Користувацький вхід

З думою про Кобзаря-патріота. Твір з української літератури

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

1

З думою про Кобзаря-патріота


Провіснику волі,
Великий титане,
Справдились думи твої,
Приймай же данину
Любові і шани
Од вольних народів
Нової сім’ї

О. Ющенко

Тарас Шевченко… Це ім’я знають всі: і дорослі, і малі, знають у нас на Україні, знають далеко за її межами. Це ім’я – символ, символ любові до рідної землі, до рідного народу, до рідної мови. Нашого святого пророка й заступника породила українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його зросту. Сам поет з гіркотою зазначав:
…Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан…

За віруваннями наших предків душа материнська бачить з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом з нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала й радість, коли слово її сина повертало до життя закам’янілі й омертвілі душі і колись, і нині живущих. Дивна дія того Кобзаревого слова. Коли звучить слово Шевченка – всі замовкають, бо то говорить сама правда, сам Бог вустами нашого пророка. І лише тоді почнеться справжнє відродження добра й справедливості, коли ми почуємо те слово.

Т. Шевченко народився в бідній сім’ї й нічим не відрізнявся від багатьох бідних українців. Але було в ньому щось таке, що зачаровувало людей, що не дало Тарасу Григоровичу залишитися невідомим. Що це було? Талант художника? Можливо. Але зовсім не те турбувало людей, примушувало замислитись над своїм життям. Я гадаю, що тільки одна сила має таку владу. Ця сила – слово! Так! Прекрасне українське слово, яке може зачарувати своєю красою, здивувати своєю глибиною, вмінням відкрити для людей справжню істину, розтопити лід в серцях, заглянути в усі куточки людської душі.

Саме в той час, коли люди перебували в духовному сні, з’явилася людина, яка досконало володіла безцінним поетичним багатством, людина, яка своїми творами раз та назавжди розбила, знищила цей тяжкий сон. Мабуть, протягом усієї історії України не було такої людини , з такою великою душею, з таким великим серцем, як Т. Шевченко.

Т. Шевченко – це особистість, яка може народитися лише один раз в тисячолітті. Це людина з великої букви.

«Думи мої, думи мої…» читаємо ми. Куди летять ці думи поета? Їх блукання ми можемо побачити в його творах. Читаючи вірші про кохання, про красу українського краю, ми ніби відчуваємо, як б’ється серце поета. І наше серце теж починає битися. Це биття зливається в одне ціле. Ми ніби бачимо душу Шевченка. Хіба є ще на землі така людська душа, яка може умістити в собі усіх людей: пригноблених та знівечених життям. Хіба є ще на землі така людська душа, яка хоче усіх обігрити своєю любов’ю, ніжністю? Кожна людина неповторна, а така, як Тарас Шевченко, тим більше. Мова його ліричних творів зачаровує нас своєю милозвучністю, безмежною широтою. Ми разом з поетом милуємося рідними степами, гаями, могутнім Дніпром. Читаючи твори поета, ми починаємо відчувати те ж саме, що й він. Наша душа стає прекраснішою, величнішою. Любов’ю до рідного краю пояснюється патріотизм поета. Не може людина, яка не любить своєї України, з такою глибиною написати такі рядки:
Зажурилась Україна –
Така її доля!...
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина…

В цих рядках відчувається любов та жаль.

Здається, що кров’ю та сльозами написані вірші “Розрита могила», «Мені однаково», «І мертвим , і живим» та інші. «За що, мамо, гинеш? » - питає поет. «За що?» - кричить його душа. «За що?» - повторює народ за поетом. Але ніхто не відповідає нікому. Тільки сам народ може змінити своє становище. Він може це зробити, якщо в його розумі будуть звучати вогненні рядки Шевченка. І сам поет у своїх віршах переконує, що в майбутньому український народ буде як одна, велика сім’я. Він свято вірить, що одного разу народ розірве ці кайдани із своїх чорних від тяжкої праці рук. Ця надія на світле майбутнє прослідковується в усіх віршах поета. Він намагається посіяти в наші серця надію на те, що Україна стане щасливою, що українці повинні боротися за свої права. Поету вдалося торкнутися людських сердець.

Багато хлопців і дівчат носили «Кобзар» біля серця, матері давали своїм синам, які вирушали у далеку дорогу, «Кобзар» Шевченка, як своєрідну реліквію українського народу.
«Кобзар» Т. Шевченка – це біблія українського народу, це книга, якій судилося стати безсмертною. Бо сам народ визнав її своєю книгою. У цій книзі переплелись доля селянки – кріпачки з долею всієї неньки – України, боротьба гайдамаків з боротьбою народу за щастя і волю. Автор зібрав у ній кожну сльозинку, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.
У багатьох хатах українців сьогодні побачиш портрет Т. Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поруч з хлібом, лежить книга поезій – «Кобзар»!

Доля України, доля рідного народу для Шевченка була найпершим його болем, найпершою турботою. І у вірші «На роковини…» Леся Українка наголошувала на вірності поета Батьківщині, народові:
Він перший за свою любов
Тяжкі дістав кайдани,
Але до скону їй служив
Без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
Його любові сила,
Того великого вогню
І смерть не погасила.

Минуло 196 років від дня народження славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе серед нас. Шевченко – це наша сила. У цьому імені чується шелест осіннього листя, шепіт тополь, гуркіт хвиль могутнього Дніпра. Здається, сама природа нагадує нам про цю людину, основна місія якої – розбудити народ від тяжкого сну, підняти його на боротьбу, змусити замислитись над своїм життям. І це йому вдалося. Він зробив свою справу та відійшов у вічність. Та чи дійсно це так? Чи не живе він в наших душах, чи не продовжує він говорити із нами через свої безсмертні твори. Так, Шевченко живе й зараз. Він завжди підтримував і підтримуватиме нас, додаватиме наснаги.

Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас – зберегти мову народу, його звичаї, його пісні й пронести все через віки. Нехай вогонь його душі запалить у наших серцях іскру Віри, Надії і Любові до рідної землі, до свого народу.

Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди. З його ідеалами, помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави.

Отже, якщо ми хочемо, щоб нас вважали людьми, щоб не соромно було перед Шевченковою пам’яттю, ми повинні, як він, любити свій народ, свою Батьківщину, знати свою історію, шанувати своїх героїв, щодня й щомиті бути готовими до боротьби за себе, за майбутнє, за справедливість, за честь матері – України.

Автор: 

Титова Олена Вадимівна, вчитель української мови та літератури КЗ "СЗШ № 7 І-ІІІ ступенів міста Алчевська" Луганської області

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі