Урок світової літератури за творчістю Мацуо Басьо (8 клас)
Тема: Краса, возведена в абсолют.
Мета: познайомити учнів з культурою Японії, її стародавніми звичаями, релігією, особливостями світогляду японського народу; познайомити з танка і хокку – жанрами японської поезії; прищеплювати інтерес до культури народів світу, виховувати прагнення до пізнання життя, повагу до самобутньої японської культури, в тому числі й літератури; розширювати кругозір учнів; розвивати логічне мислення, уяву, зв’язне мовлення, навички самостійної роботи з додатковою літературою.
Тип уроку: нетрадиційний.
Словник до теми: Аматерасу, синто, буддизм, сабі, вабі, силуй, юген, ікебана (чол. р.), бонсай, каліграфія, ієрогліфи, олтар краси, антологія «Манъёсю», нагаута, седока, танка (ж.р., незм.), каэсі-ута, ренга, хокку = хайку (сер.р., незм.), Сайгьо, Мацуо, Басьо
То, что не вызказал я
Сильнее того, что я сказал
З японського вірша
Вы бросали в нас цветами
Незнакомого исскуства
Непонятными словами
Опьяняя наши чуства
М. Гумилёв
Хід уроку
1. Проведення презентації
(Звучить японська музика)
Вчитель:
«За китайским государством на востоце во окияне море от китайских рубежей верст с семьсот лежит остров зело велик, именем Иапония. В том острове большее багатство, нежели в китайском государстве…и обычай их и письмо тожде с китайским…» (З пам'ятного запису для московського посла в Пекині Ніколая Сафарія (Росія, 1675). Такі були перші відомості про Японію, які дійшли до Росії. А зараз по світу ходить така картинка Японії: чоловіки та жінки в кімоно церемонно вклоняються один одному в тіні пагод. Чарівні гейші грають на стародавніх струнних інструментах, припиняючись лише для того, щоб блиснути вишуканою дотепністю. Маленькі соромливі люди поспішають з чайної церемонії на аранжування квітів, а тим часом на задньому плані ображені самураї чинять над собою харакірі… Так, стереотипи живучі. Певна річ, як неможливо здобути репутацію знавця російського життя, освоївши рецепт приготування борщу по-московському або правила гри в гілку, так неможливо осягнути культуру Японії на підставі усталених стереотипів. Але ми сьогодні спробуємо зробити перший крок, відштовхуючись від таких, здавалось би б на перший погляд, знайомих слів, у глибину цих понять, спробуємо осягнути джерела народних традицій, їх сутність, менталітет, як заведено зараз говорити, японського народу, спосіб його мислення; познайомимося з деякими жанрами японської поезії.
Учень: Деякі статистичні відомості.
Японія стала відома європейцям у першій половині XVI сторіччя. Першими відкрили цю державу португальці.
Розмір території Японії – 377 тис. кв. км.
Кількість островів японського архіпелагу – 6825.
Населення – 1256 млн. чоловік.
Тривалість життя чоловіків – 75,9 років, жінок – 81,8 років.
Близько 80% населення живе в містах.
Столиця – Токіо з населення 12 млн. чоловік.
Частка в світовому виробництві – 15%.
За валютними запасами Японія тримає перше місце у світі.
Із десяти найбільших світових банків – вісім японських.
Календарні свята – чотирнадцять днів на рік.
Середня тривалість відпустки – шість-сім днів.
Середня щомісячна зарплата – близько трьохсот п’ятдесяти тисяч ієн (дві з половиною тисячі доларів).
Вартість освіти (на одну дитину до закінчення вузу – двадцять чотири мільйони ієн, у приватних навчальних закладах – тридцять два мільйони ієн, у медичних – шістдесят мільйонів ієн).
Квітка – символ Японії – хризантема.
Дерево – японська вишня – сакура.
Учитель: Японське мистецтво бере свій початок в четвертому тисячолітті до нашої ери, але більш значний внесок у світову культура Японія зробила в епоху середньовіччя (VI ст. – XIX ст.). Культура Японії має багато спільного з культурою сусідніх держав – Кореї та Китаю. Іноземні впливи, органічно поєднуючись із місцевими народними традиціями, змінюючись, сприяли створенню оригінального й високого за своїм рівнем мистецтва. Палаци та храми, розкидані серед зелених садів, розписи, у яких майстерно сполучаються декоративна яскравість і суворий лаконізм і які виявляють саму суть явищ, відзначаються бездоганним смаком.
Що розповідають народні перекази про походження Японії?
Учень: Переказ про походження Японії.
Коли боги Ізанагі й Ізанамі по райдузі спускались з небес, щоб відокремити земну твердь від безодні, Ізанамі вдарив своїм богатирським списом по пучині, яка хитко колихалась внизу. І тоді з його списа скотилась низка крапель, що утворила вигнутий ланцюг островів. Стародавня легенда про створення Японії приходить на пам’ять, коли дивишся на цю країну з літака. Вигнути низка гористих островів і справді схожа на скам’янілі краплі. Чи, може, караван гі, який прокладає собі шлях через безкрайню пустелю океану? «шлях гір» - одне із тлумачень стародавнього імені цієї країни: Ямато.
Давні японці вважали гори проміжною сходинкою між небом і землею, а тому – святим місцем, куди спускаються з небес боги, де оселяються душі померлих предків. Люди також поклонялись горам як втіленню невідомої божественної сили, що дрімала в їх надрах, а іноді раптом виривалась назовні у вигляді полум’я, гуркоту, камінних дощів та спопеляючих вогняних річок.
Ім’я Ямато нагадує , що створення Японії ще не завершено. Краплі, що впали з божественно списа, ще не застигли остаточно. Вся ця дугоподібна низка островів здулась пухирями вулканів. Молода суша раз у раз коливається, ходить худором через землетруси.
Але Країна вогнедишних гір більше відома як Країна сонця, що сходить. І друга образна назва Японії поетизує вже не час, а місце її народження.
Назва, якою китайці позначили острови, розташовані на схід від східного краю землі, записується трьома ієрогліфами «жи – бень – го» (які мають відповідне значення: сонце – корінь – країна).
Ієрогліфи «жи – бень» у діалектах Південного Китаю вимовляються як «я – пон»(таке звучання й перейшло потім у європейські мови), а самі японці читають їх як Ніппон (саме це слово й утвердилось як офіційна назва японської держави замість стародавнього імені Ямато).
Отже, Країною сонця, що сходить, назвали Японією сусіди. Але це ім’я не прижилося у японців, ніби не збігалося з їхнім власним світовідчуттям.
Учень: Релігія Японії.
Японці шанували Ізнагі та Ізанамі не тільки за створення Японії, а й за те, що вони породили дочку Аматерасу – світлосяйну богиню сонця, культ якої становить основу обоготворення природи.
Споконвічна японська релігія синто(«шлях богів») стверджує, що все у світі живе і, отже, наділене святістю: вогнедишна гора, лотос, що цвіте у болотяній трясовині, райдуга після грози…
Аматерасу як світоч життя є главою цих восьми мільйонів божеств. Перед будь-яким синтоїстським храмом неодмінно височіє торій – щось подібне до воріт з двома поперечними перекладинками. Торій вважається національним символом Японії, оскільки це один із небагатьох зразків істинно японської архітектури, яка існувала раніше від чужоземних впливів.
Первісне значення слова «торій» - сідало. Торій ставиться перед храмом на згадку про переказ, який розповідає, що Аматерасу образилась на свого брата й переховувалась у підземній печері.
Довго ніхто не міг умовити богиню сонця вийти звідти і розсіяти морок, у який поринув світ. Тоді перед печерою спорудили сідало й посадили на нього півня, а порчу поставили кругле дзеркало. Коли півень прокукурікав, за звичкою вирішила, що час підніматися. Виглянувши на двір, вона побачила у круглому дзеркалі власне відображення і сприйняла його як незнайому красуню. Це зачепило жіночу цікавість богині, й Аматерасу вийшла з печери, щоб подивитись, хто посмів суперничати з нею у красі. Світ тут же освітився і життя на землі пішло своїм чином.
Учень: З таких переказів і складається священна книга синто, яка називається кодзикі (що значить «літопис»). Але в ній зовсім немає будь-яких моральних заповідей, норм праведної поведінки або застережень від гріхів. Тому синто,мабуть, неможливо навіть назвати релігією в тому розумінні, в якому ми звикли говорити,наприклад, про християнство.
По суті, синто – це обоготворення природи, породжене внаслідок захоплення нею. Японці поклонялися предметам і явищам навколишнього світу не зі страху перед незрозумілими й грізними стихійними силами, а з почуття вдячності природі за те, що, незважаючи на раптові спалахи свого нестримного гніву, вона частіше буває ласкавою і щедрою.
Саме синтоїстська віра виховала в японців чутливість до природи, вміння насолоджуватись її безкінечною мінливістю, радіти її багатоликій красі.
Християнство не прижилося в Японії. Вплив Китаю виявився більш сильним і сумісним зі світоглядом японців. Тому основна релігія Китаю – буддизм – прижилася на японській землі, але як релігія знаті, тоді як синто залишилася релігією простолюду. Перекази синто були значно зрозумілішими народові, ніж буддизм з його туманними міркуваннями про коло причинності та переселення душ.
З якими віруваннями інших народів, відомим вам, можна співвіднести синто? У чому його суть?
Учитель: Географія Японії.
Треба самому побачити Японські острови, щоб зрозуміти, чому народ, який їх населяє, - обоготворяє рідну природу, робить її мірилом своїх уявлень про прекрасне.
Японія – країна зелених гір і морських заток; країна, яка вся складається з наймальовничіших панорам.
На відміну від яскравих барв Середземномор’я, розташованого приблизно на тих же широтах, в ландшафтах Японії переважають м’які тони, приглушені вологістю повітря. Цю стриману гаму можуть тимчасово порушити лише які-небудь сезонні фарби – наприклад, весняне цвітіння азалій або полум’яне листя кленів.
Мимохіть думаєш, що не тільки художники, а й сама натура – сосни на прибережних скелях, дзеркальна мозаїка рисових полів, похмурі вулканічні озера – додержує одних і тих же загальноприйнятих у цій країні канонів краси.
На порівняно невеликій території Японії можна побачити природу найрізноманітніших кліматичних поясів. Бамбук, який схилився під вагою снігу, - ось символ того, що в Японії знаходяться поруч північ і південь.
Японські острови лежать у зоні мусонних вітрів. Наприкінці весна і на початку літа маси вологого повітря з боку Тихого океану приносять рясні дощі, такі необхідні для рисової розсади. Взимку ж холодні вітри з боку Сибіру набирають вологи, пролітаючи над Японським морем, і приносять на південно-східне узбережжя Японії найбільшу в світі для цих широт кількість снігу.
Сполучення мусонних вітрів, теплої морської течії та субтропічних широт зробило Японію країною найсвоєріднішого клімату, де весна, літо й зима окреслені надзвичайно чітко й настають на рідкість пунктуально. Навіть перша гроза, навіть найсильніший тайфун припадають звичайно ан перший день року.
Японці знаходять радість в тому, щоб не тільки стежити за цими змінами, а й підпорядковувати їм режим свого життя. У дослідників Японії існує навіть визначення японської культури як «фольклору чотирьох пір року».
Ставши громадянином, сучасна людина багато в чому втрачає свій контакт з природою, яка вже не впливає на повсякденне життя. Японець же навіть у місті не тільки залишається чутливим до змін пори року, а й відгукується на них.
Згідно з календарем він намагається їсти певні страви, носити той чи інший одяг, надавати відповідного вигляду своєму житлу. Він любить приурочувати сімейні торжества до знаменних явищ природи – цвітіння сакури або осіннього повного місяця; любить бачити на святковому столі нагадування про пору року: паростки бамбука навесні або гриби восени.
Прагнення до спілкування з природою межує з самобутньою пристрастю, причому любов ця не обов’язково адресується одним лише захоплюючим дух красотам – її предметом може бути й травинка, на який влаштувався коник, і напіврозкрита польова квітка, і примхливо вигнутий корінець – словом, усе,що служить вікном у безмірне різномаїття й мінливість світу.
Японці прагнуть не стільки підкорювати, перетворювати природу, скільки жити в згоді з нею. Цим же прагненням пронизане й їхнє мистецтво. Японські будівничі споруджують свої будівлі так, щоб вони зливалися з довкіллям, були відриті йому. Мета японського садівника – відтворити природу в мініатюрі. Кухар намагається зберегти смак і вигляд продукту, ремісник – показати фактуру матеріалу. Японський художник не диктує свою волю матеріалу, а лише виявляє закладену в нього природою красу.
Учитель: таким чином, любов японців до прекрасного корениться в їх любові до природи. Пригадаймо, що основу релігії синто становить поклоніння природі не через страх перед її грізними явищами, а через почуття захоплення нею. Цим же почуттям пройняте і японське мистецтво. Прагнення до гармонії з природою – головна його риса.
Красу не слід створювати заново, а знаходити в природі. Виявити приховану в природі красу й порадіти їй – важливіше, ніж самому намагатися створити щось прекрасне. Митець повинен відкрити людям очі на красу природи, допомогти побачити її. «Не створи, а знайди й відкрий», - це загальний девіз японського мистецтва (запис в зошиті).
Мірилом краси у японців слугують чотири поняття, три з яких – сабі, вабі, сибуй – кореняться в стародавній релігії синто, а четверте – юген – навіяне буддійською філософією. Спробуємо ж розібратися в змісті кожного з цих термінів.
Учень: Сабі, вабі, силуй.
Перше слово – «сабі». Краса й природність для японців – поняття тотожні. Неприродне не може бути гарним.
Вважається, що час сприяє виявленню сутності речей. Тому японці вбачають особливу чарівність в ознаках віку. Їх приваблює потемнілий колір старого дерева, замшілий камінь у саду або навіть обтріпаність – сліди багатьох рук, що доторкувались до краю картини.
Всі ці ознаки давності іменуються словом «сабі», що буквально означає «іржа». Отже, сабі – це непідробна іржа, чарівність старовини, відбиток часу.
Якщо такий елемент краси, як сабі, втілює зв’язок між мистецтвом і природою, то за другим словом – «вабі» - видно міст між мистецтвом і повсякденним життям. Поняття «вабі», підкреслюють японці, важко пояснити словами. Його треба відчути.
Вабі – це відсутність чогось химерного, разючого, тобто, за уявленням японців, вульгарного. Вабі – це чарівність повсякденного, мудра стриманість, краса простоти.
Виховуючи в собі уміння задовольнятися малим, японці знаходять і цінують прекрасне у всьому, що оточує людину в її буденному житті, в кожному предметі повсякденного побуту. Не тільки ваза або картина, а будь-який предмет домашнього начиння, як-от лопаточка для накладання рису або бамбукова підставка для чайника, може бути витвором мистецтва і втіленням краси. Практичність – ось що пов’язане з поняттям вабі.
«Вабі» й «сабі» - слова старі. З часом вони стали вживатися разом, як одне поняття, яке згодом набуло значно ширшого значення, перетворившись на слово «сибуй».
Якщо японця запитати, що таке силуй, він відповість: те, що людина з добрим смаком назве гарним. Впродовж століть японці розвинули в собі здатність розпізнавати якості, що визначаються словом сибуй, майже інстинктивно.
Буквальне значення слова «сибуй» - терпкий, в’язучий. Воно походить від назви повидла із хурми.
Сибуй – це краса простоти плюс краса природності. Це не краса взагалі, а краса, властива призначенню даного предмета, а також матеріалу, з якого його зроблене. Кинджал нема чого прикрашати орнаментом. В ньому повинні відчуватися гострота леза й добротність загартування. Чаша гарна, якщо з неї зручно і приємно пити чай і якщо вона при цьому зберігає перворідну красу глини. Максимальна практичність виробу при мінімальній обробці матеріалу – сполучення цих якостей японці вважають за ідеал.
Учитель: Таїна мистецтва полягає в тому, щоб вслухатись у невимовлене, милуватися невидимим. (Запис у зошит.) в цій думці корениться четвертий критерій японського уявлення про красу. Він іменується «юген» і відображає майстерність натяку або підтексту, чарівність недоговореного.
Учень: Юген.
Закладена в природі Японських островів постійна загроза непередбачених стихійних лих сформувала у народу душу, надзвичайно чутливу до змін довкілля. Буддизм додав сюди свою улюблену тему про непостійність світу. Обидві ці переумови разом настроїли японське мистецтво на оспівування плинності, недовговічності.
Радіти чи сумувати з приводу змін, які несе з собою час, здатні всі народи, але побачити в недовговічності джерело краси зуміли, мабуть, лише японці. Невипадково своєю улюбленою квіткою вони вибрали саме сакуру.
Весна не приносить із собою до Японії того боріння стихій, коли річки зламують крижані окови й талі води перетворюють рівнини на безбережні моря. Довгождана пора пробудження природи починається тут раптовим і буйним спалахом цвітіння вишні. Її рожеві суцвіття хвилюють і захоплюють японців не тільки своєю численністю, а й недовговічністю. Пелюстки сакури не знають в’яніння. Весело кружляючи, вони летять до землі від найлегшого подиху вітру. Вони вважають за краще облетіти ще зовсім свіжими, ніж хоч скільки-небудь поступитися своєю красою.
Поетизація плинності, недовговічності пов’язана з поглядом буддійської секти дзен, яка залишила глибокий слід у японській культурі.
З вічною плинністю світу, вчить секта дзен, несумісна ідея завершеності, а тому уникати її слід і в мистецтві.
Вдосконалення прекрасніше, ніж досконалість; завершування повніше уособлює життя, ніж завершеність. Тому найбільш здатний розповісти про красу той твір, у якому не все договорюється до кінця.
Частіше натякати, ніж декларувати, - ось принцип, який робить японське мистецтво мистецтвом підтексту. Митець навмисне залишає у своєму творі певний вільний простір, надаючи кожному можливість по-своєму заповнити його власною уявою.
У японських живописців є крилатий вислів: «Порожні місця на полотні сповнені більшого смислу, ніж те, що накреслив на ньому пензель». У акторів здавна існує заповідь: «Якщо хочеш виразити свої почуття повністю, розкрий себе на вісім дев’ятих».
Юген, або чарівність недоговореності, – це та краса, яка скромно лежить у глибині речей, не прагнучи вийти на поверхню. Її може зовсім не помітити людина, позбавлена смаку й душевного спокою.
Вважаючи завершеність несумісною з вічним рухом життя, японське мистецтво на тій же підставі відкриває й симетрію. Ми настільки звикли ділити простір на рівні частки, що, ставлячи на поличку вазу, цілком інстинктивно поміщаємо її вбік, бо бачить красу в асиметричному розташуванні декоративних елементів, в порушеній рівновазі, яку здійснює для нього світ живий і рухомий. Симетрія свідомо уникається також і тому, що в ній втілюється повторення.
Посуд на японському столі немає нічого спільного з тим, що ми називаємо сервізом. Японцю здається без смаковим один і той же розпис на тарілках, і на блюдах, і на супниці, і на чашках, і на кавнику.
Отже, насолоджуватись мистецтвом означає для японців вслухатися в несказане, милуватися невидимим.
Такий жанр сумі-е – картини, зроблені чорною тушшю на вологому папері, які ніби проступають крізь туман, – живопис натяків і недомовок.
Такі хокку – вирші з одного речення, з одним поетичним образом. Це гранично стисла форма засобу нести в собі воістину бездонний підтекст.
Такий театр Ноо, де всі п’єси грають на фоні однієї і тієї ж декорації у вигляді самотньої сосни і де кожний рух актора суворо регламентований і стилізований.
У всьому цьому виявляється свідома недоговореність, яка не свідчить про бідність розуму чи брак уяви, а є творчим прийомом, що веде людину значно долі конкретного образу.
Учитель: Ще один ключ до розуміння японського національного характеру – це чайна церемонія. З точки зору японців, людина, яка вміє жити, бачить радощі життя там, де інші проходять повз них. Чайна церемонія вчить знаходити прекрасне в буденному. Це поєднання мистецтва з повсякденністю.
Учень: Чайна церемонія.
Ще в XV сторіччі в Японії склався цілий ритуал чаювання, перейнятий з Китаю. Багато хто вважає, що саме в Японії чайний ритуал набув своєї найвищої форми.
Кожна японська сім’я мала «чайну кімнату», а часто й чайний «чайний будиночок», де відбувалась церемонія чаювання. Ця кімната була обставлена просто, навіть бідно, було витримане у спокійних тонах, крім завжди сліпучо білої скатерті й білого бамбукового ковша для розливання чаю. При цьому були небажані гучні звуки, зайві слова і жести. Прикрасою кімнати служили квіти у вазі(іноді одна квітка), причому неприпустимим було сполучення живих квітів із намальованими. Естет міг, наприклад, над букетом водяних ліній помістити картину з зображенням качок, що летять над озером. Виключалися нав’язлива одноманітність, повторення фарб, симетрія, жорстка визначеність. Якщо чайник був круглий, то глек для води кутастий; якщо чайниця була лакована, то не подавались чашки з чорним малюнком. До класичного комплекту чайних речей входили двадцять чотири предмети. Особливо цінувалась синя та біла китайська порцеляна. Всьому й у всьому була ідеальна чистота. Сюди й входила і доріжка до чайного будиночка. Її могло прикрашати спеціально зняте з дерев золоте й ясно-червоне осіннє листя. Старовинні металеві речі в кімнаті було заведено чистити злегка, не до блиску. Який-небудь багатий чоловік міг спорудити чайний будиночок з дуже дорогих порід дерев, вклавши в нього ціле багатство, але за обов’язкової умови: будиночок все одно має мати простий і скромний вигляд.
Чайна кімната мала назву «притулок фантазій», і вона справді була тим притулком, де далеко від турбот і негараздів господарі приємно проводили час у колі сім’ї, або приймали гостей, звичайно не більше п’яти. Пити майстерно приготовлений чай за вишукано сервірованим столом, у колі рідних і друзів, – такий був вищий смисл чайної церемонії, яка звичайно відбувалась на честь дорогого гостя.
Під час церемонії треба було вправно, граціозно, бездоганно вимити й подати посуд, приготувати «церемоніальний» зелений чай, подрібнивши його в порошок, багаторазово засипаючи маленькими порціями і тут же заливаючи потроху окропом і збиваючи бамбуковою збивачкою, і, нарешті, запропонувати готовий чай гостеві. Кожний предмет слід було вносити в кімнату окремо, а вся церемонія мусила складатися з тридцяти семи різних дій, які виконувались за суворими правилами. Наприклад, подати гостеві чашку слід було з поклоном і неодмінно лівою рукою. Іноді все це виконували красиво одягнені дівчата, які супроводжували свою роботу граціозними пластичними рухами. Їх пози, жести, як і інші деталі ритуалу – все виконувалось у традиційному порядку. Ця театралізована вистава йшла неквапливо, майже безшумно; розмовляти слід було тихо, солідно. Цукор у церемоніальний чай не клали – це вважалось зайвиною для природного очарування напою. Виконуючи церемонію зі всіма правилами притому неквапливо, статечно-красиво, господар разом із тим вказував свою глибоку повагу до гостя, а й той мусив покуштувати чай, оцінити, висловити задоволення і вдячність господарю.
Біля будиночка обов’язково знаходилась камінна посудина або колодязь для обмивання рук і полоскання роту. Входячи в низенькі двері, навіть вельможа мусив схилитися, пробуджуючи в собі почуття смирення, а самурай залишав надворі свій меч, бо чайна кімната – це насамперед обитель миру.
Речі для чайної церемонії сьогодні ті ж самі, що і кілька століть тому: металевий чайничок, дерев’яна ложка для засипання чаю, керамічна чаша, бамбуковий віничок для збивання піни. Ці речі дуже прості, але гарні.
Існують два типи чайної церемонії: приготування густого й рідкого чаю. Густий чай готується у великій керамічній чаші. Кожний відпиває з неї, обтирає край і передає сусідові. Рідкий чай готується персонально для кожного гостя.
Учитель: Якщо пристрасті, які вирують у людській душі, породжують певні жести, то, на думку майстрів чайної церемонії, є й такі жести, які здатні впливати на душу, заспокоювати її. Суворо визначеними рухами, ї красою і розміреністю чайна церемонія створює спокій душі, такий її стан, коли вона особливо чуло відгукується на всюдисущу красу природи
В чайном домике
На циновках тонкотканных
Ми сидели и курили.
Меж цветом, по цвету странным
И пьянящих в пышной силе.
Был расцвет махровых вишен,
Были гроздья там глициний,
Алый в белом был утишен
И смягчон был нежно синий.
Чарованья измененья
Было в ладе всех движений,
В смене красок было пенье
Трех томов стихотворений.
Были косвенные очи
Хороши в уклонной силе,
Тайно дрогновшие ночи
Мрак свой в зорях наклонили.
Взоры гейш, изрящных крошек,
Были, точно свечи храма,
Как глаза священных кошек
Отдаленного Сиама.
Где-то в далях, невозвратно,
Мест родных леса и склоны,
И дымилса ароматно
В малой чашке чай зеленый.
К. Бальмонт
Які почуття викликав у вас прослуханий вірш?
Слід визначити, що не тільки більшість японських жінок, а й багато чоловіків і досі вивчають кожний рух чайної церемонії. Це показує, наскільки живучі в Японії традиції.
Вплив чайної церемонії відчувається в багатьох сферах японської культури. Саме звідси беруть свій початок такі поняття, яка «вабі», «сабі», «сибуй». Японська кераміка ніколи не досягала таких вершин, якби не цей ритуал, який так глибоко вплинув на правила поведінки японців. Породженням чайної церемонії і є мистецтво ікебани.
Учень: Ікебана
Для японського поняття «Ікебана» в іноземних мовах не знайдено точного перекладу. Принаймні на Заході вираз «аранжування квітів», як і російський термін «мистецтво складання букетів», не розкриває його суті. Це слово можна перекласти і як «життя квітів», і як «живі квіти», і як «квіти, що живуть», і як «допомогти квітам виявити себе». Мистецтво розстановки квітів у вазах бере свій початок у стародавньому звичаї покладання на олтар божества, який поширився у Японії разом з буддизмом у столітті. Найчастіше композиція в стилі того часу складалася з гілки сосни або кипариса і лотосів, троянд, нарцисів, установлених у старовинних бронзових судинах. З розвитком світської культури в X-XII століттях композиції з квітів установлювали у палацах і живих покоях представників аристократії. При імператорському дворі стали популярними с особливі змагання у складанні букетів. У другій половині XV століття з’явився новий напрям у мистецтві ікебани. Композиція відзначалась особливою красою й вишуканістю, їх установлювали біля домашніх олтарів, підносили як подарунки.
У XV з поширенням чайних церемонії сформувався спеціальний вид ікебани для прикрашання ніші в чайному павільйоні. Вимоги простоти, гармонії, стриманої кольорової гами, які представлялися до всіх предметів чайного культу, поширились і на оформлення квітів. Був створений новий стиль – «недбало поставлені квіти», хоча саме в удаваній безладності полягала особлива складність і краса цього стилю. Одним з його видів була «цурибана»: рослини розміщувались у підвішеній судині, що мала форму човника. Такі композиції підносили людині, яка заступала на посаду або закінчувала навчання, – вони символізували «вихід у відкрите житейське море».
У XVII-XIX століттях мистецтво ікебани широко розповсюдилося, виник звичай обов’язкового навчання дівчат мистецтву складання букетів.
В кінці XIX століття було створено ще один стиль ікебани: квіти розвішувались в широких судинах.
Згідно із законами ікебани, у букет входять три основні компоненти: природний матеріал(квіти, гілки дерев, трава, листя, хвоя і т. ін.), ваза і пристосування для надання потрібного положення стеблу, гілці. Композицію визначають три основні гілки, які мають символічне значення: висока – небо, середня – людина, нижня – земля. Для композиції також були характерні асиметричність яскравих кольорових плям.
За традицією в ікебані обов’язково відтворюється пора року, а сполучення рослин утворює загальновідомі в Японії символічні побажання благ: сосна і троянда – довголіття, півонія і бамбук – процвітання і мир, хризантема й орхідея – радість, магнолія – духовна чистота тощо.
Ікебана – породження японського способу життя. Цей вид мистецтва створений нацією, яка століттями виховувала в собі вміння звертатись до природи як до невичерпної скарбниці прекрасного. Мистецтво ікебана користується гарячою любов’ю народу саме за його загальнодоступність,за те, що воно допомагає людині навіть у бідності відчувати себе духовно багатою.
Учитель: Краса – головна, а часто єдина вимога японців. З дивовижною легкістю вони переносять нужду й незручності. Але ніколи японці не обходять без прекрасного. При цьому любов до краси – аж ніяк не привілей еліти. Уявіть, які розміри має вантажівка, що перевозить наші речі з квартири на квартиру. А в житті японця може бути всього лише півсотні речей, зате вже цілковиті шедеври. В японській спальні немає ліжка, але ваза, в якій стоїть суха гілка та дві квітки відповідно до сезону, коштує місячну зарплату. Картина у всьому домі одна, але вона передається у спадок п’ятьма поколіннями. Кімоно можна носити, а можна повісити в музеї.
ще тисячу років тому японці зрозуміли, що прекрасне пов’язане не з придбанням речей, а з позбавленням від них. З того часу вони успішно позбавляються в інтер’єрі – від меблів, в приготуванні їжі – від приготування їжі, у віршах від рим, у живописі – від фарб. Так у Японії народилась велика культура зі знаком мінус, культура, яка прямує до нуля. Не випадково саме в Японії виникла формула: «Все зайве – потворне».
Зразок такого мистецтва – дзен-буддійські сади, кращі з яких приховують монастирі, можливо, найкрасивішого у сіті міста – Кіото.
Конструктивний принцип такого саду – виключення з природи всього зайвого, від чого залишок природно згущується.
До речі, останнім часом японське мистецтво потроху увіходить у наше життя. Ми можемо це спостерігати на прикладі впорядкування наших мікрорайонів. Зараз стало дуже одним зводити на пустирях так звані «японські гірки» - мініатюрні сади. Це робиться приблизно так. Насипається гора землі, яке безладно закидається булижниками, між якими саджається кілька квіток, які не потребують догляду. От і все. Сад готовий.
А як же ставляться до процесу зведення садів японці?
Учень: Садово-паркове мистецтво
Формування садово-паркового ансамблю підкоряється суворим вимогам. Як матеріал для садів використовувалося каміння, яке становило кістяк саду, а також вода (водойми, водоспади) і рослинність (вічнозелені рослини, мох). Каміння ретельно добиралось за принципом відповідності його форми й кольору характеру саду. Спосіб його розташування був підпорядкований трьом головним правилам: 1) жодна з уявних ліній, які з’єднають два предмети, не може мати таку ж довжину як будь-яка інша; 2) жодна з уявних ліній не бути паралельною будь-якій іншій; 3) ніякі два предмети не повинні бути одного розміру. Колір звичайно суворий, утворений сполученням сірих, коричневих, зеленовато-бурих тонів. Сади за характером поділяються на два основних типи: пейзажні та пласкі. Приклади перших – озерно-островні сади при «Золотому павільйоні» та «Срібному павільйоні» поблизу Кіото. Композиційно суворо продумані фрагменти цих садів вражають подібністю до природних пейзажних мотивів, які приховують в собі глибокий філософський смисл: до пейзажу включено ставок з двома островами – «черепахи» й «журавля», які символізують глибину пізнання й висоту людського духу.
Пласкі сади створювались лише з піску та каміння, вкритого мохом. У «сухих» садах Кіото представлені два стани каміння: твердий і сипучий. Другий стан – це майбутнє першого: пісок – це загробне життя каменя. «Філософський сад», «Сад каміння», «Сад Рьоандзі» - це все найменування найвизначнішої пам’ятки Кіото. Цей сад створений у другій половині XV століття, являє собою порівняно невеликий прямокутний майданчик(ширина – 19 метрів, довжина – 23 метри), засипаний білим піском. На ньому розташовані групи каменів: п’ять, два, три, два, три. Кожна група оточена буро-зеленим мохом, який частково затягнув і самі камені. Всього п’ятнадцять каменів. Стільки вказано в путівнику. Насправді з будь-якої точки веранди, звідки можна споглядати сад, видно лише чотирнадцять каменів. П’ятнадцятого каменя перед очима немає. Його закривають сусідні. Робиш крок по дерев’яній галереї, що протягнулась вдовж краю піщаного прямокутника, – і знову чотирнадцять каменів. П’ятнадцятий – той, що досі ховався, тепер став видним, а щез інший камінь. Тобто п’ятнадцятий камінь завжди невидимий. Це створює враження якоїсь таємниці, чогось незвичайного, схованого за зовнішньою простотою. Хоча в саду нема нічого мінливого, в’янучого, він завжди різний залежно від пори року і часу доби. Різні люди проходять по галереї, і різні думки викликає у них сад. «Це наочна модель пізнання, метафора науки. Неодмінно залишається щось невідоме, непідраховане, невраховане. Ми впевнені, що бачиом те, що є, до кінця. Нам і на думку не спаде, що є щось іще, чого ми не бачимо», - такий результат роздумів в саду. І кожний бачить свої чотирнадцять каменів. Люди сприймають одне і те ж саме по-різному, кожний по-своєму.
Є ще один різновид японських садів – чайні сади, пов’язані з культом чаю і чайною церемонією. Для чайної церемонії почали будувати невеликі павільйони, які нагадували сільський будиночок або хатинку рибалки. До павільйону звичайно вів спеціально розбитий сад. Художник прагнув створити атмосферу спокою, відчуженості від повсякденної суєти. Мистецтво японських садів – одне з найважливіших художніх відкриттів середньовічної епохи.
Учень: Бонсай.
Бонсай – карликове деревце. Японці люблять карликові дерева як символ їх національної особливості – природженої любові до природи. Не маючи можливості розвести сад з деревами нормальних розмірів, японці(для естетичної насолоди) вирощують карликові дерева. Однак і люди, які мають звичайний сад, все ж люблять бонсай як витвір мистецтва. Існує шість типів карликових дерев: 1) одиночне дерево, яке росте похиленим або вертикально; 2) два дерева, які ростуть з одного кореня; 3) група з кількох дерев, яка імітує галявину або ліс; 4) дерева з високо піднятими коренями; 5) дерева, різко зігнути униз, які нібито звисають зі скелі; 6) дерева з коренями, які оплітають камінь. Вирощування карликових дерев – справа дуже копітка. Потрібно щонайменше три роки, щоб крихітне деревце почало набувати вигляду справжнього карликового дерева, і близько дев’яти років, поки воно наблизиться до бажаного результату. І тільки потім з кожним десятиріччям воно стає все красивішим – і, нарешті, сторічне диво чаруватиме всіма своїми красотами. Вирощуючи карликові дерева, японці формують їх подобою побаченого раніше на природі або сфотографованого дерева.
Учень: Мініатюрні ландшафти.
Мистецтво створення мініатюрних ландшафтів споріднене з бонсай. Мініатюрні ландшафти представлені трьома основними видами: 1) камені на підносі; 2) водяні камені; 3) ландшафт на підносі. Японці поміщують камені в домі і насолоджуються ними – просто каменями або у сполучення піском, водою або рослинами. Це стародавнє мистецтво було завезене до Японії в VI столітті, коли камені були піднесені китайським двором у подарунок імператриці Сюїко. Камінь, злегка пофарбований у зелений колір, символізує вишукану зелень весни, а червонуватий відтінок в’янення. Чорний колір каменя пробуджує в уяву густу тінь, яку відкидає предмет під сліпучим літнім сонцем, білий – простір засніжених пагорбків. Особливо цінуються темні камені з білими прожилками, які нагадують струмені води. Кожний варіант ландшафту може бути показаний тільки у відповідний сезон, потім його ховають до наступного року.
22. Учитель: здатність цінувати красу і насолоджуватись нею – це не природжена якість і не вміння, яке можна опанувати за один разі назавжди. Усвідомлюючи це, японці віками відпрацьовували методи, які дозволяють їм розвивати, підтримувати й зміцнювати свій художній смак.
Естетичне виховання в японській школі поставлено ширше і ґрунтовніше, ніж в інших країнах світу. Уже другокласники користуються фарбами тридцяти шести кольорів і знають назви кожного з них. У погожий день директор школи має право відмінити всі уроки, щоб діти пішли на природу малювати з натури або слухання пояснення вчителя про те, як розпізнати красу в природі. Однак провідне місце в естетичному вихованні дитини посідає навчання письма.
Учень: Навчання краси.
Ієрогліфічна писемність – важкий тягар для японського школяра. Вона віднімає в нього перші роки навчання непомірно багато часу і сил. Каліграфія, або мистецтво ієрогліфічної писемності, прийшла до Японії з Китаю в той час, коли вона вже протягом тисячоліття вважалась одним із видів образотворчого мистецтва. В ієрогліфах вбачали не тільки засіб письмового спілкування.
Позитивні якості почерку вважалися прямим відображенням характеру людини. Лише морально досконала людина могла, за тодішніми уявленнями, стати майстром каліграфії. І, навпаки, кожен, хто оволодів мистецтвом каліграфічної писемності, вважався людиною високих душевних якостей.
При навчання каліграфії стирається межа між чистописанням і малюванням. Коли засвоєні необхідні механічні навички, людина вже не пише, а малює, причому не пером, а пензлем, приводячи його в рух не тільки рукою, а нібито всім тілом.
При досконалому володінні пензлем і бездоганному почутті пропорції, потрібних для ієрогліфічного письма, кожний японець, по суті, ставав живописцем. Йому нічого не варто було кількома миттєвими штрихами зобразити гнучку гілку бамбуку з майстерністю художника-професіонала.
Японці не релігійні, але замість колективних богослужінь, вони створили звичаї, які допомагають людям спільно розвивати в собі художній смак.
Учитель: Японці не релігійні. Але замість ікон у кожному житлі є немовби олтар краси. Це найпочесніше місце в домі, біля нього сідає глава сім’ї або гість. Олтар краси – це ніша, де стоїть ваза з квітами, висить картина або сувій з каліграфічно написаним віршем. Поезія завжди була в Японії одним з улюблених видів народного мистецтва. Кожна освічена людина неодмінно повинна володіти майстерністю як каліграфії, так і віршування.
Але перш ніж ми познайомимося з японською поезією, давайте виділимо основні особливості японського мистецтва в цілому, оскільки саме вони визначають менталітет японського народу і саме на них спирається у своїй творчості представники всіх видів мистецтва.
Особливості японського мистецтва
1. Культ краси.
2. Прагнення до гармонії з природою.
3. Вплив двох релігій: синто і буддизм.
4. Природність і простота.
5. Поетизація плинності, недовговічності
6. «Все зайве – потворне»
7. Чарівність недоговореного, майстерність натяку або підтексту.
(див. перший епіграф)
Учитель: Поезія Японії.
Про те, яке місце в житті японців посідає поезія, свідчить уже такий факт: перед читанням великих літераторів Тайської епохи люди мили руки на знак очищення перед здійсненням священного обряду.
Стародавня поезія виростала за повсякденного життя, свят, битв, обрядів жителів країни тучного колосся: мисливці, рибалок, землеробів. Весь простір їх життя був обоготворений. Богами були самі гори, шляхи в горах, дерева, річки, озера і т. ін.
Поклоніння природі, яке зародилось в сивій давнині, утвердилось і набуло дальшого розвитку завдяки національній японській релігії синто, яка обоготворю вала гори, водоспади, дерева, а також буддизму, який стверджував, що все на світі є втіленням Будди і, отже, заслуговує глибокої пошани.
Японцям відомі обряди «милування»: навесні – цвітінням сливи, азалій, вишень, восени – листям гірських кленів, місяцем, узимку – першим снігом.
Помилуватися красивою природою люди приходять як на народне свято. Це привід ще раз наблизитись до природи, припасти душею до її краси.
Ці обряди вкоренились ще задовго до появи ієрогліфічної писемності як мосту до мистецтва малювання й віршування.
Європейська середньовічна поезія повчає, а японська – вчить бачити світ прекрасним.
Японська поезія має численні невідомі європейському читачеві символи:
Весна – сакура, соловей, верба;
Літо – зозуля;
Осінь – хризантема, клен, дикі гуси;
Зима – сосна, слива, бамбук;
Спогади – місяць;
Здоров’я, сила і твердість – сосна;
Самотність – дикі гуси, олень;
Подолання перешкод – бамбук;
Розлука – вологий від сліз рукав;
Удача – каштан;
Печаль – клен;
Батьківська любов – фазан;
Мати – марево;
Символ жалоби – білий колір;
Дівчина – квітка;
Юнак – метелик;
Сивина, старість – іній;
Красуня, кохана – ясночервона сукня, лілія, перлина, гвоздика;
Минуле кохання – гранат…
Про місце поезії в духовному житті Японії свідчить те, що однією із перших писемних пам’яток була антропологія віршів, складена в VII столітті. Вона називається «Манйосю», тобто «Десять тисяч листків» («Зібрання міріад листків»). У двадцяти сувоях міститься чотири з половиною тисячі пісень, створених майже п’ятьмастами авторами. З цих віршів третина містить назви квітів, трав, дерев, водоростей, комишів і т. ін., згадується близько вісімдесяти представників тваринного світу. Серед них найбільше птахів, а найпопулярнішою виявилась зозуля. Упорядники виділили три види пісень: 1) пісні про кохання (найстародавніші); 2) плачі; 3) різні пісні.
Вказані основні поетичні форми залежно від кількості рядків: нагнута(«довга пісня») з невизначеною кількість рядків; седока («пісня веслярів») – з шести рядків; танка («коротка пісня») – з п’яти рядків, де чергуються рядки у п’ять-сім-п’ять-сім-сім складів. Танка (31 склад) подані в антологія як окремі вірші або каесі-ута (епілог або висновок довгої пісні). Для всіх жанрів характерна наявність підтексту.
Сайгьо (1118 – 1190 рр.). Це його чернече ім’я (справжнє ім’я Сато Нарикійо). Ім’я «Сайгьо» означає «той, що іде на захід». Ще молодою людиною він, родом військових дворянин, залишив службу при імператорському дворі і став мандрівником монахом. Побував у віддалених землях, жив у багатьох монастирях. Писав танка, у яких оспівував природу, кохання, засуджував війни і вбивства, що було рідкістю в цю епоху усобиць. Його вірші прості і йдуть від усього серця.
1. Туман на поле,
Где молодые травы собирают
До чего он печален!
Словно прячется юность моя
Там, вдали, за его завесою.
2. Соловьи на ветвях
Плачут, не просыхая
Под весенним дождем.
Капли в чаще бамбука…
Может быть, слезы?
3. Шел я в небесную даль,
Куда, я и сам не знаю,
И увидал наконец:
Меня обмануло облако…
Прикоснулось вишней в цвету.
4. Никого не минует,
Даже тех, кто в обычные дни,
Ко всему равнодушны, -
В каждом сердце родит печаль
Первый осенний ветер.
5. Непрочен наш мир.
Я из той же породы
Вишневых цветов.
Все на ветру облетают,
Скрыться…бежать…Но куда?
6. Ах, если бы в нашем мире
Не пряталась в тучи луна,
Не облетали вишни!
Тогда я б спокойно жил,
Без этой вечной тревоги.
Визначте жанр даних творів та їх зміст.
З часом танка стала ділитися на дві строфи. Іноді їх складали два різні поети. Виходив своєрідний поетичний діалог. Його можна було продовжувати як завгодно довго, з будь-якою кількістю учасників. Там народилася «ренга» - «зчеплені строфи», поетична форма, дуже популярна в середні віки. В ренга чергуються тривірші і двовірші. Єдиного сюжету не було, але цінувалося вмінню зробити несподіваний поворот теми; разом із тим кожна строфа найскладнішим чином перегукувалась з сусідніми.
Перша строфа називалася хокку (назву «хайку» було змінено в кінці XIX століття). Поступово хокку стає самостійною поетичною формою (сімнадцять складів:п’ять-сім-п’ять). Це ліричний вірш, який зображує життя на природі й життя людини в її нероздільній єдності на фоні кругообігу пір року, які неодмінно вказуються.
Хокку можна складати швидко, під впливом безпосереднього почуття – тільки експромтом. Знаменитий поет Фудзивара Тейка (1162 – 1241) вважав, що хороший вірш може бути створений тільки експромтомом. Вірш мусить бути лаконічним, без рим, але музикальним.
Глибина змісту: в хокку виділяються три елементи: 1) «все»(загальне поняття); 2) «щось»(одиничне, окреме поняття); 3) розв’язується відношення між «загальним» і «окремим».
Поштовхом для написання хокку служить конкретний факт, явище, дія, подія. Це малюнок узагальнюючого характеру, переданий кількома штрихами. Поет, ураховуючи стислість форми, не розкриває образ повністю, а радше натякає на нього і тим самим спонукає читача домальовувати картину, підштовхує до роздумів, активізує уявлення.
Вірш цього жанру неможливо сприймати без домислення, але відразу зрозуміти підтекст нелегко.
Хокку набув популярності в XVI столітті, а в поезії XVII століття став панівним жанром. А «провідним» поетом став Мацуо Басьо (теж мандрівний монах).
Учень: Біографія Мацуо Басьо (1644 – 1694).
Багато художників з любов’ю малювали поета-мандрівника, і сам Босьо умів, як ніхто інший, подивитись на себе гірким поглядом зі сторони.
Странным! – это слово
Стало именем моим
Долгий путь осенний
Ось, спираючись на цю палицю, прямує він гірською дорогою в осінню сльоту. Обшарпаний халат із міцного, вкритого лаком паперу, плащ із очерету, солом’яні сандалії погано захищають від холоду і дощу. Але поет знаходить у собі сили посміхнутись:
Холод пробрал в пути.
У птичьего пугала, что ли,
В долг попросить рукава?
В невеликій дорожній торбині зберігається найсуттєвіше: флейта, дві-три улюблені книги, вірші. Голову прикриває великий, як парасоля, капелюх, сплетений із кипарисової стружки. Ніби вусики плюща, в’ються по його крисах візерунки: дорожні записи, вірші.
Ніякі дорожні труднощі не змогли зупинити Басьо: він трусився в сідлі взимку, коли тінь його «крижаніла на спині у коня»; ішов пішки з кручі на кручу в розпалі літньої спеки; ночував, де доведеться, - і на подушці з трави, в гірському храмі, на непривітному заїжджому дворі. Траплялось йому відпочивати на гребені гірського перевалу «за далекою далечінню хмар». «Жайворонки ширяли у нього під ногами, а до кінця шляху залишалось ще півнеба».
Дорожні враження служили будівельним матеріалом для його творчості. Після кожної з його мандрівок з’являлась нова збірка віршів – нова віха в історії японської поезії. Дорожні щоденники Басьо у віршах і прозі належать до найнезвичайніших пам’яток японської літератури.
Мацуо Басьо народився в 1644 році в сім’ї небагатого самурая. Провінція Іта, батьківщина майбутнього поета, була розташована в самій колисці давньої японської культури, в центрі острова Хонсю. Багато місць тут були відомі своєю красою. Рідні поета були людьми освіченими, що означало перш за все знання китайських класиків. І батько, і старший брат заробляли на життя викладанням каліграфії. Такі мирні професії в той час, після закінчення громадянських війн і усобиць, були долею багатьох самураїв (воїнів).
Басьо було 28 років, коли він, всупереч умовлянням рідних, залишив службу у місцевого феодала і, сповнений честолюбних надій, вирушив до столиці Едо зі збіркою своїх віршів.
Життя Басьо в Едо склалося важко. Він став учителем поезії. Але його молоді учні були багаті тільки талантом. Лише один із них, син заможного рибника, знайшов спосіб по-справжньому допомогти поетові: він умовив свого батька подарувати Басьо маленьку хатинку – сторожку біля невеличкого ставка. У віршах поет любив змальовувати убогу бананову хатинку (Басьо-ан), яку він так назвав тому, що посадив біля неї саджанці бананової пальми. Поет прийняв псевдонім «Той, що живе в банановій хатині». А потім став підписувати свої вірші просто Басьо (бананове дерево). Басьо надзвичайно вимогливо ставився до своєї творчості. «Та людина, яка за все своє життя створила тридцять п’ять прекрасних віршів, - справжній поет. Той же, хто створив десять, - чудовий майстер», - сказав Басьо одному із своїх учнів. Улюбленим поетом Басьо був Сайго.
Помер Мацуо Басьо в 1694 році.
Хокку: Мацуо Басьо
Російською мовою Українською мовою
1. Старый пруд затих. Озеро старе.
Прыгнула лягушка. Жаби плигнули, і плеск
Слышен тихи всплеск. В тиші пролунав
В. Маркова Омелян Максикевич
Старий ставок!
Жабка стрибне –
Сплеск пролунає.
Г. Турков
2. На голой ветке
Ворон сидит одиноко.
Осенний вечер.
3.Уродливый ворон –
И он прекрасен на первом снегу
И зимнее утро!
4. Есть особая прелесть
В этих бурей измятых,
Сломанных хризантем.
5. И осенью хочется жить
Этой бабочке: пьет торопливо
С хризантемы росу.
6.Цаеты увяли.
Сыплются, падают семена,
Как будто слезы
7. Ученикам
Не слишком мне подражайте,
Взгляните, что толку в сходстве таком? –
Две половинки дыни.
8. Кошечка кричит.
Каша ей не по нутру,
Или влюблена?
ІІ. Підбиття підсумків уроку
Тепер давайте визначимо характерні особливості японської поезії
1. Глибина змісту.
2. Підтекст.
3. Лаконічність.
4. Єдність людини і природи.
5. Відсутність рим.
6. Експромт.
7. Музикальність.
8. Спадкоємність традицій.
Специфіка японської літератури полягає в тому, що ніколи в її історії жодна творча манера повністю не закреслювала іншу. Спільність певних естетичних принципів властива всім представникам японської художньої творчості.
Яке враження склалось у вас про японське мистецтво і про поезії зокрема? Чи відчули ви його красу? В чому вона? (Другий епіграф)
Чи розкрили ми тему нашого уроку? Як? (Довели, що в основі японської культури лужить культ краси.)
Слово вчителя
Японське мистецтво не терпить поквапливості, бездушного ковзання по поверхні… прекрасний витвір мистецтва ніби шукає, хто здатний до співтворчості, і лише перед ним розкривається повністю.
Коли ви стомитесь від міської суєти, від навчання, від телефонних розмов, візьміть у руки маленький томик японської поезії – і ви відчуєте, як спокій наповнює ваше серце.
Зашарудить крилами метелик над білою квіткою, зашумить у нічному саду осінній дощ, зашелестять літні трави…
Щезнуть утома, «жизнь мишья беготня», залишиться лише цілюща магія слів, магія вічної, неминущої краси й мудрості.
ІІІ. Домашнє завдання
Розкрити зміст одного хокку. Вважається, що хокку споріднені з мистецтвом живопису. Вони нерідко писалися на сюжети картин і, у свою чергу, надихали художників, проілюструйте хокку. Спираючись на здобуті знання про японську культуру, спробуйте скласти хокку.