Реалії і основні завдання інклюзивної освіти
Розвиток України в напрямку орієнтування на європейські країни, є прямим фактором впливу на проведення ряду реформ в усіх галузях. Найбільше євроінтеграція зачепила систему освіти. Згідно зі Статтею 53 Конституції України встановлено, що кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.
А це говорить нам про те, що всі діти повинні бути охопленні навчальним процесом, попри їхні психофізіологічні діагнози та соціальний статус. Відмовитися від надання послуг навчання дитини можуть батьки чи законні опікуни на основі документів що підтверджує недоцільність навчання.
В усіх інших випадках держава повинна створити гідні умови навчання для всіх дітей. Згідно з даними статистки у 2014 році з посеред 1 мл. Дітей з особливими освітніми потребами охоплено навчанням було лише 12%, на 2021 рік цей показник сягнув 43% і це говорить про значний прогрес розвитку інклюзивного навчання в Україні. Та лишається 57% дітей, які або навчаються в спец закладах або ж не отримують освіту взагалі.
В першу чергу навчання таких дітей є прерогативою держави, через те, що в майбутньому дана особа зможе себе реалізувати проявити в тому чи іншому напрямку професійної діяльності, і тим самим зможе себе забезпечувати та тісно співпрацювати з соціумом.
Коли діти не будуть почуватися «вигнанцями», а будуть навчатися разом з усіма вони будуть частиною соціуму, і тим самим не стануть на шлях його знищення. Про що це говорить: розглянемо конкретний приклад дитини з психічними розладами, яка буде направлена на навчання в заклад професійного спрямування де вона буде спілкуватися з такими ж як сама, чи можна тоді говорити про прогрес – НІ. Коли ж дитина буде в звичайних умовах освітнього процесу, вона на підсвідомому рівні буде намагатися пристосуватися до навколишнього світу і тим самим буде рівнятися на повноцінно здорових дітей.
Зі сторони психології можна сказати, що це дозволить максимально знизити ризик – виростити небезпечного громадянина ля соціуму. Тобто чим краще здобувач освіти з особливими потребами буде себе почувати в соціумі, тим менший ризик створення ним неприємної чи злочинної ситуації яка може зашкодити суспільству.
Головне не потрібно відштовхувати таких людей, тому, що вони теж мають право самовиражатися та жити як і всі. Саме такі пріоритети повинні закладати державні органи при розробці програм інклюзивного навчання. І при потребі збільшувати кількість спеціалістів, які будуть проводити корекційні роботи з учнем для досягнення ним прогресу становлення особистості.
Правда сьогодення Української інклюзії в тому, що ми дуже стрімко намагаємося впровадити даний тип освіти у своїй країн. Так в західних країнах як от Німеччині такий процес триває з 60-*х років, в Естонії та Данії з 90-х і то ці країни ще не мають повноцінної системи розвитку інклюзивного навчання.
Першочергово потрібно виховати викладачів, які будуть готові о присутності в класі здобувача освіти з особливими освітніми потребами. Провести психологічну роботу як з викладачами, так з учнями закладів, для роз’яснення поведінки та поводження з такими учнями. Ні в якому разі така дитина не повинна почувати себе дискомфортно, але при цьому і значна увага теж може нашкодити.
Спираючись на власний досить невеликий поки що досвід можу сказати, що діти з особливими освітніми потребами часто мають набагато високий рівень інтелекту чи звичайні діти, тому доцільна робота в правильному напрямку дасть високі результати.
При цьому хотіла зазначити, що асистенти вчителя, які закріплюються за класом де навчається дитина з ООП не повинні «Прислуговувати», вони повинні спонукати та в деяких випадках допомагати дитині. Занадто велика опіка приводить до деградації активності учня, що надалі знижує його працездатність та увагу. Одним зі способів заохочення можна використати індивідуальне домашнє завдання, яке учень повинен зробити самостійно і висловити свою думку. Такого типу різнотипні завдання допоможуть учневі ставати самостійними, як у навчанні, так і в пошуку необхідної інформації для розвитку творчого потенціалу особистості, який в новій освіті є пріоритетним.
Узагальнюючи слід зазначити, що інклюзивна освіта в Україні – це добре. Та на жаль вона потребує доопрацювання вдосконалення, як в методичному, так і в економічному напрямку.