Анна Ахматова (Анна Горенко). Основні етапи творчого шляху
Мета: Ознайомити з основними етапами життєвого та творчого шляху Анни Ахматової; розкрити особливості творчої манери поетеси як яскравого явища жіночої поезії XX століття, розвивати навики виразного читання ліричних творів.
Тип уроку: урок – усний журнал, урок – презентація.
Епіграф: Мистецтво світлом своїм рятує людей від темряви, яка в них є.
Анна Ахматова

Зміст роботи.
І. Актуалізація опорних знань(бесіда з учнями)
ІІ. Сторінки усного журналу (повідомлення заздалегідь підготовлених учнів).
1. Творчість Анни Ахматової – унікальне явище світової поезії - шлях крізь потрясіння і катастрофи XX століття.
2. Життєвий шлях поетеси (презентація учнівська про життя поетеси)
3. Особливості ранньої лірики Анни Ахматової (збірки “Вечір”, “Чотки”).
4. Тема пам’яті в творчості поетеси.
5. Ахматова і Пушкін.
6. Епічна масштабність людської долі у поемі “Реквієм”.
IIІ. Мотивація навчальної діяльності. Слово вчителя.
Сторінка 1. Творчість Анни Ахматової – унікальне явище світової поезії.
Анна Ахматова – російська поетеса, що її творчість узагальнила
шлях,пройдений російською культурою від «Срібної доби» до періоду хрущовської «відлиги». Дебютувавши у межах акмеїстичної течії,
А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.
На долю А. Ахматової у російській літературі випала особ¬лива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці по¬етеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу жіночій душі», висловила головні її суперечності, «яким стіль¬ки років не було виходу…» В особі Ахматової російська «жіно¬ча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській літературі XIX ст. здебільшого зверхньо оцінювалися хіба що як розваги освічених дам. Не випадково критика майже відра¬зу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистос¬тями «Срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний – рівній: «Блок – Ахматовій».
Друга заслуга цієї поетеси полягала в тому, що, пройшовши через усі катаклізми російської історії перших двох третин XX ст. – дві світові війни, революції, страшні ексцеси радян¬ської влади від часів її встановлення до хрущовської «відлиги», – переживши загибель блискучого покоління творчої інтелігенції «Срібної доби», Ахматова завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих тра¬дицій і передала трагічний досвід свого покоління поетам 60-80-х років. Вона була одним із тих майстрів слова, які не дали бур’янові соціалістичної літератури заполонити ниву російської словесності. ЇЇ називали «російською Сапфо у вирі XX століття».
IV. Засвоєння нових знань.
Сторінка 2. Життєвий шлях поетеси (презентація)
Анна Андріївна Горенко (Анна Ахматова – це псевдонім поетеси) народилася 11 червня 1889 р. під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. 1890 р. родина переїха¬ла у Царське Село, де дівчина прожила до шістнадцяти років. Море, біля якого народилася поетеса, і Царське Село, в якому во¬на росла, стали постійними мотивами її лірики. Царське Село осмис¬лювалося Ахматовою не лише як «мала батьківщина», а й як символ РОСІЙСЬКОЇ культури, пов’язаний передусім з О. Пушкіним – поетом, якого вона обожнювала
1905 р. батьки Анни розлучили¬ся. Мати з дітьми переїхали на Південь – спочатку до Євпаторії, а пізніше – до Києва, де дівчина закінчила гімназію й вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Проте юриспру¬денція її мало цікавила, приваб¬ливішими були історія права та ла¬тина. За кілька років, вже у Петер¬бурзі, Ахматова продовжила освіту на Вищих історико-літературних курсах.
1910 р. вона стала дружиною талановитого російського поета М. Гумільова. І хоча цей екстрава¬гантний шлюб проіснував недовго (досить швидко з’ясувалося, що дві творчі особистості, настільки ж яскраві, наскільки й різні, не можуть співіснувати у повсяк¬денному житті), близькі взаємини з Гумільовим відіграли значну роль у мистецькому становленні поетеси. Принаймні перші серйозні кроки у ліриці вона зробила у річищі акмеїзму, видатним теоретиком і практиком якого був її чоловік.
1912 р. відзначився двома важливими подіями: виходом у світ першої поетичної збірки «Вечір», що відразу була схвалена критикою, і народженням сина – Льва Гумільова, який згодом став видатним істориком. Після революції 1917 р. А. Ахматова могла залишити свій «захланний і грішний» край і поповнити лави тих діячів російської літератури, що, з болем відірвавшись від коріння, перебралися за кордон, аби врятувати свою духовну свободу й життя. Гіпотетично існував також інший варіант – своїм талантом прислужитися новій владі, як це зробили деякі інші відомі літератори. Ахматова обрала найважчий шлях. Вона залишилася в Росії (оскільки головним своїм обов’язком вважала поділяти долю батьківщини), однак обрала позицію «внутрішньої еміграції» (оскільки з мистецькою безком¬промісністю та людською мужністю зберігала вірність своїй музі, виплеканій культурою «Срібної доби»).
У серпні 1921 р. А. Ахматова отримала страшну звістку про розстріл колишнього свого чоловіка М. Гумільова, якого було звинувачено у змові проти радянської влади. Ще не раз вона довідається про арешти, тортури і зникнення друзів та знайо¬мих у залитих кров’ю камерах в’язниць і бараках сибірських таборів.
Хвиля сталінських репресій зачепила і найближчих її людей – сина та чоловіка (М. Пуніна). Власні переживання, що були приватним виявом страждань усього народу, поставлено¬го навколішки одним із найстрашніших тиранів людської історії, поетеса увиразнювала у своїх віршах. Так народився «Реквієм» – найвидатніший поетичний пам’ятник жертвам сталінських злочинів.
Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поете¬са. Упродовж п’ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили «вогню й води», ув’язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.
Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття у тилу. Та попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров’ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим. Війна стала головною темою її тодішньої творчості.
1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скида¬лося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі. Після перемоги радянських військ, яка, здавалося б, мала принести спокій у спустошену гітлерівською пошестю країну, знову затягнувся зашморг на шиї багатостраждальних народів сталінської імперії. І знову наступ реакції відбився на долі поетеси. 1949 р. її сина було вдруге заарештовано, а кількома роками раніше вона стала об’єктом кампанії нещадного цьку¬вання у радянській пресі. Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту «царськосільську веселу грішницю», якою вона була за часів юності, Ахматова сумно жартувала, що їй «підмінили життя». Втім, цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.
До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Головними звершеннями 60-х років стало закінчення «Поеми без героя» (1962), над якою вона працюва¬ла чверть століття, і збірки «Біг часу» (1965). У 60-х роках до поетеси прийшло міжнародне визнання: вона отримала прес¬тижну італійську премію, була обрана почесним доктором Окс¬фордського університету.
Померла А. Ахматова 5 березня 1966 р. у Домодєдові, під Москвою.

Сторінка 3. Особливості ранньої лірики Анни Ахматової (збірки “Вечір”, “Чотки”)
На ранньому етапі творчість Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. Центром, навколо якого оберталася «поезія втрат» молодої Ахматової, була тема кохання. Вбачаючи, як і символісти, у коханні одну з найвищих духовних цінностей буття, поетеса повертала цьому почуттю цілком земний і конкретний зміст, вільний від будь-якого містичного відлуння.
Любов для А. Ахматової – це «п’ята пора року», незвичай¬ний стан душі, що розкриває звичайний «біг часу», лінза, крізь яку її ліричний двійник сприймає світ. Однак це почуття позбавлене будь-якої ідеалізації: поетеса наголошує на драма¬тичних надломах і розривах любовних взаємин. Любов у неї просякнута настроями розчарування, гіркої образи, туги поки¬нутої жінки. Нерідко в ахматовських поезіях взаємини лірич¬ної героїні та її коханого набувають форми любові-тортур. Утім, за всієї конкретики (підкресленої, як уже зазначалося, «предметними» деталями, наприклад хлистом і рукавичкою, залишеними коханим на столі після його сутички з героїнею) численні любовні драми містять у собі потенції для надособистісних узагальнень. Завдяки таким потенціям читачки впізнавали й досі впізнають себе в ліричній героїні Ахматової, сприймаючи її переживання як свої власні почуття, як точно відтворені вияви універсальної жіночої природи.
(Виразне читання учнями віршів Ахматової зі збірок «Вечір» та «Чотки»).

Сторінка 4. Тема пам’яті в творчості поетеси.
Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Аnno Domino» (1922). Ці збірки відбивають важливий перелом у творчому розвитку поетеси, що відбувся у 1914 р.: в ахматовський художній світ, раніше обмежений інтимно-камерними темами, входить бурхлива сучасність з такими її стрижневими поняттями, як «історія», «епоха», «батьківщина», «народ». Важливими складовими ахматовського поетичного кредо стають ідея морального обов’язку та почуття відповідальності за долю вітчизни.
Поезія зрілої Ахматової еволюціонува¬ла від «любовного щоденника» до «документа епохи», в якому літопис загальнонародного буття, зливався з хронікою внут¬рішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну при¬четність до долі мільйонів співгромадян, фізично й морально закатованих у «соціалістичному раю». У цьому «документі» могутній епічний розмах художнього зображення «криваво-чорних» трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєдну¬вався з проникливим ліричним началом. У контексті роботи над «документом епохи», котрий писав¬ся осторонь брехливого офіційного «літопису» буднів радян¬ського народу, особливої ваги набувала категорія пам’яті. «Людська пам’ять, – твердила А. Ахматова, – це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б’є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов…»
Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле зна¬чень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов’язок справити скорботну пана¬хиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам’ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл – «Вінок мертвим»).
Сторінка 5. Ахматова і Пушкін.
Пушкін був однією з ключових постатей духовного світу поетеси. Геніальний засновник російської по¬езії, немов магніт, притягував її на різних етапах творчості.
Пушкін був для Ахматової і еталоном митця, і країною її духовного паломни¬цтва, і атлантом, який здійняв на своїх плечах склепіння рідної культури. Інтен¬сивне засвоєння пушкінського світу відбувалося не лише в поезії Ахматової, а й в її літературознавчих працях, що були позначені яскравим відбитком особисто¬го захоплення предметом дослідження. Так створювалася індивідуально-автор¬ська пушкініана А. Ахматової – окрема царина її творчої спадщини.
Сторінка 6. Епічна масштабність людської долі у поемі “Реквієм”.
Одним з головних досягнень творчості А. Ахматової є поема «Реквієм». Це, напевне, єдиний твір в історії російської лірики XX ст., який може бути поставлений на один рівень з геніаль¬ною блоківською поемою «Дванадцять». Написаний у період, що настав незабаром після оспіваного Блоком розгулу рево¬люційного хаосу, він по суті був мужньою і гідною відповіддю літератури – спадкоємиці «Срібної доби» сталінізмові. На відміну від багатьох колег по літературному цеху, котрі або прислужувалися режиму, або обходили мовчанням його злочи¬ни, Ахматова у своїй поемі стала на позицію гнівного осуду сталінської диктатури як жахливої форми державного варвар¬ства, як «влади пітьми».
Поетеса працювала над «Реквіємом» у розпал сталінського терору -від 1935 до 1940 р. Вірші, що входили до поеми, заучувалися близьки¬ми друзями, рукописи, як правило, знищувалися. Лише 1962 р., тобто у період «відлиги», Ахматова передала повний рукопис твору до редакції прогресивного на той час часопису «Новьій мир». Однак за життя поетеси «Реквієм» на її батьківщині так і не був оприлюднений.
Поштовх до написання твору надали трагічні події у сімейному житті А. Ахматової. 22 жовтня 1935 р. її син Л. Гумільов, на той час студент історичного факультету Ленінградського державного універ¬ситету, та її чоловік, професор Всеросійської академії мистецтв М. Пунін, були заарештовані за підозрою «в участі в антирадянському терористичному гуртку». Через два тижні, після передачі Ахматовою листа Сталіну, обох було звільнено. Однак у березні 1938 р. сина знову заарештували. Цього разу його звинуватили в участі у мо¬лодіжній антирадянській терористичній організації у Ленінградсько¬му державному університеті й засудили на десять років перебування у таборі. За півроку особиста справа Л. Гумільова була переглянута. І хоча він не визнав себе винним, звинувачення не було скасоване. Змінився лише термін покарання: він був удвічі скорочений.
Отже, головним джерелом поеми «Реквієм» став ахматовський досвід проводів найдорожчих людей до жерла машини репресій, досвід днів і ночей, наповнених крижаним страхом за їхнє життя.
Це «особистіене» річище наповнилося змістом загальнона¬родного масштабу. Охоплюючи всю радянську імперію, «чорні пісні» ахматовської «музи плачу» вбирали безліч голосів постраждалих від терору людей – знедолених, закатованих, духов¬но зломлених втратами близьких. Трагічна історія ліричної героїні вплітається у величезне полотно трагедій усього на¬роду. І наріжним каменем концепції поеми стає думка про єдність долі ліричної героїні з долею співвітчизників та батьківщини.
V. Підсумок уроку.
Бесіда з учнями.
• Як називали Анну Ахматову в російськії поезії? З ким порівнювали?
• Який внесок зробила Ахматова у розвиток російської літератури?
• Як справжнє прізвище поетеси?
• З якою літературною течією пов’язують творчість молодої Ахматової? Чому?
• Назвіть найвідоміші поетичні збірки поетеси.
• Хто з поетів був для Ахматової «еталоном митця»?
• Яка тема поеми «Реквієм»?
VІ. Домашнє завдання. Вивчити напам’ять уривок з поеми “Реквієм”. Скласти сенкани про Анну Ахматову.

Предмети: Зарубіжна література

Класи: 7 клас