Користувацький вхід

Ювілей Івана Франка як тест на культурну та політичну притомність українців

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

«Я бажаю тільки одного — звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».

Іван ФРАНКО

У контексті заходів на відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка, — правдивіше було б сказати, їх відсутності, якщо взяти до уваги рівень належного вшанування цього ювілею у загальнонаціональних масштабах та адекватне розуміння на всіх державних рівнях і суспільних зрізах його політичної ваги й символічно-значущої ролі у формуванні системи духовних цінностей українського суспільства, — ювілейна риторика так безнадійно поглинула такі прості, не вельми затратні й по-людському щирі вияви нашої свідомої шани й поваги до ювіляра, що мимоволі напрошується меланхолійний висновок: ми, українці, насправді, розуміємо Івана Франка настільки, наскільки розуміємо себе, свій час й Україну в ньому. Бо хто такий Іван Франко в споживчому кошику символів пересічного українця/українки сьогодні? Передусім — це іконічне зображення письменника на 20-гривневій купюрі, відтак назви міст і сіл, названі на його честь, університети й театри з його іменем, не завжди вдалі його пам’ятники й, насамкінець, літературна премія, яка на тлі вагомості та значущості Національної премії імені Тараса Шевченка настільки маргінальна, що лише обмежене коло поінформованих осіб знають про її існування. Ці іконічні культурні знаки аж ніяк не є адекватним поцінуванням його місця та ролі в суспільно-громадському й культурному житті українців, які напередодні його 150-ї річниці відзначали 15-у річницю своєї незалежності. І ці 15 років нашої свободи й соборності мали б внести бодай якісь зміни акцентів у нашому розумінні величезної спадщини видатного письменника, перекладача, політичного й громадського діяча, якого зовсім не можна приписати винятково до галицького культурного топосу. Справжню шану до творчого генія Івана Франка мала б засвідчувати колективна пам’ять про нього як Автора з його візією України, її майбутнього, її культурного, духовного, політичного й громадського життя. Що ж ми, насправді, знаємо про феномен Івана Франка як автора 50 — й то процензурованих радянською владою — томів зібраних творів і, можливо, десятків томів, які так і не дочекалися своєї публікації, завмерши в архівах і чекаючи свого пробудження?

Що, до прикладу, знають наші малята й школярі, студенти й молодь про Франка та його тексти поза обов’язковою шкільною чи університетською програмами? Наприкінці травня цього року львівські газети та інтернет-видання подали матеріал «Гаррі Поттер українцям ближчий, ніж «Лис Микита» з результатами неформального опитування, яке журналісти провели у Львові серед учасників дитячого конкурсу читання. Запитання «Де народився Каменяр?» викликало в учасників конкурсу чималі труднощі. А коли ведуча запитала, яке львівське видавництво назване на честь твору літератора, зал дружно відповів... «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА»... Книжкові вподобання особливої дитячої аудиторії — оскільки це конкурс читання — дощенту розтрощили міф мого дитинства про те, що світ «Абу-Касимових капців», «Лиса Микити», «Грицевої шкільної науки» з розкішними ілюстраціями відомих українських художників мав би поряд з іншими шедеврами української та світової класики стати основою формування дитячої уяви й розвитку дитячих фантазій. Дані опитування засвідчили повне володарювання «Гаррі Поттера» у світі уяви маленьких львів’ян, який не тільки захопив лідерство в рейтингах дитячих оцінок, а й, що, зрештою, й найсумніше, витіснив повністю на маргінеси українських авторів, серед яких опинився Іван Франко зі справді класичними дитячими текстами, які навіть не всі дітки спромоглися назвати. Цікавить інше: як ми, у себе вдома, в Україні пропагуємо власну дитячу літературу? Наскільки ми свідомо формуємо з дитячих років любов до всього рідного: до власних казок, нашої дитячої класики за допомогою найновіших технологій і візуальних засобів? Кожне модерне суспільство, попри всілякі новомодні віяння та радикальні експериментування, має стійку шкалу своїх традиційних цінностей, які й намагається пропагувати всіма доступними й ефективними засобами: від плекання культури читання до аудіовізуальної культури. Прикро, але наші дітки навіть в ювілейному контексті не зможуть подивитися мюзикл «Лис Микита» чи переглянути його нову анонсовану 26-серійну мультиплікаційну версію. Леся Ганжа в статті «Українська відповідь покемонам» намагалася з’ясувати, чому до ювілею не з’явиться гучно анонсований мультсеріал. Після прочитання цієї статті вже не вражає відсутність культури дотримування слова, а те, що нікому, як слушно зауважила авторка, не спало на думку продумати промоцію серед дитячої аудиторії: «Кмітливому Франковому Микиті доведеться конкурувати із покемонами та вуді-пекерами, але, на жаль, у бюджеті серіалу жодних промо-витрат не передбачено. Не йдеться й про налагодження випуску супутніх товарів з образами персонажів мультфільму (книжок, розфарбовок, іграшок, наклейок, календариків, канцтоварів), як це зазвичай робиться нині». У контексті ювілею Івана Франка особливо відчувається відсутність стратегічного бачення з боку відповідних державних органів та інституцій щодо повноцінного патріотичного виховання на кращих зразках української класики дітей і молоді, як надії та майбутнього нашого суспільства. Це не вина української літератури, музики чи мистецтва в тому, що немає цікавих екранізацій, мультсеріалів, мюзиклів, теле- чи радіовікторин. Це таки наша неспроможність по-новому, з любов’ю та подивом відкривати свої національні традиції, своє історичне минуле, яке мало б давати снагу сміливо заглядати в майбутнє.

