Український акцент у російській мові видатного чарівника сцени Михайла Семеновича Щепкіна вже майже два століття щиро захоплює й подивовує.
Син Росії, Щепкін свідомо збагачував свою сценічну особистість українською культурою. Він любив Україну, знав її, уболівав за долю її принижуваних синів і ніколи не поминав нагоди засвідчити Україні свою шану.
Пушкін і Гоголь полюбляли задушевні бесіди зі Щепкіним. У їхньому товаристві цей товстий, невисокий на зріст, зі слабким голосом та сумно опущеними куточками вуст лукавоокий чоловік почувався рівнею. Він чудував їх безкінечними притчами, а то й українськими солоними оповідками і сам реготав у захваті, ніби дивуючись своїй богатирській силі.
Чутливий до будь-якої фальші, непоступливий в оцінках, російський письменник Сергій Аксаков згадував: “Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили в театрі лише карикатуру на співучу, поетичну Малоросію. Щепкін тому міг так зробити, що дитинство й молодість його минули на Україні, він зріднився з її звичаями й мовою. Хіба можна забути Щепкіна в “Наталці Полтавці”?
Мабуть, найвищу оцінку таланту Щепкіна й усього ним зробленого дає ось така, зовні мало примітна подія в мистецькому житті того часу.
Олександр Пушкін, гостюючи на підмосковній дачі Щепкіна , украй заворожений невтомним господарем, на чистому аркуші синювато-лискучого паперу власноруч вивів чотири рядки: “17 мая 1836, Москва. Записки актера Щепкина”. І трохи нижче з відступом: “Я родился в курской губернии Обоянского уезда в селе Красном”. Далі пушкінський запис обривається. І пішло вже рукою Щепкіна: “… 1788 году ноября 6 числа”. Так було започатковано незвичайну сторінку мистецького життя. Це був винятковий випадок, коли Пушкін так дбав про чужий твір.
Справа в тому, що Пушкінові було притаманне гостре відчуття часу, його швидкоплинності, скороминущості, а в людей забудькуватості. Якось він писав з гіркотою, що “славетні люди зникають у нас, не полишаючи по собі сліду. Ми ліниві й недопитливі”. Зневажання досвіду, цікавих спогадів було ознакою, на думку Пушкіна , духовної неповноцінності.
Щепкін тоді наближався до п’ятдесятиліття і сценічний набуток мав більш як вагомий – слава його поширилася по всій Росії. Ім’я артиста звучало з вуст кожної освіченої людини – від південних околиць України до Москви й Петербурга. Вітальні й салони шанобливо відчиняли двері перед сценічним магом. Пушкін намагався не пропускати жодного щепкінського спектаклю, розуміючи, що культурна Росія має справу з унікальним явищем. Тому терпляче переконував Щепкіна хоч би годину на день (лише годину) віддавати спогадам, роздумам про театр на папері. І домігся свого.
Спогади Щепкіна доведено до 1818 р., до історії викупу артиста з кріпацтва. На цьому записи припиняються: певно. згадка про кріпацтво дуже болюча.
На жаль, у записах актора не згадано про чотири роки театрального досвіду Полтави – періоду, виняткового для творчого зростання митця, етапного для його сходження на вершини сценічної майстерності. Сьогодні без вагань можна стверджувати, що й на терезах пушкінської оцінки полтавський сценічний досвід Щепкіна був вагомий.
… Нагода побувати на гастролях у Полтаві трапилася акторові у 1817 році, тобто за рік до його звільнення з кріпацтва. Місто тоді розбудовувалося. З’явилися дерев’яні тротуари, до кам’яної будівлі театру нарешті можна було дістатися, поминувши величезні калюжі. Група найкращих артистів російської трупи прийняла запрошення Котляревського переїхати до Полтави. Для створення справжнього високохудожнього театру Іван Петрович не шкодував ні часу, ні зусиль, до пізньої ночі просиджуючи на сцені, даючи поради акторам, доробляючи недолугі водевільні тексти. Можливо, саме тут, у Полтаві, нещодавно викуплений з кріпацтва Щепкін уперше відчув себе людиною.
Навіть у старому репертуарі Щепкін грав піднесено. Спеціально для Михайла Семеновича Котляревський написав “Наталку Полтавку” й “Москаля-чарівника”. Чи треба говорити, який розголос мали ці новаторські твори як у Полтаві, так і за її межами?
Про Щепкіна заговорили в Москві й Петербурзі, ревниво поціновуючи те, що він робив у Полтаві. Він першим скинув зі своїх героїв бутафорський одяг та умовні маски. Першим заговорив на сцені звичайною людською мовою. Із ним на сцену вийшов простий народ, “маленькі люди”. Усією силою свого таланту Щепкін домагався щирої поваги до простої людини, яку нівечили рабські умови життя. Розказував про самого себе, про трагічну долю вчорашнього кріпака.
Перейшовши 1822 р. до Московського театру, Щепкін серед перших спектаклів показав п’єси Котляревського і назавжди залишив їх у своєму репертуарі, хоча вони тривалий час заборонялися цензурою до постановки.
Востаннє Щепкін відвідав Полтаву 1850 р., уклонився могилі свого великого друга й духовного батька І.Котляревського. Про нього актор ніколи не забував. Узяв найдіяльнішу участь у посмертному виданні творів письменника, детально говорив про справу із Шевченком, провідавши поета в Нижньому Новгороді, коли той саме повертався із заслання.