Мова — основа безпеки української нації

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова — це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підгрунтя своєї політики доктрину безпеки».

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. «Російська мова об’єднує людей у російський світ — сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», — підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Виникає запитання насамперед до президента України В.Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу з небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право і можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть усі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм — це безпрецедентно», — наголосила Ліна Костенко.

У всіх народів рідна мова — це не лише засіб спілкування, це — Дім буття, це — національна сутність. В Україні українська мова — це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», — підкреслював Ю.Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. — В.Л.)
1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності — радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. — відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви — Московія, московити — вже не влаштовували, — зазначає історик Анатолій Ціпко. — Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву — Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. — В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.

Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А.Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.

Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:

«1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини ІІ не знав. 2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року. 3. Про те, що Московія — це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни — «русский народ». 4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю. 5. Про «подвиги» князів О.Невського і Д.Донського».

Катерина ІІ і думки не припускала, що вона — принцеса германська — може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».

Всі ці вигадки були остаточно канонізовані і стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40—50-х роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж усієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики та маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії і активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. «У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, — підкреслює філософ Ігор Лосєв. — Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо». Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становить абсолютну більшість її населення — майже 80%. Права етнічної мовної більшості України не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити в «нашій, не своїй державі». На превеликий жаль, «нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’зком будь-якого суверенного державного утворення і в цьому сенсі є нефункціональною (І.Лосєв).

Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного буття — від президента України до вчителя початкової школи.

Під час вручення Шевченківських премій у Каневі президент Віктор Янукович сказав, що «в Україні розвиватиметься українська мова як єдина державна», але він вимагатиме, щоби дотримувалися вимог «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов». Ця хартія з подачі Л.Кучми — колишнього президента України — була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов’язаннями з боку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах всієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.

Безперечно, «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов» належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. «Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, — зазначає Лесь Белей. — Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина». До речі, підписання хартії — це перший крок. Наступні кроки — ратифікація і введення в дію. Дотепер її не ратифікували, наприклад, Італія, Франція і Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої «лінгвально нестабільні» території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.

Підписаний Л.Кучмою закон України про ратифікацію хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська. — В.Л.), а, по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: усупереч положенню хартії, згідно з яким «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним. — В.Л.) мовам» (преамбула хартії), а також усупереч застереженню, що хартія вимагає усувати не тільки «необгрунтовані» обмеження, а й необгрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин — російської — над державною мовою. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції в державних установах, ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, в торгівлі, правоохоронних органах тощо.

«Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України. — В.Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав», — справедливо наголошує Ігор Лосєв.

Історичний час вимагає від кожного з нас, незалежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і для жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс — злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

• «Будуємо нову країну», починаючи з мов?

• Законопроект «Про мови в Україні»: погляд лінгвіста

  Лариса МАСЕНКО

• Російська мова в Україні — без емоцій

  Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, Євген БОЛЬШОВ, Денис КІРЮХИН, Олексій ТОЛПИГО

• Українсько-російський діалог: ілюзії, колізії, алюзії

  Ольга СИНГАЇВСЬКА

Предмети: Українська мова, Історія України