9 листопада ─ День пам’яті Нестора-Літописця та День української писемності й мови
Сьогодні, 9 листопада, День української писемності та рідної мови. Першим до нас приходить слово... З колисковою материнською піснею, тихою казкою, доброю ласкою… За допомогою слова ми пізнаємо світ, відкриваємо таємничість і складність інших наук: географії, історії, біології, фізики, математики... Словесність ─ джерело, з якого починається струмок знань, що ширшає, набирає сили й розливається могутньою рікою. Мовою людина мислить, прилучається до духовності свого народу, завдяки їй стає людиною. Мова єднає людину з її предками, з її культурою. Вона має могутній дар животворчої й невичерпної скарбниці, з якої ми черпаємо уявлення про світ, свою родину й увесь свій край. До скарбниці рідного слова кожне покоління привносить коштовності глибоких сердечних порухів, історичні події, вірування та погляди. Українська мова змістом, багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одне з перших місць серед мов народів світу. Саме вона підтримує свідомість національної єдності українського народу, любов до Батьківщини й пошану до себе.

Шануймо рідне слово в собі і себе в слові! Адже ми ─ ФІЛОЛОГИ!!!

ІСТОРІЯ СВЯТА
Це свято запро-ваджено 6 листо-пада 1997 року за ініціалтиви Всеук-раїнського това-риства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка Указом Президета України «Про День української писемності та мо-ви». В Указі зазна-чено: «Уста-новити в Україні День української писемності та мо-ви, який від-значати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Пре-подобного Нестора-Літописця».
У День української писем-ності та мови за традицією:
-покладають квіти до пам'ятника Несторові-літо-писцю;
- відзначають найкращих популяризаторів українського слова;
- заохочують видав-ництва, які випускають лі-тературу українською мо-вою;
- стартує Міжнародний конкурс знавців ук-раїнської мови імені Петра Яцика.
Неспроста цей день свят-кують саме 9 листопада, коли за церковним кален-дарем вшановують Преподоб-ного Нестора-літописця, пись-менника та монаха Києво-Печерської лаври. Літописець Нестор, якого визнають авто-ром однієї з редакцій «Повісті временних літ», народився близько середини XI століття, а помер 28 жовтня (9 лис-топада) 1114 року. В цей день у церквах відбувається від-права пам'яті Преподобного, під час якої співають: «Дивні часи й роки церкви, життя й чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Ви-хваляємо тебе серед отців, співаючи ─ благословенний Бог отців наших!».
Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзви-чайно освіченою людиною, добре знав і давньоруські, й іноземні літописи, які читав в оригіналі. Він прийшов до Києво-Печерської лаври 17-літнім юнаком, себто при-близно 1065 року, і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й письменником та іс-ториком. І не просто істо-риком Русі, а батьком усієї нашої історії. Він до-тримувався літописних форм і хронологічної послі-довності викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше дик-тувало йому численні вставні оповіді в «Повісті временних літ». Так кон-кретизовано й художньо яскраво до Нестора не пи-сав ніхто. Він звів в одне ціле різні літописи, ство-рені його попередниками, творчо опрацював їх, зба-гатив своїм літописом, і з-під його невтомного пера вийшла цілісна й тема-тично завешена книга, яка не тільки дає уявлення про те, «звідки піла Руська зем-ля і хто в ній найперше по-чав княжити», а й спри-ймається як надзвичайно захоплюючий художній твір на теми нашої історії.
Окрім «Повісті временних літ», до нас дійшли й інші твори літописця, зокрема, такі перлини, як «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Теодосія Печерського» та ін. Нестора цілком правомірно називають найдавнішим з ві-домих нам творців україн-ського агіографічного опові-дання та повісті. Мова творів київського літописця може бути темою окремої розмови, проте гадаємо, що говорив професор П. І. Гарчев: «Читан-ня курсів української та російської історіографії пере-конало мене в тому, що саме у «Повісті...» Нестора збереглося найбільше слідів української мови, якою вона була в XI столітті». Саме завдяки пи-семності до нас дійшли свід-чення давно минулих епох, адже передусім своєю писемністю на-роди утверджують себе в людсь-кій історії. Для розуміння нашої історії неоціненними є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Ви-значальними для самоусві-домлення українців як нації ста-ли високопатріотична «Історія русів» невідомого автора, «Енеїда» Івана Котляревського й геніальна пророча поезія видат-ного Тараса Шевченка. Без їхніх творів, як і без творів Пан-телеймона Куліша, Івана Фран-ка, Лесі Українки, Панаса Мир-ного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Васи-ля Симоненка, Ліни Костенко й сотень інших письменників, журналістів, науковців, перей-нятих долею України, ми сто-годні б не мали навіть свого імені, не те що незалежності.

Цікава думка
Книги – морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
І. Я. Франко
Перлини мудрості
1. А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пи-шуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i в нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди. Тарас Шевченко.
* * *
2. Мова - це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш зна-чуще. Мова - це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична па-м'ять, найцiннiше надбання вi-кiв, мова - це ще й музика, ме-лодика, фарби, буття, су-часна, художня, інтелект-туальна й мисленнєва дiяль-нiсть народу. Олесь Гончар
* * *
3. Людина, яка втратила свою мову, - неповноцiнна, во-на другорядна в порiвняннi з носiєм рідноï мови. Павло Мовчан
* * *
4. Хто не любить своєï рiдноï мови, солодких святих звукiв свого дитинства, не заслу-говує на iм'я людини. Й. Г. Гердер
***
5. Найбiльше йi найдорожче добро кожного народу - це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почу-вання. Панас Мирний

