ЗЕМЛІ СИНЯВЩИНИ У ЧАСИ ЗАГАРБАННЯ ІНОЗЕМНИМИ ДЕРЖАВАМИ В XIV – на поч. XVII СТОЛІТЬ
У XIV столітті на українських землях продовжувалась експансія (панування) Литви, розпочата ще у XIII столітті. У 1361 – на поч. 1362 року литовські війська захопили Київську землю.
Після Данилових погромів і плюндрувань ордами хана Бурундая болохівці втрапили під вплив Литви. 1362 рік (рік битви на Синіх Водах (Сниводі)) можна вважати початком визволення нашої землі з-під татарської влади. До речі, на початку XXI ст. набула поширення версія про те, що найбільш вірогідним місцем битви між литовсько-руськими і ординськими військами 1362 року було порубіжжя Поділля, Волині і Київщини, а саме на розлогій рівнині лівого берега р.Снивода – притоки Південного Бугу, між селами Уланів, Воронівці, Рибчинці, Зозулинці нині Хмільницького району Вінницької області. Старосинявщина межує саме з Хмільницьким районом Вінницької області.
Литовський князь Ольгерд, повертаючись після битви додому, залишив на Поділлі частину війська під командуванням князів Коріатовичів: «...все окраины с Подолем поручил им и дал в панование». Цікаво, що до 1362 року наш край у літописах згаданий під назвою «Пониззя», а вже потім – Поділля.
1393 року великий литовський князь Вітовт здійснив каральний похід на Поділля. Федір Коріатович у цій битві зазнав поразки. Це стало наслідком того, що Вітовт приєднав усе Поділля до Великого князівства Литовського. Наші землі опинились у складі Литви. У цей час основними заняттями мешканців краю було землеробство і скотарство, а також ремесло. Іноземні купці вважали наш край дуже багатим на худобу. Розвивались також промисли: рибальство і бортництво. Худоба, мед, віск, риба, зерно – найбільш типові товари місцевої торгівлі. Саме їх вивозили з нашого краю.
На початок XV століття загострилися відносини Литви і Польщі з Тевтонським Орденом. На початку 1410 року 100-тисячна литовсько-польська армія ввійшла до Прусії. Складовою цього війська було 13 корогов (загонів по 12 – 16 тисяч) з українських міст і, зокрема, з Поділля, у складі яких були і старосинявці. 14 липня 1410 року під м. Грюнвальд (Прусія) союзницька армія словянських народів розгромила хрестоносців.
У 1434 р., коли Єдлинський привілей, який поклав початок переведення руських територій на загальний статус, зрівняний із рештою земель Польського королівства, набув таки реальної чинності на території колишнього Галицького князівства, створювалося Руське воєводство, а також Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському.
У 1447 році до Польщі силою було приєднано Межибіж і Хмільник із навколишніми землями. Наш край опинився у складі Польщі. З документів кінця XIV – початку XV ст. дізнаємось що ця територія характеризувалась, як «запустіла місцевість», «покинута пустош».
У XVI ст. Польща завершувала загарбання Волині і Поділля, інтенсивно розбудовуючи й укріплюючи міста на цих землях. Цей процес дістав назву «воєнної колонізації», коли попереду мирних поселень будували фортеці і замки, а навколо розселявся збройний люд. Територія нашого краю в той час розглядалась, як порубіжний щит, який мав боронити Польщу від нападів ворогів. У 1543 р. польський король Сигізмунд І дав дозвіл гетьманові польському коронному і белзькому воєводі Миколаю Сенявському (з польського міста Сенява) заснувати на наших землях за власні кошти місто і побудувати фортецю. Відомо, що ще на поч. XVI ст. ці землі вздовж Ікви належали польському родові Сенявських і називалися Сенявським полем. Саме М.Сенявському було дозволено не лише «осадити місто» і «замок заложити і збудувати, але й закликати нових поселенців: купців, ремісників, аби тільки з «людей вільних», а не чужих кріпаків». До речі, у письмових джерелах до 1660-их років містечко йменується то Сенявою, то Синявою, а вже пізніше з'являється назва Стара Се(и)нява, тому що недалеко з'явилось інше поселення: Нова Сенява (тепер – село Нова Синявка).
Рід Сенявських походив з великопольської магнатської родини Грановських, тому і герб Леліва писався з Гранова. Закладання фундаменту майнової потужності роду розпочалось у XV ст. З трьох братів Миколая, Франчішека, Гунтера. Саме Миколай Синявський (1484 – 1569), став засновником містечка Стара Синява. Він був відомим військовим діячем, що служив в обороні Руського і Подільського воєводства від нападів кримчаків. Виграв більше 20-ти військових компаній.
Синявський замок був збудований над берегом річки Іква у 2-ій половині XVI ст. і став одним з опорних пунктів польської шляхти на Поділлі.
Український історик О.Левицький так описував замки на українських землях у XVI ст.: «Він мав форму многокутника, обнесеного земляним валом. По гребню валу йшов частокіл з дубових колод. На рогах частоколу височіли башти. Замок був обведений глибоким ровом, в який напускали воду з річки. У середині замку були побудовані «городні». Сюди мешканці зносили добро, ховалися під час важкого нападу. Зброя складалася з 4-х гармат, 20 гаківниць, 52 рушниць, кількох бочок пороху, селітри, сірки». На жаль, приміщення старосинявського замку-фортеці не збереглося.
У 1543 р., 29 березня польський король подарував містечкові Синява автономію: магдебурзьке право, це дало можливість мешканцям Синяви на 15 років не сплачувати податки. Їм було дозволено «корчми будувати, всілякі трунки: мед, пиво, горілку – держати і усілякими куплями, як звиклий обичай єсть, шинкувати, продавати, купувати і пожитки усілякі собі з того прилаштовувати і примножати» та запровадити виборне самоврядування. У центрі містечка була збудована ратуша з годинником і приміщенням магістрату. За народними переказами, вони знаходилися на місці сучасного Будинку побуту. В Сеняві встановлювалося 2 ярмарки і торги. Життя під захистом фортечного замку та численні пільги для жителів Сеняви почали притягувати людей до «нової осади». Містечко ще довго зберігало напіваграрний характер, його мешканці були тісно пов’язані з сільською округою та сільськогосподарськими заняттями. Надання права на самоврядування зобов’язувало міщан приймати активну участь в обороні містечка від татарських набігів.
Торгово – ремісниче населення було незначним. Вагому частину в ньому становили євреї і на це були певні причини. У XV ст. євреїв виганяють з Іспанії, Португалії, Штирії, більшості німецьких земель, а також їх почали переслідувати в Чехії та Угорщині. Євреї поступово переміщуються на Схід – у Польське королівство та Велике князівство Литовське.Саме в той час вони з’являються на наших землях. До того їхня присутність була епізодичною. Євреїв, як людей, не підпорядкованих «міському праву» не залучали, на відміну від городян, до збройної служби при наближенні татар. З часом в руках євреїв повністю зосередилися оренди млинів та корчм, а також господарсько – промислова діяльність – випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, скупівля й перепродаж мисливських товарів. Відомо, що 1570 року у Синяві вже існував осередок єврейської громади.
Прискоренню суспільного пульсу життя не тільки невеличким містечкам а й всім південно – східним обширам слугувало козацтво, становлення якого у середині XVI ст. пришвидшується. Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Саме на таких островах для захисту від ворожих нападів козаки будували так звані «городці», робили засіки або «січі» з повалених дерев. Перше укріплення близько 1552 року (за іншими даними, 1554 – 1555, 1556 року) під назвою Запорозька Січ збудували козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким. До неї увійшли й невеликі городки: січі. Усього було зафіксовано вісім Запорізьких Січей: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Кам’янська, Чортомлицька, Олешківська й Нова. З утворенням Січі дух козацької вольниці починає поширюватись на всю Україну. З середини 1590-их років стрімко зростає роль селян і міщан у формуванні козацького стану.
Одна з перших згадок про козаків, зафіксована у хроніці Мартина Бельського, пов’язана з Поділлям. Порубіжна земля не раз була місцем історичних битв козаків з татарами і поляками. Справді, життя простого народу було дуже важким. Що ж донесла до нас історія з тих далеких часів? Панування польської шляхти, окатоличення, постійний страх перед черговими нападами татар... «Їх життя гірше, ніж галерних невільників», – такі записи знаходимо у документах.
У другій половині XVI ст., у зв’язку з зростанням запиту на європейському ринку на сільськогосподарську продукцію та з розвитком товарно – грошових відносин у Речі Посполитій, починає активно розвиватись фільварково – панщинна система господарства, яка передбачала обробіток панської землі закріпаченими селянами. У той час магнати і шляхта починають використовувати різні способи примусу, щоб забезпечити своє господарство робочою силою. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхнім майном і, навіть, життям. Як наслідок, втечі селян до Дніпра стають масовими, населення окозачується. 1600 року з різних поселень Поділля, і Синяви в тому числі, втекло понад триста осіб.
Владні структури Речі Посполитої намагались контролювати цей процес.Влада містечка спонукала переселенців заселяти нашу місцевість. Полонізація краю привела до того, що у XV столітті поляки складали 25% мешканців Синяви. Це поклало початок поширенню католицизму, і вже 1640 року у Синяві було збудовано римсько-католицький костел.
Українські і польські письмові джерела (хроніки й літописи) XVI – XVII століть повідомляють про неодноразові походи татарського війська на Поділля. Про це свідчать «Хроніка» М.Бельського, Острозький літописець, численні хроніки, які велися при польських королях.
Маємо документальне підтвердження того, що з 1450 по 1550 рік татари вчинили близько 20-и великих грабіжницьких походів Чорним і Кучманським шляхами на Поділля. Деколи полчища завойовників досягали Галичини та Волині, і, зрозуміло, безжалісно спустошували міста і села, поголовно знищували, забирали в полон (похви) людей на галери, продавали невільників у рабство та гареми, грабували нажите людьми добро.
Вже 1605 року на Подільські землі, одночасно з татарами, роблять грабіжницькі навали і чамбули (полчища) турків. І знову смерть, пограбування, полон і катування. Таке життя не тільки виснажувало, а й доводило до відчаю і глибокого розчарування.
Завдяки польським хронікам та дослідженням українських істориків маємо унікальну можливість відслідкувати перебіг цих історичних процесів на теренах Старосинявщини в той час. В одному з таких джерел дізнаємося, що 1575 року татарський загін рушив на Синяву, швидко потрапив у місто і почав грабувати його. М.Сенявський зібрав військо і розпочав контратаку на татар. Два брати, Єжі і Якуб Струси, навально вдерлися до міста першими, і вороги не витримали атаки. Татари змушені були спершу відступити, потім втекти і сховатися. М.Сенявський надіслав навздогін ворогові свої війська, але відшукати татар не вдалося. Ці самі події описані у 2-ому томі польської хроніки «8 книг про безкоролів’я». Автор розповідає: «Татари рушили вглиб Поділля, а саме туди, де знаходився замок Сенявського, який вони захопили багаточисленною навалою. Коли стало відомо про наближення поляків, ворог відступив. Але польські воєводи вже мали досвід викликати татар до бою. У той момент було невідомо, що ворог уже втік і сховався у лісовій гущавині, тому їх не знайшли. Воєводи вирішили, що татари повернулись додому. Наше військо було розпущене по маєтках. Ворог, який заховався в лісі, не з’являвся до того часу, поки не розійшлося польське військо» (з «Історії Польщі від смерті Сигізмунда Августа до 1654 р.»).
В українському перекладі книги «Костянтин-Василь Острозький – воєвода Київський і маршалок землі Волинської» польський історик Томаш Кемпа зазначає: «Нападники, якими командував брат хана Адлі-Гірей, перейшли кордон Речі Посполитої у вересні 1575 р. Інший з татарських відділів оточив Сеняву, звідки був відігнаний прибулими сюди братами Сенявськими та Струсями». Проте ні в 1575, ні в наступних 1593, 1595, 1617, 1618 та в 1624 роках татарам так і не вдалося знищити наше містечко. Фортеця вистояла навіть у 1618 р.».
Початок XVII ст. відрізнявся грабіжницькими походами зайд (татар і турків) на Поділля і землі Старосинявщини зокрема, які вирізнялися від попередніх своєю організованістю, масовістю і жорстокістю. Польська хроніка Мартина Бєльського та Острозький літописець повідомляє про саме такий спустошливий набіг 30-тисячного татарського війська на Синяву: «8 вересня 1618 р. напали на Поділля меж землі Волоської, переправившись через Дністер і, несподівано для всіх, зупинились у Синяві, розійшлись (окремими загонами), забираючи людей, стада та іншу маєтність, спустошуючи, палячи містечка та села. Таку незліченну шкоду вчинили, якої не було ще у Польщі, бо, не рахуючи вбитих старих людей і малих діточок, іншого населення забрали у полон 55 тисяч, а коней і кобил – 150 тисяч, також худоби та овець дуже багато, не згадуючи іншої здобичі, одягу, золота, срібла; і так швидко з тим пішли, що їх ніхто наздогнати не зміг».
Такі напади татар на наші землі, захоплення ними ясиру, епідемії, голодівки, переселеня спричинили втрати 90% людності. «Жахливого спустошення зазнали міста і села, розташовані нині на території Старосинявського району. Якщо 1629 р. міста Стара і Нова Синява налічували близько 1560 осіб, то 1668 р., за дуже приблизними підрахунками, мешкало у Старій Синяві 240, Новій Синяві – 376, Пиляві – 30 – 40, Пилявках – 136, Ілятці – 12 – 15 осіб. На 1681 р. жодне з поселень цього району (вони входили до складу меджибізької і новокостянтинівської нагій кам’янецького еялету) не налічувало понад 300 мешканців».
В українських землях Правобережжя селянська хата в середньому стояла не більше 10 років. За приблизними підрахунками Я.Дашкевича, протягом XV – першої половини XVII ст. втрати українців убитими і забраними до неволі становили не менше 2 – 2,5 млн осіб. Подібних масштабів етноциду в ту історичну епоху не знав жоден із європейських народів.
Як відповідь, зароджуються дві форми селянських протесту проти економічного, національного та релігійного гноблення: пасивна (втечі) і активна (стихійні селянські виступи). Втечі селян за пороги набувають масового характеру, а ще, хай стихійні, але часті виступи, які інколи переростали у повстання селян, міської бідноти проти поміщиків. За підрахунками дослідників, лише протягом 1605 – 1610 років у населених пунктах Поділля зареєстровано втечі селян із 425-ох сіл.
Значні виступи селян у нашому краї відбулись 1607 року. На сеймі король зауважував, що для повстанців «...ні комісії, ні декрети наші не мають жодної ваги». Тому на прохання послів від Брацлава, куди входили на той час землі Старосинявщини, король надав старості повну владу у приборканні «дуже шкідливих бунтів міщан і селян...».
Саме в цей час набирає великого розмаху справжнє покозачення подільського населення. В архіві знаходимо записи польського короля: «...Голота, пішла засмуджена, втікали селяни, покинувши поля, втікала челядь, покинувши панів, так що мало хто має людей до плугу на Поділлі, а більше у Брацлавщині...».
У 1624 році шляхта Подільського і Волинського воєводств вкотре намагалася контролювати ці процеси, проте безуспішно. Вона знову приймає рішення про вгамування дій втікачів і повстанців. Однак масові втечі та погроми шляхетських маєтків не припинялись. Апелюючи до співчутливих рефлексій поляків про «колоніальні війни» XVII ст., відомий польський письменник - класик Ю.Крашевський підкреслює, що вже тоді «...нечуваним було панське гноблення на землях Поділля і Волині, яке частково й призвело, а багато в чому допомогло Б.Хмельницькому у страшному бунті, де пролилося стільки крові. Зростаюча кількість податків, чиншів, різних виплат, поєднана невдовзі з тягарем військового постою, ставала майже нестерпною». На думку Юзефа Ігнаци Крашевського (1812 - 1887), який, до речі, і сам був землевласником, і мешкав певний час в селі Киселі поблизу м.Старокостянтинова Волинської губернії «...справедливість дійсно повинна бути скрізь, але я не знаю, як погодити знання, до якого прагнемо, з нелюдською дикістю, яку бачимо майже всюди».