йорк.
Алгоритм на вживання апострофа після губних звуків
1. Чи є перед б, ті, в, м, ф ще букви, що
позначають приголосні звуки?

Якщо ні, то ставиться апостроф (м'яч)
Якщо так, то йди далі.
2. Чи належить цей звук до кореня?
Якщо ні, то ставиться апостроф (зв'язок)
Якщо так, то йди далі.
3. Чи є цим звуком [р]?
Якщо так, то ставиться апостроф (верб'я, арф'яр)
Якщо ні, апостроф не ставиться (свято, цвях, тьмяний).
до змісту
 
ПОДОВЖЕНІ ЗВУКИ
Подовження приголосних звуків позначається у письмовому фонетичному аналізі значком [:]. Наприклад: зна[н':]а, ні[ч':]у, пі[д:]а[ш':]а, а на письмі передається двома буквами знання, ніччю, піддашшя.
Подвоєння букв трапляється у трьох випадках:

  • коли збігаються однакові приголосні в різних частинах слова;
  • якщо подовжуються м'які приголосні звуки;
  • у словах іншомовного походження.

Подвоєння букв на позначення збігу однакових приголосних звуків відбувається:

  • на межі префікса і кореня:
    віддати, беззахисний, оббити;
  • на межі кореня і суфікса: стінний, запасся;
  • на межі частин складного слова: юннат, військком, спеццех.

Примітка
Подвоєні букви нн пишуться також у прикметникових наголошених суфіксах -енн-, -анн-, що вказують на вищий ступінь вияву ознаки або на неможливість дії: страшенний (дуже страшний), нескінченний (який не закінчується), невблаганний (якого неможливо вблагати).
Подвоєння букв на позначення подовжених м'яких приголосних звуків, які містяться між голосними, відбувається:

  • в іменниках середнього роду на , що належать до II відміни (Н.в. і Зн.в. однини, Н.в. і Зн.в. множини): збіжжя, насіння, весілля;
  • в іменниках жіночого роду, що закінчуються на м'який приголосний або шиплячий, які належать до III відміни (Ор.в. однини): річчю, сіллю, риссю;
  • у прислівниках на -ння: навмання, зрання;
  • у деяких іменниках І відміни на : стаття, суддя, Ілля;
  • у деяких формах дієслова лити і похідних від нього: ллють, наллю, поллєш.


Примітки

  1. Подвоєння не відбувається, якщо основа слова закінчується двома приголосними (м'який приголосний не розташовується між голосними): листя, повістю — або звуками [р] (матір'ю), [б], [в] (Об'ю, кров'ю), після яких вимовляється звук [й]: [матірйу], [Обйу], [кровйу].
  2. В іменниках IV відміни на -а, -я подвоєння не відбувається: теля, кошеня, порося, курча.

до змісту
 
НАПИСАННЯ СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ
Подвоєння букв у словах іншомовного походження
Подвоєні букви вживаються у власних назвах іншомовного походження відповідно до написання їх у цих мовах: Ніцца, Ватт, Руссо, Шиллер. Подвоєння зберігається й у словах,похідних від таких назв: Андорра — андоррський, Марокко — марокканець.
У загальних назвах іншомовного походження приголосні не подвоюються: бароко, бравісимо, лібрето, шасі, колектив.
Але у словах ванна, манна, брутто, нетто, мотто, тонна, булла, вілла, мірра та ще кількох, менш уживаних, букви н, л, т, р подвоюються. Записуючи такі слова, варто звірятися з орфографічним словником.
Вживання букв й, і у словах іншомовного походження
Й пишеться перед буквами, що позначають приголосні звуки (крім [й]) після букв з, ц, с,
ж, ч, ш, д, т, р
(т. зв. "дев'ятки"): бензин,
цистерна, сирена, режим, чинара, шифр, директор, стимул, ринг
.
Правило "дев'ятки" стосується і написання суфіксів -ист/-іст, -изм/-ізм: гітарист, але саксофоніст; демократизм, але шовінізм.
І пишеться:

  • на початку слів: інтонація, інститут;
  • у кінці незмінюваних слів: таксі, хакі, журі;
  • після букв б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н: бістро,
    піала, віза, місія, фільм, гігант, хітон, кіно, ліга,
    німб
    ;
  • перед буквами, що позначають голосний звук
    або [й]: діаграма, конверсія, еволюція, професійний;
  • у власних назвах після букв, що позначають
    приголосні, крім шиплячих: Тімур, Сінгапур, Ніл,
    (але Крит, Чилі, Алжир).

Примітка

  1. У багатьох географічних назвах відповідно до
    вимови пишеться й: Сицилія, Єгипет, Тибет. Так
    пишуться і похідні від них: сицилієць, тибетський.
  2. Не однаково пишуться прізвища іншомовного
    походження та утворені від них загальні назви
    (Дізель — дизель).

Послідовність фонетичного розбору слова

  1. Назвати аналізоване слово.
  2. Вказати кількість складів, визначити, які з
    них закриті, які — відкриті.
  3. Вказати наголошений склад.
  4. Назвати голосні звуки, особливості їхньої вимови.
  5. Назвати і охарактеризувати приголосні звуки, особливості їхньої вимови.
  6. Вказати кількість звуків у вимовленому і кількість букв у записаному словах, прокоментувати співвідношення між ними.

до змісту
 
ЛЕКСИКОЛОГІЯ
ЛЕКСИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА
Лексика (від грец. lexicos — словесний) — сукупність слів мови.
Лексикологія (від грец. lexicos і logos — вчення) — наука, яка вивчає словниковий склад мови.
Лексичне значення — те, що позначене словом (назва предмета, ознаки, дії).
Пояснення лексичного значення слів наводиться в тлумачних словниках. Найбільший тлумачний словник української мови має 11 томів і містить 134 тисячі слів. Крім лексичного, слова мають і граматичні значення, які вивчає граматика. Граматичне значення характеризує приналежність слова до певної частини мови, його граматичні ознаки — рід, число, відмінок, час, вид та ін.
Слова, що мають одне лексичне значення, називаються однозначними: трактор (самохідна сільськогосподарська машина), сумніватися (не бути впевненим), гористий (вкритий горами).
Слова, які мають кілька лексичних значень, називаються багатозначними: земля, глухий, іти. Порівняйте:

  1. Земля обертається навколо Сонця (Планета).


    Кожен селянин одержує землю (Ділянка).


    Земля тут врожайна (Ґрунт).
  2. Дідусь зовсім глухий (Позбавлений слуху).


    Почувся глухий стогін (Неголосний, невиразний).
  3. Щонеділі жінки ідуть до церкви (Відвідують).


    Автобус іде до вокзалу (Рухається в напрямку).


    Іде вже другий тиждень канікул (Минає).

Багатозначні слова можуть мати і пряме, і переносне значення. Порівняйте: крило птаха — крило будинку; хор співає — душа співає; золотий перстень — золоті руки; гіркий перець — гірка правда.
Слова з переносним значенням найчастіше вживаються в художніх текстах:
За горбами вигасає зелений моріг (В. Забаштанський.)
Літо в осінь забреда мрійною ходою. (С. Руднєв.)
Скидають віти ризи золоті (І. Колодій.)
до змісту
 
ГРУПИ СЛІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ.
ОМОНІМИ. СИНОНІМИ. АНТОНІМИ
Слова, однакові за звучанням і написанням, але різні за лексичним значенням, називаються омонімами (від грец. homos — однаковий і onyma — ім'я): кран, блок, бал, моторний, жати. Слова-омоніми мають однакові граматичні ознаки.
Трапляється, що однакове звучання і написання мають окремі форми різних слів — омоформи:

  1. Доїла (від їсти) — доконаний вид;


    доїла (від доїти) — недоконаний вид;
  2. їм (Д. в. займенника вони);

    їм (1-а особа однини теперішнього часу дієслова їсти);
  3. мило (іменник у Н. в.);

    мило (минулий час середнього роду дієслова мити);

    мило (прислівник).

Омоніми та омоформи вживаються для створення жартівливих висловів — каламбурів. Напр.: Радянський Союз запустив (=послав у політ) не тільки супутники. Він запустив (=занедбав) і сільське господарство.
Синоніми (від грец. synonymos — однойменний) — слова, різні за звучанням і написанням, але однакові або дуже близькі за лексичним значенням:
лелека, бусол, чорногуз;

чемний, вихований, ввічливий.

За спільним лексичним значенням синоніми об'єднуються в синонімічні ряди.
Синоніми допомагають уникнути небажаних повторів слів, точніше і виразніше висловити думку. Напр.:
Знову брели від порога правдивої цілі шукати (Грабовський).
(На відміну від слів іти, прямувати тощо слово брести означає невпевнений, нецілеспрямований рух).
У тексті подібну роль виконують і слова, лексичні значення яких не збігаються, а лише за певними ознаками зближуються. Напр.:
Навесні на нашій хаті поселилися лелеки.
Ми, діти, були дуже раді гостям. Незабаром птахи вивели малят.

Такі слова називаються контекстуальними синонімами.
Антонімами (від грец. anti — проти і onyma — ім'я) називаються слова з протилежним лексичним значенням: близький — далекий, радість — смуток, засинати — прокидатися, усі — ніхто. Обидва члени антонімічної пари належать до однієї частини мови.
Різні значення багатозначних слів можуть мати різні антоніми. Порівняйте:
свіжий хліб — черствий хліб;

свіжі газети — старі газети;


свіжий вітер — сухий вітер
.
Антоніми служать для змалювання контрастних картин. Найчастіше використовуються в художніх творах. Напр.:
Будуть приходити люди — вбогі й багаті,
веселі й сумні
(Леся Українка).

Нехай ні жар, ні холод не спинять вас! (Франко).
Послідовність лексичного розбору слова

  1. Назвати аналізоване слово.
  2. Вказати його лексичне значення у контексті.
  3. Назвати інші лексичні значення слова (якщо воно багатозначне).
  4. Визначити, у прямому чи переносному значенні вжите слово.
  5. Назвати синоніми й антоніми аналізованого слова (якщо такі є).
  6. Охарактеризувати стилістичні властивості слова.
  7. Якщо можливо, вказати на походження слова.
  8. Вказати, до якої групи за сферою вживання і поширеністю в мові належить слово.

Примітка

  1. Матеріалу, що вивчається у 5 класі, стосуються перші п'ять пунктів наведеної схеми.
  2. 6-8 пункти застосовуються після вивчення розділу "Лексикологія" у 6 класі.

до змісту
 

БУДОВА СЛОВА. ОРФОГРАФІЯ
ФОРМИ СЛОВА І СПОРІДНЕНІ СЛОВА. ОСНОВА І ЗАКІНЧЕННЯ
У мові є слова змінювані (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова) та незмінювані (прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки).
Кожне змінюване слово має систему форм (відмінкових, особових та ін.), але в усіх формах лексичне значення слова залишається тим самим. У реченнях Рука руку миє (Народна творчість); Рукам волі не давай (Народна творчість) є три форми слова рука — називний і давальний відмінки однини та давальний множини, але значення залишається тим самим — "частина тіла людини".
Носієм лексичного значення слова є основа — частина слова без закінчення: рука, залізо, прекрасний, інший, читати.
Основа слова є спільною для всіх його форм: прекрасний, прекрасна, прекрасному, прекрасні.
До основи входить корінь слова, а також суфікси і префікси (якщо вони у слові є): (при)мор(ськ)ий, (пере)(роз)(по)діль(ник).
Закінчення — це змінна значуща частина слова, яка виражає його граматичні значення — рід, число, відмінок, особу, час тощо:
озер-о (середній рід, Н. в., однина);

озер-а (Р. в., однина, або, з іншим наголосом, Н. в., множина);

озер-ом (Ор. в., однина);

озер-ам (Д. в., множина);

озер-ами (Ор. в., множина).
Примітка

Для вираження граматичних значень служать і прийменники (на вулиці — місцевий відм.), допоміжне дієслово (будемо вивчати — 1 ос. множини майбутнього часу), частки (пішов би — умовний спосіб), суфікси (читали — минулий час), префікси (найясніший — найвищий ступінь порівняння), але разом із закінченнями.
Закінчення служить і для зв'язку слів у словосполученні та реченні: читати, газета -> читати (що?)
газет[у];