Не можна знову все списувати на брак грошей. У плані заходів на відзначення ювілею Івана Франка, які затвердив Кабінет Міністрів, є облаштування інфраструктури сіл та містечок, які пов’язані з життям Каменяра, побудова автошляху та газифікація села Нагуєвичі, закінчення капітального ремонту літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Якщо є кошти на асфальтування доріг до місця народження поета чи на газифікацію села — що можна й треба робити аж ніяк не чекаючи чергового ювілею, то чомусь нам не вистачає не лише грошей на актуалізацію й оживання в сучасному контексті величі духу Івана Франка, а й, що найприкріше, очевидним є й дефіцит відчуття відповідальності державної та інтелектуальної еліти за духовний стан суспільства й провальна неспроможність на власне бачення України як модерної нації з її символами, ціннісними орієнтирами, світоглядними горизонтами. Один яскравий парадоксальний приклад: з усіх веб-сторінок обласних держадміністрацій тільки на одній, а саме на веб-сайті Луганської обласної держадміністрації, є детальна програма місцевих заходів на відзначення ювілею Франка й справді новий погляд на його життєву й творчу долю. Тут уже йдеться не так про ювілей Івана Франка, як про щось більш фундаментальне, що мало б лежати в основі суспільних цінностей і що мало б знайти відображення в українському інформаційному просторі як система координат. А творчість Івана Франка й є символом, ціннісним орієнтиром і духовним обрієм, і саме тому її можна легко та доступно передати як дитячій аудиторії, так і невибагливим дорослим читачам чи глядачам, не кажучи вже про особливу аудиторію інтелектуальних гурманів. То ж спробуймо в контексті франківських ювілейних заходів поглянути на наш інформаційний простір, зокрема на українське телебачення, як на маркер нашої культурної притомності — цим красномовним і влучним терміном український філософський дискурс завдячує Оксані Забужко.

Зважаючи на суспільну значущість постаті Івана Франка та його творчості, на його послідовну й велетенську працю закладання основ української держави й суспільства, а також на його зусилля щодо зміцнення єдності українців, Львівський національний університет імені Івана Франка січня цього року звернувся до директорів та голів правління практично всіх українських телеканалів, а також до всіх високопосадовців, відповідальних за національну інформаційну політику, зініціювати в ювілейну річницю 150-річчя від дня народження Івана Франка радіо- й телепроекти, спрямовані на актуалізацію тих фрагментів його текстів, які особливо співзвучні українському сьогоденню. Ми водночас просили керівництво всіх українських теле- й радіокомпаній виявити свою повагу до життя й творчості Івана Франка через створення передач різного формату для дитячої й дорослої аудиторії, наголошуючи, що творчість видатного письменника, політичного й громадського діяча є вдячним матеріалом для таких телепроектів. Як приклад у своїх листах ми наводили проект «Мій Шевченко» Юрія Макарова, який підтвердив спроможність українського телебачення творити успішні телепроекти високого рівня й сучасного звучання. Після численних письмових звернень я особисто зателефонувала в приймальні голів правлінь чи дирекцій усіх телеканалів і з майже дитячою наївністю перепитувала, чи надійшли ці звернення й як на них збираються реагувати. Немає потреби писати про результат цієї ініціативи співпрацювати з телебаченням задля, здавалося б, спільних інтересів. За кілька тижнів до дня народження Івана Франка глядачі/слухачі мали можливість оцінити рівень відповідальності керівництва телекомпаній та їхніх власників за формування суспільних цінностей, суспільної моралі й суспільної консолідації. Новий український трилер «Дурдом», який упродовж серпня щедро рекламує один із телеканалів, чомусь значно вагоміший і важливіший, ніж Франкові «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища» чи «Мойсей», в яких і сьогодні, як у дзеркалі, можна побачити відображення наших екзистенційних проблем. На жаль, чи, може, й на щастя, таки дочекалися єдиного, тому такого близького для небайдужого серця й розуму, до речі, надзвичайно вдалого проекту УТ-1 у форматі коротких відеороликів, в яких відомі актори, популярні співаки та спортсмени читають поетичні тексти Івана Франка. Немає сумнівів, що від цього проекту виграли всі: і його організатори та виконавці, й глядачі. Бо, зізнаймося щиро, коли ми мали змогу чути, як читають поезії Віталій Кличко, Олександр Шовковський, Валерій Борзов, Олег Скрипка, Руслана Лижичко чи Святослав Вакарчук? Подібні проекти мають стати регулярними — формат ювілейної телевізійної франкіани має шанс стати добрим зачином для системної роботи над формами популяризації української літератури та для культивування культури читання через аудіовізуальні технології. Якщо ми насправді усвідомили це, то в телеефірі оживуть поезії Тараса Шевченка й Лесі Українки, Павла Тичини й Богдана- Ігоря Антонича, Ліни Костенко й Василя Стуса.

Однак було б несправедливо — й неприпустимо та непростимо задля наступних поколінь свідомих українців — зводити всю велич Франкового духу лише до виміру його поезії та прози. Іван Франко, подібно до Тараса Шевченка, не лише став речником болю й страждань своїх земляків, а й провісником нової України, вільної, заможної, щасливої. Творчий доробок Івана Франка, його непогамовність і спрага не лише все пізнати й збагнути, але й передати цей досвід іншим — це щось значно глибше й важливіше, ніж те, що ми вкладаємо в поняття література. Іван Франко разом із Тарасом Шевченком назавжди вкарбувалися в народну пам’ять передусім як символи єдності українців. Якщо Шевченко своє бачення вимріяної суспільної гармонії передав у геніальному феноменологічному дружньому зверненні-посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні», то Іван Франко власним прикладом, прикладом невтомної праці (навіть незалежна Україна не спромоглася за 15 років бодай розпочати видання повного зібрання творів, що також є доволі симптоматичною ознакою нашої культурної непритомності) руйнував географічні імперські кордони, які штучно ділили навпіл українців і зводили їхню ідентичність до етнічних груп, і закликав українців навчитися бути собою:

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями, не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно бути в нас голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмки — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками й засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим її успіхом...»

Ці слова написані 1905 року, й хто зможе сьогодні заперечити, що вони досі актуальні, особливо в контексті Універсалу національної єдності. Однак такий заклик міг пролунати лише з уст Людини, яка подолала всі внутрішні конфлікти, політичні й духовні суперечності, яка діяльно долучалася практично до розбудови всіх царин інтелектуального, культурного й духовного життя українців, яка взяла собі за життєве кредо слова «Лиш праця єдина з неволі нас вирве».

Таких мужів, які не словом, а ділом доводили свою любов до народу лише вірним служінням йому, які жили його болями й проблемами, Україна потребувала завжди. Іван Франко, як жоден з його сучасників, розумів цей виклик, тому значні зусилля спрямував на викорінювання із громадського й політичного життя хворобливої словесної імітації патріотизму як особливої суспільної недуги:

«Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право».

Ці та інші спостережливі й до болю влучні Франкові слова мали б стати епіграфом для антологій української політичної думки ХХ сторіччя, їх має знати напам’ять численна професура кафедр політології, яка намагається застосовувати західні теорії та моделі для розвитку політичних інституцій і політичного менеджменту в Україні. Але перегляньмо перелік захищених кандидатських та докторських дисертацій з політичних наук, щоб збагнути, на які цінності та орієнтири ці науки опираються. Іван Франко лише час від часу виринає в цитуванні десь на окраїні простору, заповненого новомодними теоріями. Та й сподіватись на кращі результати годі, бо хіба спроможна стара компартійна та комсомольська еліта відчинити двері в макросвіт політичних поглядів Івана Франка. Хоча й їй мали б заімпонувати Франкові думки про ідеали в політичному та громадському житті:

«Коли ж ідеал — життя індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного й політичного життя».

Якби українці як політична нація спиралися на ідеали суспільного та політичного життя, то, вочевидь, ми давно й назавжди позбулись би багатьох тих проблем, з якими тепер стикається наше суспільство, наші державні й політичні еліти. Орієнтація на ідеали таки привела б до появи справжніх політичних партій, а не партійних бізнес-проектів, які обслуговують передусім інтереси їхніх грошовитих творців, прикриваючись, як ритуальним заклинанням, голослівною риторикою про служіння народові.

Без тіні іронії слова Івана Франка про місію служіння народові можна було б викарбувати як при вході до Кабінету Міністрів (варто нагадати всім без винятку працівникам міністерств, що слово «міністр» латиною означає слуга й походить від дієслова служити), так і при вході до сесійної зали Верховної Ради та сесійних зал обласних рад, щоб енергетика Франкового слова бодай на мить пробуджувала якісь нотки докорів сумління в народних обранців, які без зайвої скромності, майже до автоматизму, намагаються в кожному своєму виступі якомога гучніше, — щоб почули виборці, — заявити про своє прагнення змінити життя народу, але хтось уперто стоїть їм на заваді. Цей хтось, як у театрі абсурду, може уособлювати невидиму руку СОТ, або НАТО, або всіх, хто проти другої офіційної мови, а навіть і тих мертвих воїнів УПА, які віддали своє життя за те, щоб під прапором соборної та незалежної держави процвітала ця заяложена й бездарна риторика псевдопатріотизму, яка вже стала різновидом суспільної алергії. Справжні слуги народу не можуть демонструвати свою розкіш непристойно дорогими автомобілями, шикарними костюмами чи годинниками й стільниковими телефонами вартістю кілька тисяч доларів і виступати суспільним подразником, перекреслюючи будь-які сподівання та віру суспільства в українську модель демократії й можливість існування української мрії. Це навіть не дитяча хвороба, а особлива перверсія розуміння політичного життя, його цінностей та ідеалів.

А що, до прикладу, сказав би Іван Франко, спостерігаючи за рівнем світських і політичних скандалів у нашому суспільстві? Як би оцінив суспільну мораль, особливо ту, яку пропагує український за дефініцією, але якийсь гібридний і покалічений за суттю інформаційний простір? Мабуть, порада була б та сама, яку він озвучив для своїх сучасників:

«Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах (...) Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного й продуктивного співділання нашого...»

Ми за 100 років так і не спромоглися на моральне переродження, на якому наголошував Іван Франко й яке є неминучою умовою для успішного втілення проекту соціальної та політичної модернізації нації. Мабуть, таки мало одного століття для утвердження проекту модерної України. Якщо ми вдома не можемо належно вчитуватися, вдумуватися в ідеї найбільш знакових постатей нашої культури й належно, щоразу по-новому пропагувати їх, то як ми можемо сподіватися на швидку й успішну розбудову нашого іміджу у світі. Знову-таки лакмусовим папірцем нашого до нестями незугарного й безвідповідального ставлення до само презентації у світі є інформаційна довідка про ювілей Івана Франка на офіційній веб-сторінці ЮНЕСКО (http://portal.unesco.org). Я пропоную всім свідомим читачам особисто відвідати цей сайт і переконатися, як в очах світу виглядає автор «Мойсея», «Зів’ялого листя» й «Поза межами можливого»: радянські штампи й кліше, на зразок «засновник соціалістичного руху в Україні», «в його творчості знайшла відображення боротьба ідеологій» тощо. І це тоді, коли Дмитро Павличко переконав генерального директора ЮНЕСКО Коїчіро Міцуру під час його офіційного візиту до України, що варто видати англійською мовою тексти Івана Франка, в яких засуджується комуністична ідеологія. Звісно, що було звернення до Постійного представництва України при ЮНЕСКО з клопотанням внести зміни в інформаційній довідці на офіційному сайті ЮНЕСКО, оскільки вона не відповідає ні духові Франкової творчості, ні духові українського сьогодення. Власне, ця скандально сумна ювілейна історія з Іваном Франком мала б таки спонукати до системних роздумів про процес формування позитивного образу України у світі, який має бути стратегічним завданням усієї держави, а не окремих PR-агенцій. Якщо ми не вміємо чи чомусь не хочемо використати такі поважні міжнародні інституції та організації, як ЮНЕСКО, залучивши весь їхній ресурсний потенціал для поширення своєї культури через ювілейні дати постатей-символів, то що ж говорити про представлення на міжнародній арені сучасного культурного й мистецького життя в Україні? Не треба далеко йти за досвідом, якщо ще не маємо належно розвиненого почуття патріотизму й глибинного відчуття національної гідності, щоб прагнути бути почутими у світовому інформаційному просторі й спробувати подивитись на себе очима світу. Варто подивитися, як цього року весь світ (у тому числі й Україна) на різних зрізах — від масових заходів до академічних форумів та симпозіумів — відзначає рік Моцарта.

Під час візиту до Львова Президента України Віктора Ющенка 16 лютого 2005 року біля пам’ятника поетові, напроти Львівського національного університету імені Івана Франка, десятки тисяч студентів очікували Президента, утворивши живе коло, в центрі якого на тлі яскравих жовто-блакитних та помаранчевих прапорів ніби й оживала кам’яна постать Каменяра нашого духу. Пам’ятник Іванові Франкові, який став свідком багатьох символічних подій на світанку нашої незалежності, таки дочекався в середовищі тієї галицької молоді, до якої звертався ще 1905 року, доленосної миті, «коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода». Особливою популярністю користувалася потім світлина, на якій на невеличкому клаптику звільненого простору, відгородженого турнікетами від живого потоку гамірної й щасливої молоді, перед Франковим пам’ятником стояли вимкнені мікрофони, як знак очікування Когось надзвичайно важливого для Івана Франка й для всіх присутніх. Ця світлина зараз є в архіві й має надзвичайно символічну назву: «Франко чекає...» Цей Хтось таки прийшов, і звернувся до молоді з протилежного боку, зі сходів Університету, якраз напроти Івана Франка, можливо, навіть і вдивлявся в кам’яний профіль Велета духу й праці, Людини слова й діла, й обіцяв, що Україна буде іншою, а іншою вона стане завдяки освіті та науці, які модернізують українське суспільство.

Не лише в ювілейні дати, але й у важкі суспільні часи, в часи прийняття надзвичайно важливих доленосних політичних і суспільних рішень державним мужам, політичним і громадським діячам, інтелектуальній еліті варто йти на прощу до святинь національного духу. Це нам потрібно для нашої остаточної культурної й політичної притомності. Нам усім так потрібно усвідомлювати, що ми маємо свій сакральний простір, в якому завжди відчинені двері, й хтось завжди там нас чекає зі своїми повчаннями, порадами й настановами. Піднімаймося й ходімо! Іван Франко чекає...

Автор: 

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка

Джерело: 

Мені сподобалась стаття. Вирішив викласти.
Я,можливо, не правильно оформив. Вибачте.

Додав посилання на оригінал статті (газета "День")

Погано те, що стаття, як і десятки інших не менш цікавих, правильних, корисних і повчальних статей не втрачає своєї актуальності. Ніщо не змінюється на краще.

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі