«Василь Стус: життя, віддане за гідність»
У кожного народу є герої, які – взірець для виховання національної свідомості. Та, нажаль, в історії України чимало «Білих плям», «літописці» приховують від нас правду, адже героями можуть стати негідники і зрадники. Та недарма говорять, час розставляє усе на свої місця. Український народ хоче знати і чути про своїх героїв. Одним з таких є Василь Стус –український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX ст. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно) [20, с. 530].
За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Василь Семенович народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, нині Україна в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944 – 1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. Разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. Пам'ятник на місці будинку на пр. Перемоги, 119, де у 1965 – 1972 мешкав В. Стус.
У 1961 – 1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Жовтнева» в Донецьку [10, с. 123].
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників [1, с. 227]).Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання [2, с. 25].
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, Василь Стус взяв участь в акції протесту.Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану [5, с. 363].
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1966 – 1972 р.р. – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 р. у них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі) видана в Брюсселі (насправді – у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН).
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972 р.
«Жити чесно і залишитися в живих – це майже неможливо», – сказав колись Джордж Орвелл. Він теж ненавидів брехню й протистояв їй, виступаючи проти цензури держави у ЗМІ, проти британського колоніалізму, проти лицемірства політиків. Єдине, що британський імперіалізм був не такий безпросвітно кровожерливий як радянський.
Саме смерть від голоду десятьох ірландських політв’язнів у 1981 році через «залізну» непоступливість Маргарет Тетчер надихала згодом на багатоденні голодування у кучинському таборі особливого режиму ВС-389/36 українських політв’язнів – Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Василя Овсієнка та інших. Стус у нерівному протистоянні з державою затято стояв до кінця. Коли інші не витримували й казали: «Василю, зрозумій: не можу я весь час бунтувати – я бігун на короткі дистанції…», він побратимів розумів, але сам по-інакшому не міг: «Біда мені з цими плохими вівцями – скільки сидиш, а все одно на них оглядаєшся…» [9, с. 214].
Одного разу в листі обмовився: «Світ, що мені відкрився, – такий, що нічого страшного в ньому бути не може (втрата цього світу – з позитивним знаком)», – прозріння на рівні найвищих духовних практик, але, якою ж дорогою ціною здобуте! [9, с. 214].
Щоб мати уявлення про Стусів стандарт моральності, варто навести такий приклад: у зоні помер зек-литовець, який сидів за політичною статтею, відбуваючи 25-річний термін. Михайло Хейфец – радянський дисидент, людина, яка знала багатьох українських політв’язнів, переповідав почуте від Стуса: «Відвезли його на «на шпитальку», потім приїхали звідти, не пам’ятаю хто, кажуть: помер. Я на перевірці вийшов перед шеренгою і кажу: «Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль…» – «Стусе, припиніть займатися агітацією!» – «Давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки» – «Стусе, припиніть!» Проте всі, навіть «сучня», поскидали шапки, вся шеренга. Потім Александров, майор із «трійки», почав слідство: справа про мітинг, організований Стусом у зоні… Дістав за це шість місяців тюремного утримання…» [9, с. 214].
За великим рахунком, все, чого від Стуса чекала влада – привселюдного покаяння. В пресі, на телебаченні. Мовляв, ось, повернення «заблудшей советской овцы». Дехто не витримував. Наприклад, Іван Дзюба чи онука Івана Франка Зиновія Франко. Стус не засуджував, але відчував від того велику гіркоту і біль. Якось, пояснюючи, чому не хоче «цілувати владну пантофлю», написав: «Коли тому ж таки Чернишевському запропонували написати прошеніє про помилування, він відповів ад’ютантові генерал-губернатора Сибіру (Східного) таке: «У чому я повинен просити помилування?» [11, с. 74 – 75].
«Якщо ви одного разу зігнулися в покірливості перед страхом, доля вашого хребта визначена: ви будете згинатися знову і знову». Це слова Стівена Спендера – британського письменника, першого не-американця, який отримав посаду консультанта з поезії при Бібліотеці Конгресу США. До чого Спендер до Стуса, крім того, що його яскрава фраза написана наче про країну в якій жив український поет? А до того, що Спендер чудово знав про долю українця. В листопаді 1978 року Василь Стус в листі до дружини напише: «Дістав милого листа од Стівена Спендера з Лондона. Це дуже відомий англійський поет із «оксфордської групи» поетів… В останні десятиліття редагував журнал «Encounter» – орган «Конгресу на захист свободи культури», тобто, небажаний для соцреалізму. Лист надто милий – співчуває, пише: «Ми тут (у Пен-клубі) думаємо за Вас і за ваш стан. Це нам тяжко – тут в Англії, в досить затишних умовах уявити Вашу таку розмаїту ситуацію. Шлю Вам своє співчуття, сподіваючись, що колись побачимося» [11, с. 27, 71].