свято, веселий -> весел[і] (які?) свята.
Якщо в якійсь формі слова немає вираженого звуками (і позначеного буквами) закінчення, вважається, що в цій формі закінчення нульове: читав[Ø] .
У незмінюваних слів закінчення немає: голосно, вверх, по-нашому.
Форми одного слова слід відрізняти від споріднених (спільнокореневих) слів. Це слова з одним і тим самим коренем, але з різними лексичними значеннями. Наприклад: рукав — частина одягу, що надягається на руку; рукавиця — засіб для захисту кисті-руки; руків'я — частина інструменту чи зброї, яку держать рукою.
Спільнокореневі слова відрізняються одне від одного:

  • закінченнями (кум[Ø] — кум[а]);
  • префіксами (бити — розбити);
  • суфіксами (ліс — лісник).

Вони можуть належати як до однієї, так і до різних частин мови (школа — шкільний, читати — читання, п'ять — п'ятірка).
до змісту
 
ЗНАЧУЩІ ЧАСТИНИ СЛОВА
Значущими частинами слова є корінь, префікс, суфікс і закінчення.
Корінь — це головна значуща частина слова, яка містить у собі спільне значення споріднених слів:
сад, садок, садовий, садити, посадка.
Значення кожного з них пов'язане з поняттям садіння. У багатьох випадках у процесі зміни і творення слів звуковий склад коренів змінюється (відбувається чергування звуків):
школа, шкілка, шкільний; саджанець.
Префікс — значуща частина слова, що стоїть перед коренем і служить для творення слів із новим лексичним значенням (дід — прадід),

із новим відтінком значення (писати — переписати, рано — зарано), рідше — для утворення іншої форми слова (малювати — намалювати, робити —зробити, вищий — найвищий).
У слові може бути два або й три префікси: (по)(роз)сипати, (пере)(роз)(под)іл, (не)(без)(під)ставний.
Суфікс — значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення слів із новим лексичним значенням (трактор — тракторний, жовтий — жовток), із новим відтінком значення (тісний — тіснуватий, дорога — доріжка), а також форм того самого слова (молодий — молодший, курча — курчати, мати — матері, пробити — пробивати, бігти — бігла).
У слові може бути 2-3 суфікси: перук(ар)(ськ)а,

розповсюдж(ува)(ч)(к)а.
Деякі суфікси стоять після закінчення: якійсь, якоїсь, якось; сталось, сталося, сталася.
до змісту
ЧЕРГУВАННЯ ЗВУКІВ
Під час творення та зміни слів у коренях можуть відбуватися заміни одних звуків інши­ми — чергування звуків. Утворюються варіанти коренів:
рука — ручний — руці; кінь — коня, піч — печі; шість — шести - шостий; котити — катати.
Чергуватися можуть і голосні, і приголосні звуки.
 
Найпоширеніші випадки чергування голосних звуків

Звуки, що чергуються Орфограми Приклади Умови чергування
[о]-[а] Букви о-а в коренях дієслів перемогти — перемагати, загонити — заганяти перед наголошеним -а(я)-
[е]-[і] Букви е-і в коренях дієслів летіти — літати, спекти — випікати перед наголошеним -а-
[е]-[и] Букви е-и в коренях дієслів роздерти — роздирати, терти — натирати [и] в префіксальних дієсловах перед наголошеним -а-
[о], [е]-[і] Букви о, е - і в коренях та суфіксах слів коні — кінь, речі — річ [і] в закритих складах
[е]-[о] Букви е - о після ж, ч, ш женити — жонатий, шести — шостий, чернетка — чорний Примітка: у багатьох коренях чергування нема: шепіт, жовтий

 
Із вимовою і позначенням голосних у коре­нях слів пов'язані ще дві орфограми:

  • букви о та а на позначення ненаголошених голосних (солдат, козак, поганий; хазяїн,качан, гарячий та ін.);
  • букви й та і після ж, ч, ш, щ та г, к, х (буква і здебільшого позначає звук, який чергується з о та е: жінка — жонатий, чільний — чоло, щітка — щетина, шість — шостий, гість — гостя, кістка — кості, хіть — хотіти; в інших випадках вимовляється і пишеться й: життя, чистий, шипіти, щипнути, загибель, кидок, хижий).