НАУКОВЦІ ПРО МОВУ

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ: ДОБА СТАРА, ДОБА НОВА
Писемність ─ найвагоміша складова частина культури будь-якого народу. Без писемності не-мислимий духовний розвиток людства. Ступінь розвитку пи-семності ─ це свого роду по-казник міри цивілізованості сус-пільства. Незаперечна істина. А проте...
Слово "писемність" має двояке значення. Перше - це система графічних знаків (букв, ієрогліфів тощо), уживаних для писання в тій чи іншій мові. Друге - це сукупність писемних, літе-ратурних пам'яток якого-небудь народу.
До письма людство йшло довго й складно. Не стояли осторонь цих зусиль і наші далекі різ-ноплемінні предки, які в давні часи заселяли простори сучасної України й нащадки яких пізніше так чи інакше ввійшли в спільноту, що дістала назву український народ. У різні часи в них було своє письмо – піктографічне, ієрогліфічне, буквенне. Досить згадати написи в печерах Кам'яної Могили (біля Мелітополя), яким близько десяти тисяч ро-ків. Відомі також написи з ча-сів Трипільської культури (IV - II тисячоліття до нашої ери), зроблені на стінках глеків (на іншому матеріалі вони б не збереглися). Абетка, винай-дена трипільцями, як вва-жають деякі вчені, поши-рилася на Середземномор'я й дісталася Греції, щоб потім, із прийняттям християнства, уже у вигляді кирилиці, побудо-ваної великою мірою на грець-кому письмі, знову повер-нутися на береги Дніпра.
Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона вже побутувала. Є підстави вважати, що якісь форми писемності на території України існували більш-менш постійно й до прийняття хрис-тиянства.
Своєрідним письмом у наших далеких предків були, безперечно, й узори на пи-санках, приурочених до весняного пробудження при-роди, і переплетені торочки на скатерках, хустках, і вишиті візерунки на сорочках та руш-никах. Усе це мало своє значення й смисл, усе це читалося й ро-зумілося.
Початок стабільного держав-ного життя українців, як ствер-джують історики, пов'язаний із діяльністю князя Кия. А це 60 - 70-ті рр. VII ст. Були й інші відомі й невідомі державні утворення на території України: це й союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), і згадувана арабським літописцем Х століття Аль-Масуді держава "валінана" (волинян?), яка "за давніх часів" об'єднувала "всі інші слов'янські народи". А дер-жава, тому що вона охоплює досить велику територію й у ній різко зростає кількість різно-манітних стосунків між людьми, не може обходитися без такого надійного помічника пам'яті, як письмо.
Болгарський чернець Х ст. Храбр у творі "Про письмена" свідчив, що слов'яни до при-йняття християнства, "не маючи письма, чертами й різами читали й загадували", а також корис-тувалися "римськими й грецькими буквами". А в "Житії Костянтина" розповідається, що Кирило ще до 863 року, коли він разом із братом Мефодієм уклав слов'янську азбуку, знайшов у місті Херсонес (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) Євангелію і Псал-тир, "руськими письменами писані".
І це правдоподібно. Адже князь Аскольд (загинув 862 року, тобто за рік до створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без озна-йомлення з основами хрис-тиянського віровчення, зокре-ма з Євангелією, навряд чи це могло статися. Ще за життя Аскольда, як свідчить її зміст, було укладено й записано "Ве-лесову книгу", мета якої була захистити вірування предків перед новою, християнською релігією, яка йшла від греків. За князя Ігоря 944 року (за 44 роки до прийняття християн-ства Володимиром Великим) стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Княгиня Ольга близько 957 року хрес-тилася й у Києві побудувала церкву. Якою мовою читалося тоді в церквах слово Боже? Мабуть, зрозумілою для киян.
Коли 988 року Володимир Великий прийняв христи-янську віру, він прийняв і кирилицю, якою були напи-сані тодішні болгарські бого-службові книги. Писемність, що існувала до того в Україні-Русі, мусила поступитися перед нововведеною азбукою, як поступилися Дажбог, Перун та інші боги перед єдиним хрис-тиянським Богом.
У кириличній азбуці на той час нараховувалося 43 букви. І по-трібно було 920 років, щоб ця аз-бука зусиллями багатьох книж-них людей та мовознавців змен-шилася до 33 букв і набула су-часного вигляду в "Словарі ук-раїнської мови" за редакцією Б. Грінченка (1907 - 1909 роки). Більшість правописних правил, застосованих тут, діють і до-тепер.
Але в наступні роки ук-раїнський правопис не тільки вдосконалювався, а й, на догоду імперським замірам знівелювати особливості української мови як самостійної, погіршувався […].
Створення письма в історії роз-витку людства мало таке саме, якщо не більше, значення, як і винайдення двигуна внут-рішнього згоряння чи освоєння електричної енергії. Двигун, елек-трика фантастично помножили фізичні сили людини, письмо - її інтелектуальні можливості. Завдяки письму знання, які досі передавалися усно, людство стало накопичувати в книгах.
Наші далекі предки знали ці-ну книжки. "Велика є користь з книжної науки, ─ зауважував один літописець. ─ У книгах є не-зміренна глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї". Князь Ярослав Мудрий, як записано в літопису, "звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії". Во-линський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у коштовні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монас-тирям, тодішнім осередкам освіти.
З кінця XV століття ук-раїнські книжки виходять дру-ком, друкарні з'являються у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, багатьох інших міс-тах України. Друкуються пе-реважно богослужбові книги: Євангелія, Часословець, Октоїх, Апостол, Біблія - і, звичайно, поки що цер-ковнослов'янською мовою. 1561 року було вперше пе-рекладено на тодішню книжну українську мову богослужбову книгу – Пересопницьку Євангелію, на якій тепер українські президенти скла-дають присягу .

Класи: 9 клас

Предмети: Класному керівникові