Однією з наших національних духовних святинь є скромна і дещо призабута Михайлова гора. Це зелений пагорб над Дніпром з непомітним з автострад селом Прохорівкою, що немов тулиться до великої річки. Здається, дві гори – гора Тарасова й гора Михайлова – бачать одна одну крізь блакитну дніпровську млу й тихо про щось розмовляють, як розмовляють у Шевченкових баладах степові могили...
Понад тридцять років, аж до самої смерті, на Михайловій горі жив і творив професор Михайло Максимович. Це про нього писав М.Драгоманов: “цілий історично-філологічний заклад і, вкупі з тим, живий чоловік”.
Доля розітнула життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку – блискуча кар’єра вченого в Московському університеті, дружба з О.Пушкіним, В.Жуковським, П.Кулішем, М.Гоголем, Т.Шевченком, у 30-річному віці – посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира, а потім... 1841 р. Максимович назавжди оселяється в дідовій хаті на Михайловій горі.
...Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза сумнівом, вундеркіндом. Ще гімназійні викладачі пророкували йому долю видатного вченого. По закінченні гімназії 15-річний Михайло опинився в московській родині свого дядька професора Романа Тимковського. П’ятеро науковців Тимковських, рідних материних братів, потрапили до енциклопедії Брокгауза й Ефрона!
Під опікою вченого дядька Михайло пробув лише кілька місяців, невдовзі дядько помер і юнак став студентом на казенному утриманні словесного відділення Московського університету. Через якийсь час він переводиться на фізико-математичне відділення. Кумир юного Максимовича – професор фізики, мінералогії та сільського господарства, доктор медицини Михайло Павлов, який щойно повернувся з-за кордону, засвоївши прогресивні ідеї та новітні концепції. Студент Михайло Максимович опиняється в самому епіцентрі інтелектуального руху науковців.
По завершенні навчання Максимовича залишили в університеті. Він друкується як дослідник флори та зоолог, водночас записавшись слухати лекції на медичному факультеті. Захищає магістерську дисертацію, видає підручник “Основи ботаніки”. Двадцятидев’ятирічним здобуває ступінь доктора біологічних наук. Максимович не просто ботанік чи зоолог. На його думку, “ботаніка, зоологія, фізика так само є філософія, як і логіка, естетика. психологія”.
Після смерті матері відчув пекучу тугу за батьківщиною. І ось – трапилася щаслива нагода, не пориваючи з наукою, повернутися додому. Професора Максимовича призначили першим ректором Київського університету. Тоді, 1834 р., це був невеликий навчальний заклад. у якому навчалися 60 студентів. Факультетів було два – філософський і юридичний.
Новоутвореному університету належало стати на берегах Дніпра форпостом “общерусизма”, утверджуючи “православие, самодержавие и народность”. Саме такою була національна ідея Російської імперії.
Максимовичеві довелося налагоджувати навчальний процес. займатися господарськими питаннями, проводити засідання університетської ради, засідання правління... Так тривало 15 місяців. У грудні 1835 р. Михайло Олександрович подав у відставку. Передусім – через серйозні проблеми із здоров’ям. Ще замолоду йому відмовило праве око, тепер із зором стало зовсім кепсько. До всього додався жорстокий ревматизм.
Здоров’я здоров’ям, але основна причина, певно, була інша. Між обов’язком адміністратора і покликанням ученого була прірва. Пізніше він проситиме, щоб його не обирали “в должности, сопряженные с заседаниями”. Нуртувало в його душі вільнолюбне сковородинівське начало, що веліло нехтувати спокусами світу, прямуючи назустріч поклику “сродної праці”...
Переїжджаючи до Києва, Максимович сподівався, що викладатиме в університеті ботаніку, зоологію, у крайньому разі – фізику. Проте обставини життя змусили перекваліфікуватися на філолога, що, втім, для автора багатьох московських літературних журналів та видавця збірки “Малороссийские песни” (1827 р.)не було несподіванкою. “Да мы господина Максимовича давно считаем нашим литератором», – говорив про нього Пушкін.
У Київському університеті професор Максимович читав російську словесність. Він справді був щедро обдарованою особистістю. Ще в Москві займався дослідженням “Слова о полку Ігоревім”. Його збірка “Малороссийские песни” відіграла неабияку роль в історії української культури. Саме Максимович започаткував українську фольклористику як науку. Вперше подав класифікацію пісень, проаналізував їх особливості у зіставленні з піснями російськими. Пристрасть до фольклору не вгасала до кінця життя. Крім того, захоплювавсь дослідженням історії. Професором університету Максимович залишався до 1841 р. Потім змушений був – знов-таки через хворобу – подати у відставку й оселитися на Михайловій горі.
Улітку 1859 р. Максимовича відвідав Т.Шевченко. В ту пору поет був зайнятий думками про влаштування власного домашнього гнізда, і приклад одруженого з чарівною Марією Василівною Максимовича не міг не запалювати його мрії про родинний затишок. Саме Максимовичеву дружину Тарас Григорович просив знайти для нього “молоду княгиню”. На Михайловій горі поет написав поему “Марія”. Через два роки Максимовичі ховатимуть Тараса на Канівській горі... Тут досі росте “дуб Шевченка”, під яким він любив відпочивати (За В.Панченком; 685 сл.).