Написання слів, що стосуються цих орфограм, майже завжди відповідає вимові. У разі сум­нівів слід звертатися до орфографічного або орфоепічного словників.
 
НАЙГОЛОВНІШІ ВИПАДКИ ЧЕРГУВАННЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ
Чергування в коренях іменників під час утворення відмінкових форм:
гжз: нога — ніжка — (на) нозі;

кчц: рука — ручка — (у) руці;

хшс: вухо — вушко — (у) вусі.

Чергування у коренях дієслів під час утворення форми 1-ої особи однини та деяких інших форм і похідних від них:
тч: світити — свічу, свічка;

ддж: водити — воджу;

зж: возити — вожу;

сш: носити — ношу, виношуючи.

За збігу приголосних спостерігається подвійне чергування:

ст (с - ш, т - ч) — щ: чистити — чищу, очищення;

зд (з - ж, д - дж) — ждж: їздити — їжджу, в'їжджений.

 

ВИМОВА І НАПИСАННЯ ПРЕФІКСІВ

  • У префіксах роз-, без- завжди пишеться буква з: розсипка, безпека, безшумний, безжурно, розфасований.
  • Префікс з- передається буквою з: зшити,зсунути, зцементувати. Але перед к, п, т, ф, х у цьому префіксі пишеться с: сказати, спитати, стиха, сфотографувати, схопити.
  • Ніколи не змінюється написання кінцевих приголосних у префіксах між-, об-, від-, під-,
    над-, перед-, пред-
    : міжпредметний, обсушити, відписати, підхопити, надхмарний, передчуття, представник.
  • Для полегшення вимови у разі збігу приголосних звуків між префіксами роз- і з- та коренями, що починаються з кількох приголосних, може з'являтися звук і: розібрати, розізлити, зігріти.

    Але: розстрибатися, розстелити.
  • Префікс без- такого варіанта зі звуком і не має: безстрашний, безкрилий, безприкладний.
  • Ненаголошений голосний звук [е] у префіксах пре-, пере-, пред-, перед- вимовляється наближено до [и], а ненаголошений [и] — наближено до [е]. Записуючи слова з цими префіксами, треба керуватися їхнім значенням.

Префікс пре-, що вказує на вищу міру ознаки і значенням наближається до слова дуже, пишеться з буквою е: пречудовий, презлючий, премудрий.

Префікс при- має значення наближення, приєднання або неповноти дії: присадибний, прив'язати, пригнути, пригальмувати.

Префікс прі- вживається лише у словах прірва, прізвище, прізвисько.

Префікси, зазвичай, пишуться разом з іншими частинами слова, до якого входять, іноді — через дефіс (будь-хто, по-вовчому), їх треба відрізняти від однозвучних прийменників в, на, до, по, від, під та часток не, ні, які пишуться окремо. Порівняйте:

читати вголос зайти в (найближчу) кімнату;

робити наспіх розраховувати на (такий) успіх;

повернутися додому повернутися до (перерваної) розмови;

ніхто, ніколи
ні я, ні ти;

нехтувати
не цікавитись.

Послідовність розбору слова за будовою:

  1. Назвати аналізоване слово.
  2. Змінюючи форму слова, відділити закінчення від основи.
  3. Добираючи спільнокореневі слова, визначити префікси, суфікси, сполучні голосні звуки.
  4. Вичленувати корінь (або корені).

до змісту
 
СЛОВОТВІР. ОРФОГРАФІЯ
Є слова, походження яких встановити не можна, оскільки виникли вони дуже давно. Наприклад: вода, рука, чорний, шість, ходити. Тому називають їх непохідними.
Більшість слів нашої мови мають своїх попередників — інші слова. Так, водний походить від слова вода, чорнота — від слова чорний, переходити — від ходити, шестірка — від шість. Такі слова називаються похідними.
Особливості творення похідних слів вивчає розділ науки про мову словотвір.
Слово або основа слова, від яких утворюються інші слова, називаються твірними.
Утворення від твірних слів: дід -> прадід, щастя -> нещастя, хто -> хтось.
Утворення від твірних основ: гітара ->гітарист, білий -> білизна.
Твірними можуть бути не тільки непохідні, але й похідні слова: бандурист -> бандуристка,
наповнювати -> наповнювач
.
У таких випадках маємо ланцюжки слів, утворених одне від одного: бандура -> бандурист -> бандуристка;
білий -> білити -> побілити, -> побілка
.
Між твірним і похідним словами зберігаються смислові зв'язки:

лісок — невеличкий ліс;

лісовий — той, що є у лісі;

лісничий — керівник лісового господарства;

лісничівка — місце постійного перебування лісничого.
до змісту
 
СПОСОБИ СЛОВОТВОРУ
У процесі словотворення здебільшого беруть участь значущі частини слів — префікси і суфікси.

  • Творення слів за допомогою суфіксів, які додаються до твірних основ, називається суфіксальним способом: море -> морський; синій -> синява;
    коли -> колись; холодний -> холоднуватий; годинникар -> годинникарство;

    кулемет -> кулеметник

    .
  • Творення слів за допомогою префіксів, які
    додаються до твірних слів, називається префіксальним способом словотвору: писати -> підписати, відписати, описати; котрий -> нікотрий; друг -> недруг.
  • Творення слів шляхом одночасного приєднання до твірного слова або твірної основи
    префіксів і суфіксів називається префіксально-суфіксальним способом: береза -> підберезник; наш -> по-нашому;
    кричати -> розкричатися; мріяти -> замріятися
    .
  • Утворення нового слова відкиданням значущих частин називається безсуфіксальним (безафіксним) способом: молодий -> молодь (відкидання закінчення); переходити -> перехід (відкидання суфікса і закінчення).

Складання слів, основ і їхніх частин
Поширеним способом словотвору є складання — двох і більше слів, основ або їхніх частин.
Різновиди способу складання:

  • складання слів: школа, інтернат -> школа-інтернат; кіно, театр -> кінотеатр;
  • cкладання основи слова зі словом: південний і західний -> південно-західний; птах, фабрика -> птахофабрика; носити, плоди -> плодоносити;
  • складання основ: сірі штани -> Сіроштан;
    чисте тіло -> чистотіл
    . Основоскладання часто поєднується з суфіксальним способом: вогонь, гасити -> вогнегасник.
  • складання повної і усіченої основ:

    Складання здійснюється як за допомогою сполучних голосних звуків [о] та [е], так і без них (тридверний, радіоточка, сімсот).
    Буква є на стику основ складних слів є лише графічним варіантом позначення сполучного звука [е]: зброя [збройа], носити -> зброєносець [збройеносець], радість життя [жит:'а] -> життєрадісний [жит:' eрадісний].
  • Окремим різновидом складання є злиття
    словосполучення в одне слово (без будь-яких
    інших змін): вічно зелений (присл. + прикм.) - вічнозелений (прикм.); довго тривалий (присл. + прикм.) -> довготривалий (прикм.); місце проживання (ім. + ім.) -> місцепроживання (ім.); вище вказаний (присл. + форма дієслова) -> вищевказаний (прикм.). Складні слова, першою частиною яких є пів-, пишуться:
    • якщо це загальні назви — як звичайні
      слова: півміста, піваркуша, пів'ящика;
    • якщо це власні назви — через дефіс:
      пів-Тернополя, пів-Європи.

Складноскорочені слова
Різновидом складання є утворення складноскорочених слів. Його варіанти:

  • складання частини слова і повного слова: стінна газета -> стінгазета;
    запасні частини -> запчастини; професійно-техінічне училище -> профтехучилище;
    районна державна адміністрація -> райдержадміністрація;
  • складання частин кількох слів: колективне господарство -> колгосп;
    учнівський комітет -> учком; медичний санітарний батальйон -> медсанбат;
    обласний виконавчий комітет -> облвиконком
    ;
  • складання частин слів та початкових звуків інших слів: районний відділ народної ревіти -> райвно; Донецький Державний університет -> ДонДУ;
  • складання назв початкових букв: Федеративна Республіка Німеччина -> ФРН;
    автоматична телефонна станція -> АТС
    ;
  • складання початкових звуків: Організація Об'єднаних Націй -> ООН;
    Українська повстанська армія -> УПА;
    запис актів громадянського стану -> загс
    ;
  • складання з використанням цифр: олімпіада 2000 року -> олімпіада-2000;
    машина запорізького автомобільного заводу 968-ої моделі -> ЗАЗ-968.

Деякі складноскорочені слова стали твірними — базою для утворення нових слів: колгосп - колгоспний -> колгоспник;
вуз -> вузівський;
медсестра -> медсестринський
.

до змісту
ЧЕРГУВАННЯ У ЗВУКОСПОЛУЧЕННЯХ ВНАСЛІДОК ТВОРЕННЯ СЛІВ

  • У прикметниках, утворених від іменників з основою на г, к, х, ж, ч, ш, з, ц, с за допомогою суфікса -ськ-: г, ж, з + -ськ- —> -зьк- (Прага —> празький,
    Збараж — збаразький,
    киргиз — киргизький
    ); к, ч, ц + -ськ- —> -цьк- (Прилуки — прилуцький, вояк — вояцький, Бучач — бучацький, багач — багацький, Зубрець — зубрецький, кравець — кравецький); х, ш, с + -ськ- —> -ськ- (Чорнухи — чорнуський, чех — чеський, Золотоноша — золотоніський, Oдеса — одеський).
  • Подібні чергування відбуваються внаслідок
    творення іменників за допомогою суфікса -ств-: убогий + ств(о) -> убозтво; боягуз + ств(о) -> боягузтво; юнак + ств(о) -> юнацтво; ткач + ств(о) -> ткацтво; молодець + ств(о) -> молодецтво; птах + ств(о) - птаство; товариш + ств(о) -> товариство; невіглас + ств(о) -> невігластв.
  • <li> У таких словах приголосні [д], [т] у вимові також змінюються або випадають: студент -> [студен'с'кий], [студенство]; люди -> [л'уц'кий], [л'уцтво]; брат -> [брац'кий], [брацтво] і т. д.
    Але на письмі ці звукові зміни не позначаються, тому пишемо студентський, студентство, людський, людство, братський, братство.

  • В іменниках, утворених від прикметників
    із суфіксом -ськ- (-зьк-, -цьк-) за допомогою
    суфікса -ин-: -ськ- —> -шч-: черкаський —> Черкащина ([ш], [к] —> [ч]); -зьк- —> -жч- : збаразький —> Збаражчина ([з'] —> [ж], [к] —> [ч]); -цьк- —> -чч- : донецький -> Донеччина ([ц] —> [ч], [к] —> [ч]).
  • У прикметниках, утворених від іменників
    чи дієслів за допомогою суфікса -н-, та похідних від них.
    [к] -> [ч]: бік —> бічний, звикати -> звичніш -> звичка; [ц] -> [ч]: яйце -> яєчний -> яєчник; [ц] -> [ч]: столиця -> столичний.
    (Винятки зі сполученням шм: рука -> рушник, рушниця;
    мір—>а -> міро—>ик;
    сон—>е - соня—>ик;
    торік -> торішній
    ).

до змісту
 
ПЕРЕХІД ОДНІЄЇ ЧАСТИНИ МОВИ В ІНШУ
За цього способу словотворення ніяких змін у будові слова не відбувається. Змінюються його значення, синтаксична роль, зв'язки з іншими словами.
Порівняйте:

Учительська праця почесна. (Праця (яка?) — учительська — прикметник у ролі означення);

Учительська в нашій школі дуже гарна. (Що гарне? — учительська — іменник у ролі підмета).
Подружилася лисиця з вовком. (Подружилася (з ким?) — з вовком — іменник у ролі додатка);

Із того часу він на мене дивиться вовком. (Дивиться (як?) вовком — прислівник у ролі обставини).
 
Послідовність словотвірного розбору слова

  1. Назвати аналізоване слово.
  2. Визначити його лексичне значення.
  3. Порівняти його зі словом, від якого воно утворене, пояснити зміни у звуковому складі (якщо такі є).
  4. Встановити структурну та значеннєву різницю між обома словами.
  5. Зробити висновок про спосіб творення аналізованого слова.
  6. Матеріал взято з сайту http://www.ostriv.in.ua

    Автор цього матеріалу, на жаль, невідомий. На сайті http://www.ostriv.in.ua , з якого взято матеріал, авторство також не вказано. Якщо хтось може вказати на автора матеріалу, залишайте коментарі.

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі