АВТОРСЬКИЙ ТВІР
«Війна не має минулого часу»
Оповідання з життя
для старших дошкільників
Літнє сонечко зазирало у вікно дитячого садочку № 34 «Зірочка» , ніби шукаючи Даринчині кіски, щоб жартівливо посмикати за них, як це частенько робив її товариш Мишко. Та сьогодні дівчинка не бачила й не чула навколо себе нічого, її дуже схвилювала розповідь виховательки про події Великої вітчизняної війни , яка 71 рік тому розпочалася саме сьогодні – 22 червня…
Довго йшов наш народ до сподіваної Перемоги в травні 1945 …та настав кінець війні! Мир на землі! Оксана Володимирівна теж не бачила війни, але її дідусь воював на фронті, а бабуся була остарбайтером …. Слово якесь дивне і не знайоме, ніяк вона не запам’ятає, що воно означає. Вихователька записала спогади своїх рідних про війну і сьогодні їм читала ці записи. А тоді вони всі групою дивилися документальний фільм про визволення їхнього рідного Первомайська. І яким же було їхнє здивування, коли вони побачили вулиці рідного міста зовсім іншими, незвичними. Розруха і безлад був на них, але жителі міста з радісними посмішками вітали визволителів, дарували квіти, пригощали яблуками, пиріжками і чомусь бабусі плакали. А яка незвична на екрані з’явилась центральна площа міста. Колись з цієї ж площі гнали до залізничного вокзалу наших людей з міста аби насильно вивезти їх в німецьке рабство. Важко повірити що таке могло бути всередині XX століття, ніби в часи монголо – татарського нашестя. Нелегка випала доля Даринчиним предкам – ровесникам її батьків, сестрички. Війна…, розруха, неповторні втрати, фронтові листи трикутники, та похоронки. Смерть і дитяче сирітство … посивілі коси вдів і матерів…. сльози радості на очах в день Перемоги.
Даринка задумливо йшла знайомою стежинкою з дитячого садочку до дому через міський парк, мимо пам’ятника воїнам – танкістам, які полягли героями при визволені Первомайська, мимо лавочок, де звичайно сиділи, відпочиваючи, кілька бабусь з їхнього будинку. Сіла дівчинка собі поряд них, а перед очима ніби пливли кінокадри щойно побаченого фільму про війну.
- Даринко, ти якась незвично тиха і задумлива сьогодні? – промовила одна з бабусь, недалека сусідка дівчинки. – Щось в дитячому садочку сталось, чи образив хтось?
- Та ні, бабусю Харитино, ніхто мене не ображав. А задумалась я , бо сьогодні вихователька наша розповідала нам про війну, про те як німці тікали з нашого міста, а оцих ось вулицях від радянських танкістів, ми це в кіно бачили! А ще я дізналася що загарбники вивозили в рабство до Германії рабів з нашого міста. От і йду оце додому під враженням почутого і побаченого в дитячому садочку.
- Я знаю, що таке рабство…почувся тихий голос ще однієї співбесідниці бабусі. До сих пір ночами прокидаюсь від страшних спогадів. ..Дай Бог щоб ніколи такого вже не було, щоб ви дітки жили в мирі, щоб світило ясне сонечко вам кожного дня.
- А що це цікаво було в тебе в садочку? – знову подала голос бабуся Хоритина – і що ще в тебе за товариш новий появився?
- Ой, бабусю, та це ж Василько – хлопчик – переселенець з під Донецька з Мар’їнки! Він тепер у своєї бабусі живе і ходить в наш дитячий садочок. Отже ми і дружимо з ним. Він хороший, тільки дуже – дуже всього боїться.
- А що ж з ним сталося таке? Де його батьки? – вела далі старенька.
- У Василька, бабусю сталося велике горе. Його тато, військовий, обороняв Донецький аеропорт, був кіборгом, і тяжко поранений, попав до бандитів в полон. Тепер він військовополонений як ті, яких ми бачили сьогодні у фільмі. Василько з мамою та бабусею ось уже цілий рік чекають його визволення з полону, а будинок їхній розтрощили «гради» . Тепер він буде жити у нашому місці.
- Ой, лишенько, коли вже це закінчиться, коли буде спокій і мир в нашій Україні – тихо промовила бабуся Одарка. Мабуть війни не мають минулого часу і приносять лише горе і страждання, коли б і де вони не відбувалися на землі. І чому люди не можуть жити в мирі?! Тоді б усі-усі на світі були б радісними і щасливими! – підхопила бабусину промову Даринка. А я вже піду додому, бо затрималась сьогодні. А вдома на мене чекають мама ,тато. До зустрічі завтра, я теж цією стежинкою буду йти з садочка, тоді знову бабусю з вами порозмовляємо. Бувайте. І Даринка застрибала на одній ніжці, а тоді й побігла, доганяючи барвистого метелика, який безтурботно пурхнув мимо її личка, - йому й діла не будо до сьогоднішнього дня, в який колись почалася страшна війна. Його вабило сонечко, запашні квіти біля пам’ятника воїнам – танкістам…А бабусі тихо, лагідним поглядом дивилися в слід Даринці і думали : …Тільки б мир був на землі – мир!.