Тій зустрічі не судилося відбутися – другий вирок став для нашого поета фатальним. Щодо Спендера, то він був досить цікавою постаттю. І не тільки тому, що в нього одразу після вислання з СРСР у 1972 році зупинявся на декілька тижнів Йосиф Бродський, який згодом згадував, що Спендер опікувався ним від «сніданку до… піжами на ніч», від спільного інтерв’ю на «Бі-Бі-сі» й до спільних поетичних вечорів, – але й тому, що товаришував із Джорджем Орвеллом. А ситуацію і середовище, в якому перебував Василь Стус, Спендер навряд чи міг уявити. Вона й дійсно, була «розмаїтою»: постійні провокації, психологічний тиск, шантаж. «Полковник кричав, що моя жінка не приїде, бо я зле поводжусь. Хіба моя жінка – то теж стаття «поощрєнія» в системі кадебістського виховання?..» До кімнати, коли жив на засланні в Мордовії, підселяли всіляких типів, бичів. Один, наприклад, справляв малу нужду під ліжко, а інший – в електрочайник. «Електрочайник я йому подарував – хай у нього пісяє чи п’є чай, як хоче…», – писав Стус рідним після того, як бича виселили [18, с. 368].
За радянських часів багатьом був відомий вислів, що «коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці». Траплялося, що не тільки пальці, але й голови летіли. Так було в 30-х роках, так було і потім. Долі Стуса і Бродського насправді є дуже показовими. Бродського судили за адміністративною статтею, Стуса – за кримінальною. Бродського визначили як тунеядця, Стуса – як «особливо небезпечного державного рецидивіста». Держава фізично ліквідовувала українського поета. Адвокат Бродського реально відстоював свого підзахисного – адвокат Стуса – кинув його напризволяще, слухняно виконуючи настанови КДБ. Бродського під тиском міжнародної спільноти випустили з СРСР – Стуса – ні. Коли в 1987 році Бродський – нобелівський лауреат – виступав перед вишуканою публікою у Стокгольмі з лекцією, тіло Стуса вже два роки лежало в непривітній землі російської Півночі. На могилі не було навіть хреста, тільки дерев’яний стовпчик із номером 9 (у Юрія Литвина – 7).
Зрештою, Бродському вдалося реалізуватися на всі сто відсотків, тоді як репресивний режим просто прирік Стуса на цілковиту німоту, особливо після 1982 року, коли нищили майже все, написане ним. Десятки й десятки зошитів просто конфісковували й палили. «…Дерево поезії Стуса – з обтятою біля верхівки кроною…», – писала Михайлина Коцюбинська [13, с. 29]. А щодо всього іншого, то в цих двох поетів є чимало спільного – інтелект, освіченість, здобута шляхом самоосвіти і неймовірна любов і відданість Слову. Обох цікавили фактично одні й ті ж самі автори, обидва чудово розбиралися в літературі, а також розуміли ціну власним віршам. Але, знову ж – те, що дозволялося російському слову, заборонялося українському. Та й Захід знав Толстого-Достоєвського, а не Українку чи Стефаника, адже Україна століттями чахнула в гігантській тіні російської культури. До речі, про Достоєвського Стус написав: «Тимчасом читаю «Бесы» Достоєвського – і дратує мене автор кожною сторінкою, кожним епізодом, про що б не провадив. Не дай Боже мати такого генія…» [15, с. 216].
В Україну з ГУЛАГу Василь Стус – разом із іншими українськими мучениками – Олексою Тихим і Юрієм Литвином «повернувся» в труні у листопаді 1989 року.
Того самого року, коли 32-річний українець Сергій Червонописький – учасник війни в Афганістані, інвалід, що втратив на тій бійні ноги, агресивно опонуючи академіку Андрію Сахарову на І з’їзді народних депутатів СРСР (Сахарова мало не зігнали з трибуни), заявив: «Три слова, за які, я вважаю, усім світом нам потрібно боротися, я сьогодні назву. Це Держава, Батьківщина, Комунізм!». І весь величезний зал Кремлівського палацу, за виключенням декількох українських депутатів, що до судомного болю в пальцях учепилися за сидіння, – встав, аплодуючи й ревучи. Після цього виступу почалося цькування Сахарова – вчений помре наприкінці 1989. А до розвалу Радянського Союзу залишатиметься два роки. Він упаде одразу після того, як Україна проголосить незалежність. Василь Стус стане Героєм України в 2005 році. Сергій Червонописький – у 2012. Варто нагадати також і те, що академік Андрій Сахаров був чи не єдиним, хто публічно і голосно виступив на захист Василя Стуса: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Наші академіки мовчали [7, с. 98].
