Користувацький вхід

філософсько-естетичні мотиви лірики Василя Стуса

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

1

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".
Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.
Осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.
Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.Філософсько-ідеологічна спрямованість творів дисидентів здебільшого включала всі ідеологічні маски, але основний нахил у них був передусім на українство. Більшість з них пронизані болем за реалії життя, яке "заборонено було усвідомлювати"

Філософське наповнення поезій Василя Стуса

У табірному зошиті В.Стус записав: "Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилась для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон, бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення й протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, і приймають – яка вона є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас".
Україною поет марив на чужині, вона снилася йому. Навіть у похмурих північних пейзажах йому бачилась Вітчизна. За гратами поет уявляє її в образі дзвінкого собору. Але більшість його табірних творів так і не були надруковані. Принаймні, за його життя. Здебільшого вони увійшли до збірки "Палімпсести", що означає з грецької "рукопис на пергаменті поверх змитого чи зішкрябаного первісного тексту". Його поезія - це орієнтація на гармонію настроїв і дії, на яскраве вираження своєї поетичної долі. Вона кипить емоціями, перетворюючись в діалогічні ряди поетичних образів:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай...") .
У Стуса майже вся поезія філософського наповнення. Він не хоче вдаватися до вузької спеціалізації тематик свої поезій – хай то поезія пейзажна, філософська чи публіцистична. Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В.Стуса в тему ізоляції духовної:
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого –
всі сни твої, всі мрії, всі думки,
завівши до реєстру потайного
і зачинивши на міцні замки.
("Вже цілий місяць обживаю хату...") .
Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально "розтинає" його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе, іншого, в цій кошмарній ситуації:
Як моторошний сон – ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон!
("Як моторошний сон...") ,
Читаючи Стусові тогочасні вірші, виникає таке враження, ніби поет свідомо "наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга". Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація. Яка набуває символу застиглості, тональності:
Весь обшир мій – чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
("Весь обшир мій – чотири на чотири") .
Широта його настроїв величезна. Йому здається, що весь світ йде проти нього – і "дрімучий Київ здибився буйтуром, лукавим косить оком і незлим", і ці мури, які "швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють", і місяць, цей "самовбивця і відьмак", і колючий посмерк, який "наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно", і небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрії:

толокна поетів
і прихисток невдах, котрим відрада
спогадувань – єдина з нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
("Не зближуйся. На відстані спинись...") .
Василь Стус не визнає поезії без змісту, без проникнення в глибини людської душі, її психологічного й філософського світосприйняття, проникнення в довколишній суспільний лад, а головне в саму сутність стану українського народу як цілості та окремої людини в обставинах неволі.
Тематика Сутосової поезії широка: інтимна особистісна лірика – любов до дружини, до сина, до матері; жахлива вбивча туга за всім рідним, а особливо за своєю землею; бунт проти неволі, розлуки; вглиблення в суть життя людини, ствердження вічності України, а також своєї власної в ній. Складно переплітаються в ній різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів "За читанням Ясунарі Кавабати" присутні виразні відгомони східної філософії. Одночасно у таких японських "чотирьох татамі", на яких "розпросторюється" душа поета, вгадується знак хреста. У Стуса дорога до Бога це "вседорога". Не один раз в його поезії зустрічається символіка "високого вогню", мотиви богообраності й жертовності. "Бог і Україна" в його душі і в поезії творять єдине ціле .
Поезія Стуса не екстенсивного, а інтенсивного типу. Вимушене, зумовлене обставинами життя "самособоюнаповнення" (індивідуально-авторський термін), обмеженість та повторювання тематичного матеріалу замінюються експресивністю. "Біда так тяжко пише мною", - і справді, його вірші – мовби "поетична іпостась, поетичне друге втілення тієї "біди", в якій жив і яку окреслив як "смертеіснування – життєсмерть" .
Чимало його віршів належать до так званої герметичної поезії це такі, як "Молочною рікою довго плив", "Змагай, знеможений життям", "Гойдається вечора зламана віть" тощо. Ступінь герметичності в кожному з віршів різний, але загалом то поезія складна й ретельно відібрана. У Стуса знаходяться поруч і своєрідно підтримують один одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська складність "Гойдається вечора зламана віть" – і фольклорні інтонації "Два вогні горять", "своєрідний символічний примітив "Синіє сніг по краю серця" – і прозора розважливість, і тамований біль "За читанням Ясунарі Кавабати":
Сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли я їх не чую.
Як постав ув очах мій край,
наче стовп осіянний.
Каже: сина бери, карай,
він для мене коханий.
У збірці "Зимові дерева" відчуваються початки мотиву кохання. Але, загалом, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач – ніби "зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі", поріднитися з іншою душею, долаючи цим самотність і долучаючись до чогось загальнозначимого. В. Стус завжди болюче переживав свою самоту, але не слід порівнювати цю філософську та духовну самоту з побутовою і навіть реальною .У цьому циклі поезій є мотиви, що означають екзистенційну долю людини в "Палімпсестах": самота, розіп'ятість, "жива труна", "квадрат" неволі.
У вірші Стуса "Минає час моїх дитячих вір" помітне зародження мотивів "зрілого" Стуса – "болісний аспект саморозвитку": непомічання себе самого, себе недавнього, віддаленість від себе, не впізнавання "свого давнього берега", в "новому необжитому човні" перебувавши. Такою була його позиція у вічній моралістично-філософській суперечці між "вірністю собі" і правом змінитися, шукати, зростати ( і знайти "вірність собі" у безконечному рухові вгору, від себе самого).
А у вірші "Не відволати душі..." прямо звучить крик самоти ("Один! Один! Як є – один, один – на цілий світ!!!") і так же само – мука внутрішньої розділеності: "сто мене в мені", "у грудях – сто відраз" до "днів, котрі прожив" .
У Стуса чужість власного життя має страшний сенс. Адже доля змінена тут не якимось збігом обставин і не абсурдністю буття, а в першу чергу енергією масового знищення диявольської держави. Василь такої долі не хотів. Часом вона здавалась йому незрозумілою, але щось диктувало йому бути таким. І про це сказала його поезія:
О не дивуй, о не дивуй мені –
моє життя для тебе незбагненне.
Воно й мені чуже – і не про мене
чужіти в чужаниці – чужині...
Ліричний герой поезій Стуса стає на шлях самовдосконалень лише після того, як усвідомив себе частиною світу та зробив весь світ частиною себе, пропустив крізь себе всі його болі і звільнився від думок про помсту як безнадійну спробу миттєвого відновлення справедливості.
За Стусом, людина буде чинити правильно лише тоді, коли керуватиметься своїм розумом. З цієї точки зору дійсність розглядається як вільна активність особистості, що є аналогом свободи.
Етичний максималізм В.Стуса породжує ще один мотив поезій збірки, що виникає з критичної енергії, яка втілюється в "гротескне бачення й саркастичну інтерпретацію буденного низького існування, те, що ми повсякчас називаємо бездуховністю, а тоді воно сприймалося за прояви міщанства та обивательщини" . Коли у його поезіях йшла мова про низькі рівні національного життя, народжувалося щось схоже на "національну самокритику", яка звучить у будь-якій поезії національного відродження. З роками цей мотив у творчості В. Стуса набуває більшої інтенсивності та гіркоти із загостренням людського болю .
Тема Бога у віршах В. Стуса обумовлена загальними мотивами всієї його поезії, які покликані бажанням зрозуміти – з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір. Тому ліричний герой віршів звертається до Бога з питанням, проханнями роз'яснити недосконалість людської сутності або ворожості влади до свого народу. Наприклад:
О Боже праведний, важка докука –
Сліпорожденним розумом збагнуть:
Ти в цьому світі – лиш ковалок муки
Отерплий і розріджений, мов ртуть.
( "Отак живу: як мавпа серед мавп") .
Шестидесятник заперечує такі властивості Усевишнього, як вічність, незмінність і абсолютна досконалість. В. Стус розуміє Бога як філософсько-етичну категорію.
Михайлина Коцюбинська у передмові до багатотомного видання творів поета пише: "Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу, прагнення небес ("як мені небеса болять, коли їх я не чую")".
Трагічні мотиви творчості Стуса відбилися на почуттях його ліричного героя, який бачить недосконалість людського суспільства і просить Бога:
Благаю повсякчас:
ти, Господи всевишній ,
карай нас, многогрішних,
а не забуди нас.
("І навалились дні") .
Тема патріотизму і людини поєднані у поета одними намаганнями і стражданнями, тому часте ліричне "я" , Батьківщина і Бог створюють у Стуса трикутник:
Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить
І там росте, нам пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух
І най вас Бог, і най вас Бог боронить.
("Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить") .
В останні роки в поезії Стуса більш відчутнішим стає мотив смерті. Вона стояла перед очима постійно. У відомих "Двох словах читачеві" він зазначив: "Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій... Ще ціную здатність чесно померти..." . Отже, визначальною для нього стала орієнтація на людину, боротьба за неї. Тому поезія В.Стуса – це аналіз життя в різних його виявах, зокрема і в протиставленні смерті. Але дослідники наголошували на важливості її для поета.
У Стуса помітне бажане наближення смерті:
За що мене, отче, караєш життям,
пошли мені смерть – і тобі я воздам... .
Для поета категорія смерті визначається переважно двома вимірами – минулим і майбутнім. Простір Стусового смертесприймання складався переважно з пережитих поетом конкретних станів: "моє перейдене життя – то простір смерті" .
Співвідношення між смертю як граничною ситуацією та життям відігравало провідну роль у філософських роздумах поета. Формування Стусом власної філософії зумовлене неприйняттям рабського життя в умовах тоталітарного режиму. Смерть перетворюється у нього на основну опору при аналізі власних душевних станів: " Збагнув свою конечність у передчассі радісної смерті" .
На противагу теорії філософії екзистенціалізму Стус не робив із простору смерті штучної величини, яка сприймалася б лише на рівні загальних філософських міркувань. Лише відчувши або наблизившись до смерті, людина може осягнути її своєю свідомістю хоча б частково. Поет визначав власне Буття як простір свідомості "до народження" ("...Бреди назад. Бо тільки там життя – ще до народження") .
Усе життя Стуса – це пошук власної смерті. Природна смерть для нього принизлива. Він, як і Ф.Ніцше, розглядав це як вчинок, що заперечує саму смерть. Для поета було важливо, щоб його кончина підняла українців на боротьбу за власну свободу. Тому в його творчості переважають мотиви самопожертви.
Як зазначає дослідник творчості поета Ю.Шевельов, "поезія Стуса – наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків, зіщулень у собі й розкривань безмежності світу. Перед нами живий не смолоскип, а людина" .

Роль образів-символів у поезіях Василя Стуса

Творчість Стуса базується на алегоріях. В його поезіях з'являється то образ ящірки, яка напризволяще лишає свій хвіст, аби врятувати залишок тіла і вилікувати дух, "що вже смертельно захворів на пам'ять", то образ Ікара, якого він закликає злетіти у небо, де сонце, і там розпалити свій біль і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі і самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі:
Невже я сам – один на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
("Докучило! Нема мені вітчизни...") .
"Палімпсести" - один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Хоча з технічного боку творити ці образи було складно. Адже поезії творилися у вкрай несприятливих умовах, коли рукописи забирали, виникала загроза, що їх спалено. Пам'ять зберігала багато, але не все. "Починати завжди все спочатку, - писав він, - то Сізіфова праця, яку я маю доконувати" . Звідси – різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, коли давніші тексти проступають крізь написане пізніше. Та й сама доля Стуса, його "дорога болю" має в собі щось від палімпсестів (саме так він назвав збірку своїх віршів). Він як мужній патріот стер звичну, таку, "як у всіх", життєву дорогу й обрав собі нову, яка вела (і він це розумів) на Голгофу. Але без якої не уявляв себе як поета. Він мав пройти нею, він мав спопелити себе. Він мав творити. Тому його твори такі багатогранні і багатообразні. Їх ні з якими іншими не сплутаєш.
Збірка "Палімпсести" вийшла у 1986 році за кордоном і у 1992 році в Україні. По-іншому звучать окремі слова, рядки, строфи. Досить порівняти останній вірш закордонного видання – "На вістрі уважного листя..." і вірш у "Вікнах..." під номером 121 ("На вітрі палає осика..."). Виявляється, перший, що має 15 рядків, є лише завершальним фрагментом другого (52 рядки). Упорядники вітчизняного видання скопіювали рукописну книжку, яку поет подарував синові з відповідною нумерацією творів. Є й інші рукописні варіанти, які багато в чому відмінні, проте художньо рівно вартісні.
У поезії Стуса постійно накладаються різні стани душі, які ніби заперечують один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину й багатовимірність. І, нарешті, образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених Стусових дієслів) на долю, історичний шлях України. То своєрідна "Книга буття" українського народу, в якій стерто стільки важливих "текстів".
У поезіях В.Стуса деякі числа та геометричні фігури виконують роль образів-символів. Загальновідомі сакральні числа три та сім поет часто використовує у своїх творах, але найчастіше в різних ситуаціях він вживає число чотири. Напевне, тому, що це число дуже шанували давні українці. Воно зустрічається у народних обрядових піснях, у дохристиянських віруваннях було священним числом.
А В.Стус добре знав історію народу, цінував і шанував його традиції, вірування. Можливо, саме тому митець писав:
Чотири вітри полощуть душу
у синій вазі стеблина яра...
("Трени М.Г.Чернишевського")
Чотири вітри відгорять вгорі.
Чотирикрилий день відмайоріє.
("Накликання дощу") .
Чотири вітри, очевидно, символізують чотири сторони світу. А от чому душа має розпросторитися саме "на чотири татамі" (поезія "За читанням Ясунарі Кавабати")? Деякі дослідники вважають, що в них вгадується знак хреста.
Символом неволі у В.Стуса є клітка, грати, вікна яких поділені на квадрати. Тому квадрат у нього викликає негативні асоціації. Це образ – символ неволі:
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
("Церква святої Ірини...").
Куток і ріг – символи тупика, бо вони є складовими квадрата. Куди не гляне ліричний герой Стуса – скрізь глухий кут, тому автор ставить його в один ряд з іншими невільницькими атрибутами. На квадрати поділені навіть людське горе, людська душа:
Зростає твій крик кострубатий
кущами знімілих морок,
поділено світ на квадрати,
і в душу врізаються грати...
("Сто плах перейди, серцеокий...") .
Таким же самим невільницьким атрибутом у поезії Стуса є коло (круг), яке в міфології було символом духовності, але подекуди воно в поета асоціативно теж стало квадратним:
В плече штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
("Уже Софія відструменіла...") .
Отже, символи в поезії В. Стуса не випадкові. Більшість з них мають певний історичний та філософський грунт. Вони постали з життєвої філософії наших пращурів, з обрядів, звичаїв, міфів, надбань світової та української літератур. Але квадрат як символ неволі є суто авторським образом-асоціацією.
Часто у в'язничній ліриці В. Стуса повторюється образ дороги як осмислення свого духовного шляху. В народній міфології дорога – символ єднання, блукань, спогадів. Дорога і путь – синоніми: дорога реальна й коротша, путь – часто абстрактна і довга. З вірша у вірш у збірці "Палімпсести" показано перехрещення доріг, що символізують, за Стусом, путь "хреста і долі". Цей символ і роз'єднує два світи, і пов'язує їх. У Стуса він постає у двох вимірах: і як падіння, і як піднесення. Дорога у безсмертя веде через смерть, до Бога через царство Сатани:
І недорога
твоя – спізнати долі ліпоту:
все пре змагати стежку цю круту
від царства Сатани до царства Бога .
Повтори в поетиці Стуса – органічний засіб вичерпування поняття, образу. Зняття напруги або її нарощування відбувається за допомогою прийому градації. Образ дороги – не лише уособлення теперішнього драматичного життя поета, а й постійне повернення у минуле, до найкращих спогадів.
Значне місце у порівняльних конструкціях поета займають образи снів, світла, світу (Всесвіту), птахів, дерев, рослин, квітів. Багато з них під пером Стуса збагатилися новими смислами, які використовував поет при порівняннях. Вони допомогли йому показати критичний стан не тільки людини, а й суспільства та України в цілому:
Сосна пливе із ночі і росте,
як тінь Вітчизни о порі смеркання.
("Сосна із ночі випливла, як щогла") .
Автор широко застосовує улюблену лексику, свої поетизми – неологізми й напівнеологізми. Актуальними стають архаїчні або маловживані словоформи (голубиня, спогадування, протобажання, сніння).Характерне для нього експресивне повторення певних значущих дієслів (прориватися, яріти), улюблених епітетів. У нього багато новотворів із "само" – самобіль, самозамкнений, самопочезання, самособоюнаповнення тощо. Специфічною для його мови є префіксація, що використовується для збільшення або зменшення ("до найменшого па нігтя", "цей паверх болю"), улюблене ними "все" перед дією, ознакою ("всепроривайся", на цих всебідах", "усевитончуваний зойк" – типово Стусові словоформа). Кличну форму він застосовує до понять, абстрактних категорій, неживих предметів ("Здрастуй, бідо моя чорна").
Чимало його віршів належать до так званої герметичної поезії – і "Молочною рікою довго плив", і "Змагай, знеможений життям" та й такий шедевр, як "Гойдається вечора зламана віть" тощо.
Дуже часто поет "вистрілює" цілою низкою лайливих лексем, досягаючи проникливої експресивності:
Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць –
шлях справедливості – над людськістю наруга...
Вірші Стуса багаті на метафори, метонімії, символічні образи, протиставлення і порівняння, на гру значень та співзвуччя слів. Наприклад, у вірші " Ти вся – в дощі століть...":
...Мріє так бурштин,
намарне ждалий, поки не скипівся
і в дальню мрію, мов у себе, вжився
і обернувся джерелом світлин .
Поетичне мовлення Стуса багате на засоби, що підсилюють експресію та емоційність теонімів-звертань. До них належить вживання в сполуці з даними одиницями: вигуків (зокрема, о), присвійних займенників (мій, наш), іноді разом з особовими, оцінних прикметників, поєднання всіх цих засобів.

Автор: 

Ситник Ю. Ю.Вчитель української мови та літератури Червонолиманського НВК

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі