Тема: Творчість Марини Цвєтаєвої.
Мета:
• розкрити драматичну долю чудової російської поетеси, ознайомитися зі спогадами про неї
• учити виразно читати поезії Цвєтаєвої
Обладнання: портрет М. Цвєтаєвої, портрет О. С. Пушкіна.
Безсумнівно, талановита, може дати нам справжню поезію інтимного життя...
В. В. Брюсов
ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ
II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ
Питання до учнів.
1) До якого літературного напряму належала творчість М. Цвєтаєвої?
2) Що ви знаєте про долю жінок у світовій літературі?
III. ОПРАЦЮВАННЯ ТЕМИ УРОКУ
1. Виразне читання вірша «Я расскажу тебе — про великий обман».
Я расскажу тебе, как ниспадает туман
На молодые деревья, на старые пни.
Я расскажу тебе, как погасают огни
В низких домах, как — пришелец египетских стран —
В узкую дудку под деревом дует цыган.
Я расскажу тебе — про великую ложь:
Я расскажу тебе, как зажимается нож
В узкой руке, как вздымаются ветром веков
Кудри у юных и бороды у стариков.
Рокот веков.
Топот подков.
2.Слово вчителя.
Ці рядки належать великій жінці. її ім'я — Марина Цвєтаєва. Ви почуєте вірші поетеси, почитаєте їх самі. А кожна сторінка її життя відіб'ється в зошиті у вигляді плану.
26 вересня 1892 року у родині Івана Володимировича Цвєтаєва, професора Мос¬ковського університету, директора Румянцевського музею та засновника Музею образотворчих мистецтв, і Марії Олександрівни Мейн народилася дочка Марина.
Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья —
Я родилась.
Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний,
Иоанн Богослов.
Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.
(16 серпня 1916 р.)
Послухаємо спогади Марини: «Коли замість бажаного, вирішеного, майже на¬пророченого сина Олександра народилася усього тільки я, мати сказала: «При¬наймні буде музиканткою». Коли ж першим, явно безглуздим і цілком виразним словом виявилося — «гама», мати тільки підтвердила: «Я так і знала»,— і відразу заходилася вчити мене музики, без кінця наспівуючи мені цю саму гаму: «До, Муся, до, а це — ре, до-ре...». Можу сказати, що я народилася не в життя, а в музику».
3. Виразне читання вірша «Кто создан из камня, кто создан из глины...».
Кто создан из камня, кто создан из глины,—
А я серебрюсь и сверкаю!
Мне дело — измена, мне имя — Марина,
Я — бренная пена морская.
Кто создан из глины, кто создан из плоти,—
Тем гроб и надгробные плиты...
В купели морской крещена — и в полете
Своем — непрестанно разбита!
Сквозь каждое сердце, сквозь каждые сети
Пробьется мое своеволье.
Меня — видишь кудри беспутные эти? —
Зеленой не сделаешь солью.
Дробясь о гранитные ваши колена,
Я с каждой волной — воскресаю!
Да здравствует пена — веселая пена —
Высокая пена морская!
Із плином часу Марина із кругловидої дівчинки з очима кольору аґрусу пере¬творилася на невисоку світловолосу дівчину із замисленим поглядом короткозо¬рих очей.
Марія Олександрівна Мейн була прекрасною піаністкою, «яка на роялі могла все», сходила на клавіатуру, як «лебідь на воду». Вона прищепила дочці любов до Бетховена, Моцарта, Шопена, Верді, Чайковського. Вона завжди мріяла зробити з Марини піаністку.
«Музика наповнювала будинок радістю»,— відзначала сестра Анастасія. Але у Марини з'явилася значно глибша пристрасть. Вона прагнула читати книги до¬рослих, мамою їй заборонені, а з 6 років вона почала писати вірші. І ця любов до поетичної творчості цілком захопила її.
«Музика обернулася на лірику»,— писала поетеса, із вдячністю згадуючи му¬зичні вечори у домі батьків, блискучу гру матері на роялі, її спів чарівних ро¬мансів під гітару.
Отже, найкультурніше московська родина! Атмосфера старого будинку у Трьохпрудному провулку на Патріарших прудах, де промайнули дитячі роки і юність Марини. Атмосфера мистецтва, високої культури, навчання в приватних пансіонах і гімназіях, поїздки за кордон (Італія, Швейцарія, Німеччина), слухання у Сорбонні курсу історії давньофранцузької літератури — усе це, безумовно, позначило¬ся на формуванні особистості та характеру Марини.
Життя дарувало радість, тепло, добро, любов, чародійство книжкових відкриттів і людських зустрічей, і, здавалося, прекрасний шлях цей був нескінченним. Бла¬женні години життя!
У житті Марини особливе місце посідає О. С. Пушкін. Усе своє життя, почина¬ючи з раннього дитинства, Марина схилялася перед генієм «сонця» російської поезії Олександром Сергійовичем Пушкіним. У будинку Цвєтаєвих, у спальні ма¬тері, висіла картина, на якій було зображено дуель Пушкіна.
«Перше, що я довідалася про Пушкіна,— це те, що його вбили... Дантес зненавидів Пушкіна, тому що сам не міг писати вірші, і викликав його на дуель, тобто заманив на сніг і там убив його з пістолета у живіт...»,— тоді Марині було 3 роки.
Дуже стрімко і владно у життя майбутньої поетеси увійшов Пушкін і став постійною духовною опорою цієї гордої, тонкої і заколотної душі. Вона любить його, сперечається з ним, говорить, як із живою людиною. Це її друг, співрозмов¬ник, порадник.
4. Виразне читання вірша «Пушкін! — Ты знал бы по первому слову...».
Пушкин! — Ты знал бы по первому слову,
Кто у тебя на пути!
И просиял бы, и под руку в гору
Не предложил мне идти...
Не опираясь на смуглую руку,
Я говорила б, идя,
Как глубоко презираю науку
И отвергаю вождя,
Как я люблю имена и знамена,
Волосы и голоса,
Старые вина и старые троны,—
Каждого встречного пса! —
Полуулыбки в ответ на вопросы,
И молодых королей...
Как я люблю огонек папиросы
В бархатной чаще аллей,
Марионеток и звон тамбурина,
Золото и серебро,
Неповторимое имя Марина,
Байрона и баяро...
Вечное сердце свое и служенье
Только ему, королю!
Сердце свое и свое отраженье
В зеркале... — Как я люблю...
«Вона вважала, що Пушкіна вбили, тому що своєю смертю він ніколи б не вмер, жив би вічно...» (З листів 1931 року.) Тому вона писала і такі вірші:
Не бил барабан перед смутным полком,
Когда мы вождя хоронили:
То зубы царевы над мертвым певцом
Почетную дробь выводили.
Таков уж почет, что ближайшим друзьям —
Нет мест. В изголовьи, в изножье,
И справа, и слева — ручищи по швам —
Жандармские груди и рожи.
Не дивно ли — и на тишайшей из лож
Прибить поднадзорным мальчишкой?
На что-то, на что-то, на что-то похож
Почет сей, почетно — да слишком!
Гляди, мол, страна, как молве вопреки
Монарх о поэте печется!
Почетно — почетно — почетно — архи — Почетно,— почетно — до черта!
Кого ж это так — точно ворон вора Пристреленного выносили?
Изменника? Нет. С проходного двора — Умнейшего мужа России.
Пізніше вона буде писати про багатьох поетів, але першою і незмінною любо-в'ю був для неї О. С. Пушкін.
Звернемося до початку літературної діяльності поетеси. Перша її книга — «Вечірній альбом» — видана 1910 року мізерним накладом — усього 500 при-мірників, але помітили її і писали про неї і Валерій Брюсов, і Микола Гумільов, і Максиміліан Волошин.
Марина була зовсім юною, але вона вселяла рідкий поетичний дар — надію. Герої ранніх віршів, крім самої поетеси,— мама, сестра Ася, подруги.
Наступна книга — «Чарівний ліхтар» (1912). Вірші Цвєтаєвої стрімко дорос-лішають. Вона порівнює їх із «маленькими чортенятами, які увірвалися у святи-лище, де сон і фіміам». Було щось зухвале у віршах 20-літнього дівчиська:
Моим стихам, написанным так рано,
Что и не знала я, что я — поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,
Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти
Нечитанным стихам!
Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!)
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
(Травень 1913 р., Коктебель)
З якою впевненістю написала вона ці рядки 90 років тому. Вона вірила в неми¬нуче: нехай і через багато років, але поезію її буде визнано. Цвєтаєва за своїм характером була міцним горішком — у ній була лякаюча войовничість, дражлива, задиркувата агресивність. Непокірна, незалежна, рішуча, неприборкана, вона була взірцем твердості духу і сили майстра.
Скільки прикрощів у житті завдали їй ці якості! Марині підходить її ім'я. У ній було багато сили, багато характеру,— часом забаганок, образ, але головне — це багато любові: «Я звертаюся з вимогою віри //Із проханням про любов».
Усе життя вона чуйно слухала себе, свою душу і через неї — світ. Вдалий літературний дебют, щасливий шлюб, народження доньки — все те, що складало радість буття, зненацька перетворилося на руїни.
Імперіалістична війна, від'їзд чоловіка Сергія Ефрона на фронт, передчуття близьких змін, без розуміння, до кращого вони чи до гіршого, зростаюча тривога.
Марина познайомилася з С. Ефроном у Криму 1906 р. Згодом він став її чоло¬віком. Та ще в юності вона присягається ніколи не залишати цієї людини. Саме з ним вона пізнає радості і журбу, усі тяготи спільного життя. Сергій був її долею. Піклуватися про нього, ділити разом лихо — це і називала Марина вірністю.
Я с вызовом ношу его кольцо!
Да, в Вечности — жена,
Не на бумаге! —
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.
Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно-великолепны брови
В его лице трагически слились
Две древних крови.
Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза — прекрасно-бесполезны! —
Под крыльями раскинутых бровей
Две бездны.
В его лице я рыцарству верна,—
Всем вам, кто жил и умирал без страху! —
Такие — в роковые времена —
Слагают станем и идут на плаху.

Любов для Марини — жива і безкорислива потреба душі, любов, яка потребує небагато: живи! Будь! І не віднімай руки. І говори зі мною хоча б зрідка; довірся мені і дозволь мені довіритися тобі з моїми думами і тривогами. Більше нічого не треба...
Вона вміла бути щасливою, але і вміла страждати, як найзвичайнісінька жінка. У віршах про любов багато переживань, багато пристрасті. У них відлунюється жіноча доля коханої і покинутої, доля володарки і страждальниці.
5. Виразне читання віршів М. Цвєтаєвої про кохання.
Цыганская страсть разлука!
Чуть встретишь — уже рвешься прочь.
Я лоб уронила в руки
И думаю, глядя в ночь:
Никто, в наших письмах роясь,
Не понял до глубины,
Как мы вероломны, то есть —
Как сами себе веры.
Две песни
Вчера еще в глаза глядел.
А нынче — все косится в сторону!
Вчера еще до птиц сидел.
Все жаворонки нынче — вороны!
Я глупая, а ты умен,
Живой, а я остолбенелая.
О вопль женщин всех времен:
«Мой милый, что тебе я сделала?»
И слезы ей — вода, и кровь.
Вода,— в крови, в слезах умылся!
Не мать, а мачеха — Любовь:
Не ждите ни суда, ни милости.
Увозят милых корабли,
Уводит их дорога белая...
И стон стоит вдоль всей земли:
«Мой милый, что тебе я сделала?!.»
Вчера еще в ногах лежал!
Равнял с Китайскою державою!
Вірші М. Цвєтаєвої мелодійні, задумливі, чарівні. Вони нагадують маленькі музичні п'єси, заворожують потоком гнучких, мінливих ритмів. До них зверта-ються композитори, і тоді вони перетворюються у дивні за своєю красою романси.
Звучить романс із кінофільму Е. Рязанова «Іронія долі, або з легкою парою»:
Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной,
Распущенной — и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.
Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую!
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью — всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!
Спасибо вам и сердцем, и рукой
За то, что вы меня — не зная сами! —
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,—
За то, что вы больны — увы! — не мной,
За то, что я больна — увы! — не вами!
Доросле, зріле життя Цвєтаєвої було сповнене втрат і самотності, і лише фана-тична відданість поезії мирила її з повсякчасним побутом і сердечним безладдям.
Революція не надихала її, і про це багато хто здогадувався, бачили, що вона живе в повному відчуженні. У віршах 1918—1921 рр. не можна не помітити, що Марина не хотіла і не могла погодитися з насильством, терором, не бажала бути мовчазним свідком взаємознищення, розгулу ненависті, жахів громадянської війни.
Десь у вирі цієї жахливої війни, у білій гвардії, між життям і смертю була кохана людина поетеси, чоловік С. Ефрон. Чоловік із білими, вона — у червоній столиці. Близько трьох років вона не знала, що з ним, чи живий він. Духовна самотність ставала нестерпною.
1920 р. Цвєтаєва зненацька з'являється у залі Політехнічного музею, у засні-женій Москві, де проходив «Вечір поетес».
На сцені з'являлися представниці московської богеми, читаючи свої вірші. Публіка помітно нудьгувала. Як раптом... немов з темряви холодної ночі, пере; притихлою залою постала жінка у чорному, схожому на вбрання черниці платті... Коротко обстрижене волосся робило її обличчя зухвало незалежним. А уся вона дихала якимось внутрішнім протестом.
У фіналі «Вечора поетес» Марина прочитала свій вірш:
Пригвождена к позорному столбу
Славянской совести старинной,
С змеею в сердце и с клеймом на лбу,
Я утверждаю, что — невинна.
Я утверждаю, что во мне покой
Причастницы перед причастьем,
Что не моя вина, что я с рукой
По площадям стою за счастьем.
Пересмотрите все мое добро
Скажите — или я ослепла?
Где золото мое? Где серебро?
В моей руке лишь горстка пепла!
И это все, что лестью и мольбой
Я выпросила у счастливых.
И это все, что я возьму с собой
В край целований молчаливых.
Пригвождена к позорному столбу,
Я все ж скажу, что я тебя люблю,
Что ни одна — до самих недр — мать
Так на ребенка своего не взглянет.
Что за тебя, который делом занят,
Не умереть хочу, а умирать...
Три роки прожила Марина, нічого не знаючи про чоловіка. А отримавши пер¬шу ж звістку, вирішила їхати до нього.
У травні 1922 р. з дозволу радянського уряду Марина виїхала за кордон до чоловіка, Сергія Ефрона, який на той час перебуває у еміграції, у Празі. Разом з дочкою Аріадною поетеса залишила Росію.
17 років вона жила за кордоном. Берлін, Прага, Париж... Це були роки най¬
більших випробувань для неї, випробувань духу, характеру, таланту. «Біла емі¬
грація», яка на початку прийняла Марину у свої обійми, незабаром відвернулася
від неї, бо зрозуміла, що це не її поет. її горда, незалежна вдача не могла мирити¬
ся з таким існуванням, і дуже швидко Цвєтаева відчула свою несумісність із спів-
вітчизниками за кордоном, свою самотність.
Незабаром вона втратила можливість видавати книги, друкуватися в емі-грантській періодиці. Остання книга її вийшла 1928 р. І це при тому, що поетеса багато і плідно працювала, писала вірші, поеми, прозу.
Приходить й інше розуміння подій у Росії. Розуміння простої істини, що її читач там, на батьківщині, що російське слово може знайти відгук насамперед там, на батьківщині. Любов до Росії, до російського слова, до російської історії вона пронесла через усі поневіряння. Вона вистраждала цю любов.
Духовна самотність, туга за батьківщиною, важкий болісний шлях розчару-вань приводять Марину до думки про повернення до Радянської Росії. Цвєтаева не могла не повернутися, і вона це здійснює. Вона шукала дім не для себе, а для свого сина Георгія, який народився 1925 р., для своїх віршів.
18 червня 1939 року Марина разом із сином приїхала до Москви слідом за
чоловіком і донькою, які повернулися 1937 р. Однак надії, пов'язані з повернен-ням, не виправдалися. На вокзалі вона довідалася про арешт сестри Асі. її чоловік
С. Ефрон був хворий і близький до розпачу.
У своєму щоденнику вона записала: «Живу, нікому не показуючись... Вперше почуття чужої кухні. Божевільна спека, на яку не зважаю: струмки поту і сліз у посудний таз...» «Немає за кого триматися».
Потім заарештували її дочку Алю та чоловіка С. Ефрона. Цвєтаева вже досить добре в цей час знала, що в будь-який момент вона могла піти услід за чоло¬віком і донькою. Але її не заарештували, не розстріляли — її страчували байду¬жістю й убогістю.
Незабаром почалася Велика Вітчизняна війна. Поетеса із сином Георгієм по-трапляє в евакуацію у невелике містечко Татарії Єлабугу.
Роботи знайти не могла. Зберігся лист, де вона пропонувала свої послуги з перекладу з татарської в обмін на мило і махорку. їй тоді не відповіли... За свідченням господарів будинку, де Цвєтаєва зупинилася із сином, її підгодовувала місцева міліціонерка, якій Цвєтаєва допомагала прати білизну.
Відірвана від літературного середовища, розлучена з близькими друзями! Цього разу в неї не стало сили на опір долі. Втративши надію, вона не витримала, і 31 серпня 1941 року Марина Цвєтаєва наклала на себе руки.
Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзшуюся вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.
Застанет все, что пело и боролось.
Дышало и рвалось:
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.
И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все — как будто бы под небом
И не было меня!...
...Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!
К вам всем — ...
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.
И день, и ночь, и письменно, и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто — слишком грустно
И только двадцать лет.
За то, что мне прямая неизбежность —
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид, •
За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
— Послушайте! — Еще меня любите
За то, что я умру.
ДОМАШНШНЄ ЗАВДАННЯ: твір « Мої враження від поезії М.Цвєтаєвої»

Предмети: Зарубіжна література

Класи: 11 клас