Сахаров був також одним із тих, хто беззастережно підтримував ідею української незалежності. Після його смерті, з усіх російських лібералів, яких на початку 90-х було ще чимало, чи принаймні тих, хто лібералом себе вважав, українську незалежність без постімперського «ми ж брати» – привітали лише двоє: Олена Боннер і Юрій Афанасьєв.
Сьюзен Зонтаґ в одному з есеїв писала, що життя одних – зразок, інших – ні. Але й серед зразкових життів є такі, яким би не наважився наслідувати. На них дивишся з замиранням серця, захватом і жалістю водночас. Подібні життя високо-зразкові, але ніхто, хто любить життя (а хто його не любить?) не побажав би такого ні собі, ні дітям, ні близьким. Але, тим не менш, суспільство виховується подібними недосяжними прикладами – ці неймовірні, мученицькі життя високого лету слугують для нас моральним орієнтиром. Слова американської інтелектуалки стовідсотково можна віднести до життя і смерті Василя Стуса. Людини, яка не хотіла бути героєм. Не хотіла бути мучеником. Хотіла просто жити в своїй країні чесно, гідно, порядно, по-людськи. Не дали. Пильні виконавці, віддані служаки «Отечества» занепастили чоловіка, батька, сина, брата, поета в одній особі. Але й це ще не кінець. Бунтівний і безкомпромісний дух Василя Стуса продовжує непокоїти. Навіть тих, у кого, як казав поет, «давно ампутована совість» [8, с. 17].
18 вересня 2020 року в Дарницькому суді міста Києва продовжиться розгляд позову колишнього адвоката Василя Стуса Віктора Медведчука до Вахтанга Кіпіані – автора книги «Справа Василя Стуса» про «захист честі, гідності та ділової репутації». Що ж, нехай кишенькові адвокати захищають інтереси свого патрона так само бездоганно, як те робив пан Медведчук у 1980 році, «захищаючи» Василя Стуса. Єдине, на що хочеться звернути їхню увагу: не варто плутати честь і гідність із хворобливим самолюбством, яке спирається на єдину опору – гроші.
Василь Стус, 1972 12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр [1, с. 8], де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ» [2, с. 27].
Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного – це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності» [3, с. 17 – 18]. Подібні закиди були й щодо статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення» Стус говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму») [3, с. 20].
На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології – моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць» [4, с. 4]. Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді» [12, с. 248].
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…» [6, с. 120].
У 1978 році поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 по січень 1980 року – формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката» [16, с. 691].
Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у СРСР й не знає, що це. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» [16, с. 692].
Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроніка теперішніх подій»: «Адвокат у промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи 1979 – 1980 у Києві, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунку. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом «останнє слово»)» [16, с. 693].
Правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним 2016 року свідчить, що, навіть за радянським законодавством, Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і навіть порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого.
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.
Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами [17, с. 625].
Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33) [14, с. 173 – 174].
У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року [16, с. 694].
У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.
Справжні велетні духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ
волелюбним. Любомир Гузар, «Про свободу» 1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990 р.) [19, с. 1195].
26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Заснована Премія імені Василя Стуса.
2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».
За поезіями Стуса поставлено вистави: Поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші [11, с. 93].
Кожного року в день смерті Стуса 4 вересня біля його могили збираються митці, літератори, громадські активісти для вшанування пам'яті його та його побратимів. 2020 року біля могили Стуса звучала його поезія, пісні на його слова у виконананні Дмитра Лінартовича, Олексія Бика, Дмитра Луняки, Ірини Мельник, Сергія Демчука, Тетяни Череп-Пероганич, Віталія Кобзаря, Ігоря Двигала, Нелі Франчук, Григорія Лук'яненка, Івана Списаренка, Палада, Ірини Рибки, Марії Живіної та інших. Організували та модерували захід письменник Сергій Пантюк та поетеса, науковиця Тетяна Шептицька [11, с. 123].
У відкритому листі 1975 року до Івана Дзюби Василь Стус писав про те, «…як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення – прожити свій вік у межах елементарної порядності – вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму». І додавав: «…З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности». Саме ці слова: самоповага, порядність і гідність – найчастіше зустрічаються в листах Василя Стуса до батьків, дружини, сина, друзів. Вони є лейтмотивом його короткого 47-річного життя [11, с. 143].
Життя, подвиг, боротьба національного героя В. Стуса і навіть те, з якою гідністю він прийняв арешт, достойні вшанування.
«Нам потрібен Стус та інші наші герої для того, щоб ми і сьогодні тримали національний хребет прямим. Вони нас вчать національній гідності та честі. І згадування про них – це не просто відновлення історичної справедливості, а це те, що зберігає нашу державу та нашу націю. Вони є нашою духовною зброєю, яка допоможе невдовзі перемогти московського окупанта» [11, с. 382], – резюмував Ю. Бедрик – перший заступник голови Держкомтелерадіо України на вечорі пам’яті з нагоди Дня народження В. Стуса.
Важко не погодидитися, що коли ми згадуємо про таку історичну постать, як В. Стус – відновлюємо історичну національну справедливість та заповнюємо білі плями нашої історії. Українській історії необхідно повертати і вшановувати славних синів української землі.
Безсумніву, дисидент – один з найсвітліших героїв нашого часу. Йому належать такі слова: «Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то талантові муки. Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі» [14, с. 173 – 174].
Усього 47 років прожив В. Стус, історія його життя дуже повчальна, адже вона перегукується із сьогоденням. Як і сто років тому, Україна воює з Росією. Історія повторюється, знову для нашої держави нові виклики. Не повторюється тільки героїзм та подвиги таких великих людей, як В. Стус, героїв Небесної Сотні, усіх загиблих за незалежність України. Вони не пошкодували для нашого майбутнього свого життя.
Тільки справжній український патріот в останні дні життя міг думати про свою країну та її майбутнє. В. Стус незаговдо до своєї смерті сказав: «У нас немає гріхів, ми виконали свій борг перед Україною».
Перелік джерел посилання
1. Бондаренко А. І., Бондаренко Ю. І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. – К.: Видав. центр «Академія», 2003. – 231 с.
2. Бондаренко А. Лінгвостилістичний аналіз циклу Василя Стуса «Трени Чернишевського» // Дивослово. – 2003. – №1. – С. 24 – 27.
3. Бондаренко А. Словесно-художні засоби створення «картини душі» у віршових текстах Василя Стуса // Наукові записки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Серія «Філологічні науки», 2007. – С. 17 – 21.
4. Бурій В. Подвижник українського духу / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). – 2004. – 17 верес. – С. 4.
5. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / О. Зінкевич, М. Француженко (упоряд. і ред.). – Балтимор – Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – 463 с.
6. Василь Стус : [укр. поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, правозахисник] / О. Дорошенко. – Харків : Фоліо, 2016. – 120, [1] с. : портр. – (Знамениті українці, ISBN 978-966-03-5098-4). – ISBN 978-966-03-5529-3
7. Дзюба I. Різьбяр власного духу // Стус В. Під тягарем хреста. – Львів: Каменяр, 1991. – 158 с.
8. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі // Палімпсест. – К.: Факт, 2003. – С. 7 – 32.
9. Драч I. Василь Стус – поет трагічної долі // Стус Д. Дорога болю. – К.: Рад. письменник, 1990. – 214 с.
10. Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. – Київ, 1955 – 2003.
11. Жадько В. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. – К., 2007. – С. 27, 71, 74 – 75, 93, 123, 143, 382.
12. Жулинський М. Ця Богом послана Ґолґота… // Стус В. Вікна в позапростір. – К.: Веселка, 1992. – С. 248 – 255.
13. Коцюбинська М. Х. Феномен Стуса // Сучасність. – 1991. – № 9. – С. 26 – 36.
14. Мельничук Г. Хрест правди // 1000 незабутніх імен України. – К.: Школа, 2005. – С. 173 – 174.
15. Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2011. – 216 с.
16. Радзивілл О. Стус Василь Семенович // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2011. – С. 694. – ISBN 978-966-611-818-2.
17. Стус Д. Василь Стус // 100 найвідоміших українців. – 3-є видання. – К., 2005. – С. 625 – 633.
18. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К., 2004. – 368 с.
19. УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія. – 4-е видання. – 2006. – С. 1195.
20. Шевченківські лауреати 1962 – 2001: Енциклопедичний довідник. – К., 2001. – С. 530 – 533.