Туристсько-краєзнавча експедиція учнівської та студентської молоді
«Пізнай свою країну»
Напрямок «З попелу забуття»
Тема «Де ти, лініє фронту?
Пошуковий загін «Пам'ять» 6-7 класів
загальноосвітньої школи Ι-ΙΙΙ ступенів №2 м.Червонозаводського
Лохвицького району Полтавської області
Керівник Ярміш Н.В.
Консультант Чернець Н.В.
Лохвиця-2013

Список членів загону та розподіл обов’язків

1.Ксьондз Вікторія-командир загону
2.Литовченко Марина-літописець
3.Тетірка Тетяна - літописець
4.Колісник Дарія - кореспондент
5.Дзюба Євген - кореспондент
6.Палінка Євгенія - фотограф
7.Ярміш Вікторія - комп’ютерна верстка

В цьому році в Червонозаводській загальноосвітній школі Ι-ΙΙΙ ступенів №2 був створений пошуковий загін “Пам’ять”, завданням якого є формування патріотичного виховання у школярів, збереження пам’яті про Велику Вітчизняну війну,донесення правди про війну до учнів.
“З попелу забуття”. Так називається напрямок, над яким працює наш загін. Темою дослідження ми обрали спогади про війну ветеранів нашого району. Ми вважаємо, що теперішнє покоління повинно знати про те, якою ціною дісталася нашій країні перемога. Пошуковий загін буде і надалі працювати за цим напрямком і збирати інформацію про учасників війни. Усі зібрані матеріали можна використовувати на уроках з історії України та при підготовці і проведенні виховних заходів на патріотичну тему.

Інша сторінка нашої розповіді буде про учасника Великої Вітчизняної війни із села Піски Голопиха Якова Андрійовича. Я, Ксьондз Вікторія,відвідала цього ветерана восени та взимку. Ось що він розказав про страшну війну.
«Мені 98 років. Війна − це страшна історія. Я закінчив спочатку чотири класи. Потім сім. Мене запросили. У редакцію, тому що багато чого умів писати у листках про життя людей. Держава поставилася до цього погано змусила їхати навчатися у місто Ромни. Представник Харківської організації сказав,що ми можемо навчатися у вищих закладах. Після цього ми поїхали в Київ, де нас почали муштрувати. Тут нас застала новина,що викликають в армію.(Я вже працював). Війна розпочалася несподівано. Багато хто почав воювати. Війна забрала багатьох. Мені було 27 років. Це страшне лихо покалічило моє життя. Після війни я став інвалідом першої групи. Ще у 37 році пішов на війну, а воював аж до 45-го року. Розпочав на далекому Сході,у Монголії та Японії, яка заключила з Німеччиною договір допомагати завойовувати нашу країну. У Монголії я заслужив таку грамоту.
Я пішов від сім’ї, залишив дружину із дочкою на руках. Виживали вони не легко. Коли їм повідомили помилково, що я загинув, то жінка хотіла повіситися. Але я вчасно написав листа додому, що живий та скоро повернуся
Я заробив 24 медалі. Також багато посвідчень, грамот. Зараз я вважаюся офіцером запасу, полковником. Першого січня 2010 року був нагороджений медаллю « 70 лет Победы в боях на реке Халхин-Гол».
Коли ми воювали, жінки і діти були вдома. Німці нападали на будинки, руйнували нашу землю. Але ми відстояли перемогу, хоча це було важко. Ми зробили це. Наша мрія здійснилася − ми подарували нашим нащадкам блакитне небо, сяючу Україну.
Звісно, було не легко воювати проти Манжурії, Монголії та Китаю. Коли виграли у Манжурії, то вона заключила з нами мирний договір. І тоді у нас налагодилося життя з цими країнами. Ми вирішили їхати додому. Я був вдома в 1941-му році. Декілька місяців я відпочивав, а в червні напала на нас Німеччина. І ми пішли за кордон. Йшли на Берлін – головне місто країни. Якраз тоді мене поранили в шию. Їх літаки бомбили нас, мене засипали землею.

Санітарка мене знайшла, бо було видно одну руку. Я був весь в крові, вона довго шукала рану. А потім ненароком торкнулася осколка, який урізався мені в шию. Вона обмила мені обличчя і відвела у палатку. Там я був три дні.
А тоді воював аж до 45-го року. Ми побили германців і стали вільними. Нас ішло на війну три тисячі воїнів, а повернулося дуже мало. Звісно було і сумно за померлих, але і весело, що ми повернулися з Перемогою. На війні було багато жінок – санітарок, які боролися за наше життя, які мали зброю і допомагали нам.»
Я відвідала Голопиха Якова Андрійовича два тижні назад, але він був уже лежачим. Тому я відвідала іншого учасника війни Гиренка Івана Степановича з його дружиною Євдокією,які теж проживають у селі Піски. У нього поранене око,тому що порох залетів у нього під час бомбардування їхньої групи. На фотографіях я з Іваном Степановичем і його дружиною.

А зараз розповідь нашого літописця Тетірки Тетяни про її прадідуся Калюжку Олександра Тимофійовича.
«Війна…Війна…Війна…Яке страшне це слово! Воно таїть у собі смерть, розруху, голод.
Про війну мені розповідав дідусь. Він народився в 1942 році в невеличкому будиночку на околиці Лохвиці. Про війну він дізнався з розповідей мами і бабусі. Батька свого дідусь не знав. Його забрала війна ще до народження сина. Мого прадідуся залишили у місті для підпільної роботи.
Фашисти дізналися від зрадника про підпільників і схопили юнаків та дівчат. Розстріляли їх у Сосновому парку. В ту ж ніч мати дідуся посивіла. Так війна залишила свій слід і в моїй сім’ї.
Кожного року на День Перемоги ми всі їздимо до Соснового парку , кладемо квіти на могилу прадідуся , згадуємо його, хоч немає вже в живих дідуся і його мами, яка зуміла вистояти, виховати синів, яка любила людей і сама була справжньою людиною. Біля пам’ятника в Сосновому парку завжди багато квітів, часто приходять школярі, внуки і правнуки полеглих. І так буде завжди, бо пам'ять вічна.»

Наш кореспондент Дзюба Євген приніс листи свого прадідуся, які той писав з фронтів Великої Вітчизняної війни. Мало відомо про життя цієї людини. Його прізвище Рубель Дмитро Андрійович. Народився 26 жовтня 1918 року в селі Корсунівка . Помер у 1976 році у цьому ж селі. Тільки ці листи збереглися в нашій сім’ї, як спогади про війну. Листи додаються.

Предмети: Позакласні заходи

Класи: Середня школа