Користувацький вхід

Літературний проект " Сторінками творчості Лесі Українки"

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

Леся УКРАЇНКА
(1871-1913)
«Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий...»
Щоб жити на землі, потрібна неабияка мужність; народитися і жити жінкою — це подвоєна мужність.
1 – й літературознавець.
Якою була Леся? Невже образ хворої дівчини - в ліжку, з пером в руках, борця за свободу полум'яним словом - назавжди закарбувався в уяві потомків? Зали¬шилися фотографії - серйозна дівчина в чорному або в строгого покрою блузках, або ще в українському національному одязі. Вдумливі проникливі очі. Ані посмішки, ані грайливого виразу обличчя...
Вона не могла не викликати інтересу у чоловіків - адже серед її знайомих були найосвіченіші люди тієї епохи, які були в змозі оцінити і її таланти, і розум, і вдачу... «Леся мене просто вразила своєю освітою і тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, але це не так. На свій вік це геніальна жінка... Я бачив в ній глибоке розуміння поезії, науки, життя», — так захоплено писав (про двадцятирічну дівчи¬ну!) Михайло Павлик.
Якщо поглянути на фото в Італії — струнка жіноча постать на фоні моря, модний європейський одяг, еле¬гантний капелюшок, — зрозумієш, що їй була притаман¬на — хай не яскрава, а якась осіння — спокійна врода, неповторна жіночність і тендітність... А яке миле кокет¬ство і разом з тим глибока філософська думка вчувають¬ся в її словах у відповідь на залицяння: «Не вважайте мене ідеалом — я того не гідна. Скажу більше — ніхто цього не гідний — це ідея, а не людина. Не вірте у мою ідеальність, вірте тільки, що я вас люблю...»
Захоплювалася Леся і хлопцями — як те природно! Посе¬лився в родині Косачів (вони тоді жили у Києві) квар¬тирант — яскравий, гарний, веселий, меткий. А що вже вродливий — брови як намальовані, очі темним небез-печним вогнем палають — справжній грузин. Нестор Гамбарашвілі. Відразу звернув на себе увагу національ¬ною самобутністю, захопленням пісенною творчістю Грузії. За участь у студентському русі його було виклю-чено з Московського університету, і він продовжив навчання в Києві. Вони з Лесею були ровесники. Потоваришували — нескінченні розмови (багато виявилося спільних інтересів), до того ж вона допомагала Несторові вивчати французьку мову, а він їй — грузинську. Леся зацікавилась історією і літературним надбанням країни, яка була рідною для Гамбарашвілі. «Який ціка¬вий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доб¬лесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти... Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!» Думка про те, що поряд вірний, щирий, до того ж, такий красивий друг, зігрівала серце і давала затаєну надію... Батьки Нестора жили скромно, тому не мали змоги матеріально допомагати синові, — і він канікули вико¬ристовував, щоб підробити та заощадити грошей.
Тим літом, коли хлопець від'їздив на батьківщину, вони обмінялися фотографіями. З Грузії Нестор вислав їй у подарунок кинджал, за її проханням. І хоча: «не дорікати слово я дала...» — все рівно листи від нього чекала з сердечним трепетом.
А потім, у Ялті, де лікувалась (сталося чергове заго¬стрення хвороби, а Крим на ту пору був мало не єди¬ними «ліками» від туберкульозу), Леся дізналася про його шлюб - про це написала їй мати. Дівчина відгук¬нулась, не дуже-то криючись з гіркотою та розчаруван¬ням: «Дуже сумно мені те, що ти пишеш про Гамбарова. Привітай його від мене, як побачиш, звичайно. Скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певно, його не здивує...»Хоча воно так і мало статися — так твердила сама собі.
...Ти дав колючу гілочку тернову —
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок...
Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Перше кохання — і світле, і сумне. Цей світлий сум потім згадується легко — наче хмарка накотилася, про¬лилася коротким дощем і зникла без сліду — як і не було...
А тоді цілу довгу зиму вона відчувала себе чужою у цьому світі. Сторонньою і непотрібною. Намагалася угамувати гіркі роздуми: для неї є недосяжними і любов, і щастя — невже тільки і залишається, що спостерігати за життям через вкрите памороззю скло затишної квар¬тири: «...те все було - та тільки за вікном».
2 – й літературознавець
Кохання, що пройшло через все її життя, Леся зу¬стріла біля моря — моря, котре так зачаровувало її. Воно могло бути лагідним і грізним, тихим і бурхливим — але завжди таїло в собі таємницю, розгадка якої дорівню¬вала розгадці таємниці життя. Вона любила дивитися, як сонце великою краплею падало в хвилі, як вогнисте світило велично сходило над обрієм, опромінюючи яскравим світлом і землю, і море, і серце... І безмежне море, що дарувало відчуття дотику до вічності, подару¬вало їй надію на зцілення, на палке кохання... її обранця звали Сергій.
Сергій Костянтинович Мержинський. Вони познайомилися у липні 1897 року в Криму. Він на ту пору жив у Ялті — в тій частині міста,
«де багато пилюки і не видно моря». Ймовірно, що серце дівчини забилося частіше, коли вона побачила Сергія. Він був наче омріяний з дитинства лицар — одухотворений і прекрасний, революціонер, надзвичай¬на людина. І скільки б разів дівчина не повторювала собі: «Спи, моє серце!» — було вже запізно. В її житті назавжди оселилося велике кохання, якому Леся не могла і не хотіла опиратися. І вона обрала його сама.
Мержинський служив у Державному контролі на за¬лізниці, але серце його належало світові волелюбних ідей. Його життя було наповнене таємницями — конспірації вимагала соціал-де¬мократична діяльність.
Мержинський був освіченою людиною, цікавим співрозмовником. Він був лагідної вдачі, але... Чому саме такій людині віддала перевагу дівчина, яка начебто повинна була шукати «сильного плеча» впевненого у собі мужчини? Адже Мержинський сам дуже часто потребував підтримки: романтик, мрійник, в ньому геть був відсутній будь-який практицизм, він здавався дале¬ким від реального життя і дуже болісно переживав негаразди, котрі випадали на його долю. Відчуття самотності переслідувало його — «будь нещасливим і будеш самотнім».
Зрозуміти і пояснити, за що кохаєш, неможливо. Коли любиш, навіть вади в очах закоханої жінки пере¬творюються у чесноти. І не бажаєш прийняти реаль¬ність — образ коханого ідеалізується, і ти летиш на¬зустріч долі, не дивлячись перед собою, навіть якщо під ногами прірва... Кохаєш попри все.
А перепони були — здавалося, непереборні. І головна (гірка, болюча!) — Сергій кохав іншу жінку. І Леся знала про це. Вона була для Мержинського лише другом («друг моїх ідей» — так він ЇЇ називає), вони стали близькі духовно, їх зв'язували теплі та довірливі стосун¬ки, але... Затаєно чекала дівчина хоч би якогось прояву, котрий би можна було розцінити як кохання. А може, для неї було найважливішим знати, що він є, він живе на цій самій землі, що й вона сама, і думки й помисли їхні так схожі... Вони дивляться в один і той же бік. «Це нічого, що ти не обнімав мене ніколи. Це нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я прийду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших по¬цілунків! Тільки з тобою я не сама... тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе». Чи можна вірити цим словам закоханої жінки? Адже в кожному з них — окрім любові, відчай... і надія «без надії».
Для нього Леся «почала нову мрію життя», для нього вона «вмерла і воскресла»...
Згодом він гостював у родині Косачів. Леся з хвилю¬ванням знайомила його з рідними людьми, і це, здава¬лося, повинно їх остаточно зблизити. Хоча не дуже-то привітно гляділа на нього матуся...Дуже скоро між ними відбувається розмова, яка розставляє всі крапки над «і» в їхніх відносинах, і Леся мужньо сприймає «ні», сказане коханим. («Ти занадто палка, моя пісне...»)
Батькам було боляче дивитися на нерозділене Лесине кохання. Втім і без того Мержинський не був бажаним женихом для доньки. По-перше, родина Косачів дуже добре знала, яка небезпека стоїть за плечима у борців проти імперії, — навіть демократичні погляди каралися.
По-друге, Мержинський був хворий і до того ж бідний. Приймати до родини таку людину, яка ще й знехтувала почуттями доньки!.. Ні, це неможливо.
Навіть дружня переписка між молодими людьми після від'їзду Сергія зустрічала мовчазний опір з боку батьків. Ні, ніхто не забороняв Лесі чинити так, як вона вважає за потрібне, - в родині таке не було заведено. Але осуд в материних очах був очевидним - і від цього ставало ще тяжче, ще гірше... Невимовна туга пронизувала серце.
Однак Леся, не дивлячись на те, що була досить розважливою, все ж таки була справжньою донькою своєї матері — рішучою і темпераментною. Вона готова прийняти бій з цілим світом за своє кохан¬ня, а як показало майбутнє — намагалася відвоювати коханого й у самої смерті. Вона вибрала свій шлях — так жадалося вірити, що коли-небудь все, що її «томить і мучить», все, що «тьмарить душу», він прожене «променем своїх блискучих очей» - ці очі наче «з іншої країни»... (У Мержинського дійсно були на диво прекрасні очі — одухотворенні й потойбічні.)
«Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?»
Були і зустрічі, і прощання. На протязі майже чоти¬рьох років. Чотири найщасливіших роки — попри все... Безмежна радість полонила душу, коли чула рідний голос, ненароком торкалася його тонкої руки з довгими нервовими пальцями. Інколи болісно прислухалася до інтонацій його голосу, очікувала і надіялась. Були ли¬сти. Але в жодному з них (очі жадібно бігли по рядках, написаних рукою коханого, — швидше, швидше!) не знаходила навіть натяку на те, чого так молила душа. Щеміло серце від ніжного звернення: «Ларочко...» Його «листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами»...
Світе мій! Буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджію повитая,
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона слізьми политая.
Звучить як молитва — велично і піднесено, проник¬ливо і віддано.
Леся знала, що коханий має «іншу мрію», де її немає, але відчайдушно вірила, що зможе створити для нього «новий світ нової мрії».
Весною, в один із її приїздів до Мінська (Мержинський жив там у родичів), туберкульоз легенів, на який страждав Сергій, загострився, він слабішав на очах. Лікар, котрого викликали, сказав щось непевне, реко¬мендував змінити клімат... Вся надія була на Крим — на щедре південне сонце, на цілюще море.
Ольга Петрівна не могла дивитися, як донька знеси¬лює себе чужим лихом. Але розуміла, що нічого запо¬діяти не може — чим тут зарадиш... Донька вперше виявляє мовчазний опір і чинить по-своєму.
А Мержинському ставало все гірше й гірше. У Лесі краяло серце. Хіба вона може залишатися вдома, коли він там — один на один зі страшною хворобою?
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
На початку січня 1901 року Леся знову їде в Мінськ. Але цього разу не на побачення — сама слабка і хвора, їде допомогти коханому боротися з важкою недугою. Вона єдина, хто був поряд з Мержинським в його останні дні. Леся розуміла, що він іде від неї — тепер назавжди, у вічність, звідки немає вороття. Вона мужньо борола¬ся за його життя — тепер родина, як могла, підтриму¬вала доньку: в листах давали практичні поради, як ходити за хворим, консультувалися в Києві щодо стану його здоров'я... Ця боротьба продовжувалася майже три місяці.
А невгамовне серце продовжує шукати прикмети любові: «Він відноситься до мене, наче я — з тонкого скла...», «Він не дає мені нічого втомного робити для нього, рідко коли попросить щось принести з другої хати, я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить мене)... читаю йому часто...»
Якою була її любов? У тієї любові були руки, щоб допомагати коханому, у неї були ноги, щоб спішити на допомогу в біді й хворобі, у неї були очі, щоб бачити горе і нужду, у неї були вуха, щоб чути тихі його зітхання, у неї була душа, щоб взяти його біль, — ось якою була її любов...
А ще вона писала за нього листи. Він диктував їй листи до іншої жінки - говорив про своє кохання... У жорстоких приступах задухи тримав Лесю за руку, а освідчувався іншій. Як можна було те пережити — знала лише вона сама. Леся — слабка, наче паросток! — знай¬шла в собі сили і мудрість забути образи перед обличчям вічної розлуки. Затиснувши муку в серці, яке краялось і вмирало в холодних байдужих долонях. Як гірко! Вона не відвоювала його ні у тієї жінки, ні у смерті...
В останні тижні свого життя Мержинський вже не міг навіть говорити. В одну з найстрашніших ночей Леся написала свою «Одержиму» — драму про велику любов і велику ненависть. І про непокору... «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І писала навіть не вичерпавши скорботи. Якби мене хто спитав, як я вийшла з цього живою, я б відповіла: «Я зробила з цього драму».
Він помер 5 березня у неї на руках, але жаданих слів чи навіть погляду Леся так і не дочекалася... Чи зреклася вона надії, чи пронесла її через все своє життя?
Уста говорять: «Він навіки згинув/»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить - бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Вона поховала його на Старожевському кладовищі у Мінську холодним похмурим днем. Зробила все так, як він просив...
Зараз у Мінську, на місці того будинку, де розгор¬талася драма любові і смерті більше, ніж сто років по тому, розміщено меморіальну дошку: скорботний жіно¬чий профіль на фоні куполів церкви Марії-Магдаліни, де відспівували коханого.
У Мінську є вулиці Лесі Українки і Сергія Мержинського. Вони знаходять-ся в різних кінцях міста.
Нещасливе кохання стає в житті дорожчим за найщасливіше — в цьому і є парадокс закоханого серця. Пам'ять про свою любов до Мержинського Леся про¬несла через все своє життя, і туга за коханням, яке так і не стало долею, ятритиме душу до останнього її по¬диху: «Тебе нема, але я все з тобою!»
3 – й літературознавець
Тридцяти шести років Лесі судилося зв'язати життя з людиною, яка боготворила її і була з нею до остан¬нього дня її життя. Климент Квітка. За фахом юрист. Тихий, спокійний, урівноважений, скромний. І здоро¬в'я не мав богатирського. Стриманий, небалакучий, м'якого характеру. Він захоплювався музикою, особли¬во народними піснями: збирав і видавав фольклорні музичні збірники, був талановитим музикознавцем. Але державної служби не залишав — вона давала йому менш ніж скромні кошти на життя. В дитинстві пережив
особисту драму — він був прийомним сином в досить заможній родині, хоча мати його була жива. Гірко було, що прийомні батьки, які щиро полюбили хлопчика, час від часу «відкуплялись» від матері, давали їй гроші, аби та не забрала від них свого сина — вони дуже того боялися, а мати користувалася їхньою любов'ю...
В 1903 році, міркуючи над тим, де краще провести холодні пори роки (задощить, замете — найстрашніший для її здоров'я час!), Леся вирішили їхати на Кавказ. На це її рішення вплинуло те, що у Тбілісі працював по-мічником окружного суду Климент Квітка, який саме гостював у них влітку.
Він був у дружніх стосунках з усією родиною Ко¬сачів. Леся перейнялася співчуттям до сором'язливого хлопця з чутливою натурою. («Він потребує моєї підтрим¬ки» — чи не це було головним для поетеси при виборі чоловіка?) «Ти маєш рацію, — писала вона якось сест¬рі, - Квіточку треба б «взяти в руки». Він жах який тепер нещасний! Та ще, як на зло, і матеріальні справи дуже погані. І лікарі наговорили йому різних дурниць...»
Він був молодший за Лесю аж на дев'ять років — чи справді він міг її покохати?
Як не переконувала мати доньку, лякаючи «гіркою долею» та різними нещастями, Леся вчинила по-своє¬му — вона вже мала досвід самостійності щодо прийнят¬тя рішень: «Я маю надію, що коли-небудь ми будемо однаково розуміти, що для мене щастя, а що — горе.»
Їхня сумісна подорож на Кавказ почалася з Одеси. Климент був поруч — завжди намагався допомогти, розрадити... Рідна та близька людина. Він дійсно щиро прив'язався до тендітної світлокосої жінки з великими сумними очима — нізащо її не покине!
І не покинув. Під час поїздки в Крим у березні 1907 року вони остаточно вирішили побратися. Це рішення було виправданим і закономірним: їм було добре вдвох — гармонійна сумісна робота (фольклорні експедиції, записи народних пісень, музикознавчі стат¬ті — Леся багато зробила для становлення Квітки як науковця), взаємна підтримка, теплі почуття давали сили і наснагу для творчості та плідної роботи.
Хоча Леся не дуже-то бажала вінчатися — нада¬вала перевагу цивільному шлюбові, але вимушена була рахуватися з думкою родини Квітки. Та й відмова від церковного шлюбу могла негативно позначитися на службі майбутнього чоловіка — а це хоч і не великий, але стабільний доход.
Вінчання відбулося в Києві, 25 липня 1907 року, в маленькій Вознесенській церкві. Свічки, напівтемрява в храмі — все це навіювало думки про вічність. Леся відчувала, що сімейне життя її не може бути довгим, — їй не так багато залишилося милуватися цим світом... Але вона була впевнена, що і в її долю зазирнуло сон¬це — нехай осіннє, але все ж тепле і лагідне. Та ще було приємно думати, що вона дасть змогу — адже не могла не усвідомлювати своєї надзвичайної талановитості — Климентію ввійти поряд з нею в істо-рію. Це все одно, що доторкнутися до зірок... І коли її вже не буде на цьому світі, він згадуватиме її як пре¬красну і таємничу легенду... І хіба може зрівнятися з нею хоч яка жінка, котра обов'язково — потім, колись! — з'явиться у його житті?
(Климентій Васильович Квітка зробив кар'єру музикознавця - фольклориста)
У відношенні Лесі до свого чоловіка було щось від материнського почуття — вона піклувалася про стан його здоров'я та «нервів». А ще можна додати, що Леся прагнула кохання (життя — то любов), котре для неї передусім їм було символом турботи, а турбота потребує душевної щедрості, якої у поетеси аж ніяк не бракувало.
Через місяць молоде подружжя знову поїхало в Крим. де Квітка отримав посаду в Балаклаві. Ураховуючи те, що родина Косачів сприйняла шлюб дуже «прохолодно», подружжя вирішили відмовитися від матеріальної допомоги батьків і жити на свої кошти. Це був серйозний крок — адже Леся не звикла заощад¬жувати. Звичайно, їм було важко, іноді доводилося навіть продавати речі — тільки книжок не чіпали.
А в 1908 році хвороба Лесі загострилася — туберкульоз перекинувся на нирки. Операцію робити запізно — подовжити її життя міг лише сухий теплий клімат Треба було їхати до Єгипту.
Супроводжував її вірний і Кльоня .
Їхнє щастя було не довгим.
На світанку 19 липня 1913 року вона згасла, наче тоненька свічка... Відлетіла ніжна і мужня душа великої поетеси України — на крилах її пісень. Чи зустрілася вона там, у таємничих невідомих світах, з найбільшим і найсумнішим коханням всього свого життя? Чи чекала її по той бік життя взаємна любов і всепоглинаюча ніжність? Про те мовчить Всесвіт...
Похорон поетеси відбувся 26 липня на Байковому кладовищі. Море людей, море квітів... Відтоді і до сьо¬годні Леся Українка продовжує летіти у безсмертя. Боротьба, праця і любов проходять через все її життя — життя, гідного захоплення:
Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.
Велика поетеса України і жінка з трагічною долею.
«Обернуся в легенду» - ці її слова були пророчими. І вона мала право їх сказати, бо вогонь запалюється від вогню, і його жар не полишає одухотворенні серця...
Ні! Я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає...
Пам’яті Лесі Українки
Олена Журлива (Олена Костянтинівна Котова) 1898—1971 рр.—українська письменниця, жила і померла в місті Кіровограді. Віршувати почала в дитячі роки. Олена з дитинства поринула у світ поезії. Знала твори Лесі Українки, захоплювалась нею як надзвичайною жінкою і геніальною поетесою. Поетичний триптих Олени Журливої «Огнецвіт» (спомин про Лесю Українку), датований 1958 р.,
Огнецвіт
Мій перший спомин... Тихо йшли
Дочка і мати тротуаром.
І я спинилась. Незабаром
Вони в будинок свій зайшли.
А я (ще підлітком) стояла,
Боялась зайвий раз дихнуть,
Тремтіло серце, я пізнала,
Чия лягла повз мене путь.
Я пам'ятаю сірі сходи. Покої світлі й мовчазні. У зручнім кріслі в глибині Одухотвореної вроди Обличчя ясне і сумне, І повні дум уважні очі. Все це осяяло мене, Немов зірниця серед ночі.
Хотілось впасти на коліна І так стояти...
Олена Журлива була на похороні Лесі Українки потім вона напише вірш
На смерть Лесі Українки
Остання зустріч. (Ще й- донині
Мене той біль вогнем пече)...
Вона лежала в домовині,
І на хитке моє плече
Труна, як камінь, налягала...
Хто каже вмерла? Хто почув З країн далеких сі погрози? Кому потрібен жаль наш був, Кому були потрібні сльози?
Але пісні її лишились,
В яких живе душа жива,
В яких для вічності відбились
її бажання і слова.
Вони не вмруть, не згинуть в людях,
І відгук свій в життю дадуть.
І ще не раз в холодних грудях
Зерном любові проростуть.

Вірш Олени Журливої

Пам'яті Лесі Українки
Вітри піснями захлинались, Ліси шуміли навкруги, І в срібні роси одягались В ранкових маревах луги.
Ходила мавка-чарівниця, Когось шукала між дерев, І знав, хто їй ночами сниться Мешканець лісу — дядько Лев.
Не стерлась райдужна сторінка, Не вмерла пісня лісова, Безсмертна Леся Українка Була і є, повік жива.
Любов Василівна Забашта (1918— 1990)
Вона автор багатьох поетичних збірок, п'єс, драматичних та ліро-епічних поем, прозових творів, присвячених Лесі Українці. Ось їх назви лише у двох книгах поезій (Вибране. — К., 1958; 1977): «Донька Прометея», «Відкриття пам'ятника Лесі Українці в Грузії», «Конвалії — то срібний сміх мавки», «Луцька балада», «Леся». Таке часте; звертання до імені і творчості Лесі Українки, до обставин, її нелегкого життя, без сумніву, свідчить про велику любов, повагу Любові Забашти до мужньої поетеси, трепетне поклоніння перед її генієм. Любов Василівна присвятила Лесі Українці ще один вірш (автограф надіслала до музею 1979 року)
Леся в Звягелі
Вона зросте, як мавка між, лісів. Як мавка, вільна юною душею. І пронесе над рідною землею Досвітній свій непереможний спів.
Постріляна, порубана словами Маленька Леся вперше зарида, Коли над мовою її і над піснями Поглумиться жандармськая орда.
І мову нені цар — «ханжа лукавий» — Указом Емським схоче знищить геть.
Дівча збагне тоді, що краще смерть, Аніж прийняти царський суд неправий.

Щоб потім мужнє слово і рядок В червоних майоріли короговках І пісня та хлюпнулась, як з коновки Великим морем пристрасних думок...
Ще буде шлях високий і стрімкий, А поки що над Случчю голубою У Звягелі зеленім, з дітворою Вона стрічала сонце з-під руки. І вперше в Жабориці вночі Простоволоса Леся вийде з хати,
Щоб в ніч глуху між голосів сичів Закличний голос Мавки розпізнати.
І пронести від Случі і Дніпра Дзвінкі легенди лісової пісні Вустами Мавки мовить славнозвісне
Я в серці маю те, що не вмира.
Неллі Топська
Присвята Ларисі Косач
Жагуче. Нестерпне.
І, мабуть, останнє –
Осіннє кохання, осіннє кохання...
Мій любий, моє нездоланне безсоння!
Я серце тобі покладу на долоні.
Самотня зозуля кує серед гаю.
Спокою не маю, спокою не маю...
Чарують хвилини в солодкім полоні –
Я серце тобі покладу на долоні...
Якою стежиною щастя шукала? А долі не мала...А долі не мала. Дивлюсь нерухомо у чорну безодню, А серденько гине в холодних долонях.

Йосип Магомет Магомет Йосип Якович (1880—1973) — український селекціонер.
Автограф його нетрадиційний. Він не писав віршів. Пам'яті Лесі Українки присвятив виведену ним самим квітку, яку назвав ім'ям славної поетеси — «Леся Українка». Опис нового сорту, фото і малюнок квітки надіслав 1962 року в подарунок Волинському краєзнавчому музеєві. На обкладинці саморобної теки написав: «Півонія повна запашна . Леся Українка! 1946—1958 рр. Автор сорту Магомет Й., м. Сквира. Київщина».
Фотоматеріали

Леся Українка і Сергій Мержинський Сергій Мержинський

Климент Квітка Нестор Гамбарашвілі

Леся Українка
Виповзьке НВО
«ЗОШ І – ІІІ ст. - ДНЗ»

Кохання безкрає
помчить наші душі
увись...

Автори проекту : учні школи
Тип проекту: навчально - дослідницький
Характер проекту: літературний
Термін роботи над проектом: короткостроковий
Керівник: Товмач Л. І.

2014

I. Актуальність проекту
Участь у проекті забезпечує високий рівень пізнавальної активності: до розумової діяльності за¬лучаються емоції, нові знання здобуваються в су-перечках; формується варіативне мислення.
Робота над проектом при вивченні української лі¬тератури сприяє формуванню креативної компетенції учнів, створює оптимальні умови для самореалізації осо-бистості, здатної до продуктивної творчої діяльності.
II. Мета і завдання проекту
• навчити учнів виступати перед аудиторією;
• ко¬ротко висловлювати свою думку;
• чітко інтерпретува¬ти результати досліджень
• формувати вміння аргументовано доводити власну думку, посилаючись при цьому на думки інших, правильно використовуючи цитування та посилання на друковані й електронні видання;
• навчити ілюструвати думки, ідеї, дослідження, висновки, комбінуючи текст;
• навчити учнів ефективно використовувати засоби електронних комунікацій; знати відповідний етикет спілкування;
• продовжити формування в учнів умінь робити висновки, узагальнення.

Початок реалізації проекту: вересень Завершення: лютий
ІІІ. Механізм реалізації проекту

• Постановка проблеми
• Визначення теми та мети проекту.

Структурна організація проекту
Об'єднання учнів у групи з урахуванням здібностей, нахилів, способу мислення
1.Бібліографи
* дослідити одну зі сторінок життя Лесі Українки «Леся і кохання»;
* з'ясувати причини «нещасливого кохання» поетеси;
*створити фотоальбом «...А про те, як ти вміла кохати, хай сьогодні і юнь пізна»
2. Літературознавці
*ознайомитися з інтимною лірикою Лесі Українки;
*визначити, якими були погляди Лесі на кохання;
3. Соціологи
*скласти анкету опитування;
*провести серед ровесників соціологічне дослідження «Чи може людина бути щасливою без любові?»
Ознайомлення учнів із суттю проекту та основ¬ними етапами його реалізації.
• Робота з інформаційними ресурсами.
Основні питання:
Ключове питання: Чи щасливе життя людське без любові?
Тематичне питання: Як сучасні погляди на ко¬хання перегукуються з мотивами творчості Лесі Укра¬їнки?
• Орієнтовні напрямки реалізації проекту «Ко¬хання безкрає помчить наші душі увись...»
• Об'єднання учнів у групи.
• Завдання для груп.
IV. Очікувані результати
• Активізація пізнавальної діяльності.
• Підвищення інтересу до вивчення української літератури.
• Розвиток творчих здібностей.
• Формування навичок самостійної роботи з до¬датковими джерелами інформації.
• Формування уміння працювати в команді.
V. Оцінювання проекту
Анкета заповнюється під час захисту присутніми учнями, вчителями.
• Оцінка етапів
• Оцінка роботи
Оцінка захисту
За сумою балів: 180—140 балів — «відмінно»; 139—100 балів — «добре»; 99-65 балів — «задовільно».
Критерії оцінювання Бали
Актуальність теми і рішень, їхня склад¬ність

5,10,20
Обсяг розробок і кількість рішень 5,10, 20
Практична цінність 5,10,20
Рівень самостійності учасників 5,10,20
Якість оформлення записів, наочності тощо 5,10,20
Рівень творчості, оригінальність роз¬криття теми 5, 10, 20
Результати діяльності учасників проекту будуть представлені у такій формі:
*Альбом – дослідження « Кохання безкрає помчить наші душі увись»
* веб-сайт «...А про те, як ти вміла кохати, хай сьогодні і юнь пізна»;
*публікація «Всього початок є любов».

Сценарій презентації проекту
«Кохання безкрає помчить наші душі увись.„е»
(Сторінками інтимної лірики Лесі Українки)
Епіграф
Первинніше сущого всього — любов.
У піснях молодих перше слово —любов.
Бідний вигнанцю дивного світу кохання,
Знай, що всього життя передмова — любов! Омар Хайям
Керівник проекту. Любов — це почуття, яке в усі часи однаково хвилювало людей. Багато по¬колінь пройшло по землі, передаючи один одному безсмертя і доброту. Ко¬хання торжествує на світі. Воно поза віком і часом. Воно звеличує людину. Серед нас, напевно, не знайдеться лю¬дини, яка скаже: «Я не хочу кохати». Ко¬хати хочуть всі... Це так само природно, як рости траві навесні... Кохання... Про нього мріють. Його чекають..! ось воно приходить. Скільки сердечних пережи¬вань! Це почуття прекрасне не тільки своєю природністю, а й тим духовним збагаченням, котре наповнює серця закоханих. Це кохання може прийти у 8 років, а може й у 80. Іноді кохання пере¬живає людину і залишається яскравим прикладом для нащадків на століття: приклад цьому любов лесі Українки.
Я мрію, щоб після нашої зустрічі сьо¬годні всі ви відчули себе сонцем, яке світить і дарує, віддає своє активне життєве тепло іншим. Саме в цьому життєдайна сила кохання.
Вимовте упівголоса: любов, кохання, закоханість... Схожі слова, але скільки відмінностей таять вони в собі!
Від сотворіння світу всім правила любов. Скільки бурхливих пристрастей, потрясінь, вулканічних вибухів почуттів бачив світ від своїх першопочатків! А скільки творів мистецтва, скільки без¬смертних шедеврів було народжено коханням!
Шановні гості, ми вітаємо вас і запрошуємо до нашого проекту «Кохання безкрає помчить наші душі увись...», презентація якого при¬пала на 24 лютого — переддень народження поетеси Лесі Українки.
Минули роки... Але постать і погляди Лесі Укра¬їнки — людини європейського рівня — продовжу¬ють хвилювати, бентежити, захоплювати. Нею за¬хоплювалися за життя, їй освідчувались і як жінці, і як мисткині.
Ми взяли на себе сміливість зазирнути в найпотаємніші куточки душі поетеси — особисте життя, але не для того, щоб брутально топтатися по пам'яті од¬нієї з найславетніших співвітчизниць. Прагнули ми лише зрозуміти, у чому полягає сутність кохання, чи перегукуються погляди наших сучасників з поглядами Лесі на кохання, які звучать в її інтимній ліриці.
Муку творчості перемагать, Хвора дівчина, бідна Леся! Де ще хворі такі були, Щоб літали в таке піднебесся, Що його не сягнуть і орли! Вся ти — трепет, вогонь, ідея, Вся ти — вірна єдина струна... А про те, як ти вміла кохати, Хай сьогодні і юнь пізна.
Щоб досягнути успіху, ми об'єдналися у групи:
I група — «Біографи»;
II група — «Літературознавці»;
III група — «Соціологи».
Керівник групи «Біографи». Наша група отримала завдання; дослідити одну зі сторінок життя Лесі Укра¬їнки «Леся і кохання» та з'ясувати причини «нещас-ливого кохання» поетеси. Щоб виконати поставлене перед нами завдання, ми провели пошук додаткової інформації в біб¬ліотеках, звичайних та електронних, створили фо¬тоальбом «..А про те, як ти вміла кохати, хай сьогодні і юнь пізна». Ось про що ми дізнатися.
У1896 році родина Косачів мешкала в місті Києві. Одну з кімнат займав квартирант — студент Київсько¬го університету Нестор Гамбарашвілі, якому припала до душі інтелігентна, високоосвічена родина Косачів. Леся Українка давала Несторові уроки французької мови, він учив її грузинської. Грузія викликала в ді¬вчини щирий інтерес; її захоплювала сила духу цього народу. Якось Леся сказала: «Коли б я не була україн¬кою, я б хотіла бути грузинкою». За твердженнями де¬яких біографів, стосунки з Несгором «були більш ніж дружніми», про це ніби свідчила й сестра Лесі Укра¬їнки Ольга Петрівна. Влітку 1896 року, проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал — «як емблему для боротьби з не¬нависним ворогом». Він виконав прохання. 1897 рік почався для поетеси різким загостренням хвороби. Бо¬ротися з недугою Леся подалася до Ялти. Там вона й отримує звістку від матері про одруження Нестора Гамбарашвілі. Стосунки між друзями припиняються, за¬лишається в спогадах поетеси лише Грузія, яка так ро-мантично ввійшла в її життя, де згодом вона проживе багато років, де буде написана «Лісова пісня» і де за¬кінчиться земне буття поетеси.
Життя — це чаша, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань, які крокують поруч. Так сталося і в житті Лесі.
У червні 1897 року перебуваючи на лікуванні у Ял¬ті, Леся Українка познайомилась із Сергієм Мержинським. Поетеса зразу зрозуміла: прийшло ве¬лике почуття, що вже не мине ніколи. Саме тому з нею завше буде подарована коханим репродукція Рафаелевої «Сікстинської мадонни».
Отже, ми з'ясували, що причиною «нещасливого кохання» Лесі Українки була передчасна смерть тридцятирічного С. Мержинського та небажання рідних зрозуміти взаємини двох важкохворих людей.
Звернімося до фотоальбому: на фотознімках; і Н. Гамбарашвілі, і
С. Мержинський, і К. Квітка схожі між собою. Мабуть, кожного з них об'єднувала й духовна спорідненість. Тому вони, напевно, й стали близькими Лесі Українці. Так і пригадується Франкове «Тричі мені являлася любов». До Лесі любов прийшла один раз, лишень обличчя в неї різні.
Керівник групи «Літературознавці». Наше завдання полягало в тому, щоб проаналізувати інтимну лірик поетеси, з'ясувати, якими були погляди Лесі на кохання.
Ось про що мі: довідались.
Леся Українка мала різнобічне поетичне обдаровання. Свої палкі почуття, філософське осмис¬лення дійсності і глибокі роздуми над долею народу вона виражала в ліричних віршах, драматичних пое¬мах, казках.
Проаналізувавши інтимну лірику Лесі Українки, ми побачили, що її перу належать справжні шедеври інтимної лірики («Все, все покинуть, до тебе по-линуть...», «Не дорікати слово я дала», «Коли дивлюсь глибоко в любі очі», «Нічка тиха і темна була», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами», «Я ба-чила, як ти хиливсь додолу...» та інші).
Глибоким драматизмом і сумом сповнені інтимні ліричні твори поетеси. Вони схвилювали нас своєю щирістю, глибиною справжнього людського почуття. У них відчутне властиве тільки Лесі Українці вміння передавати найінтимніші пориви жіночої душі, найпотаємніші сторони жіночої психіки, зворушливої ніжності. Все це вона подає стримано, з бентежною чистотою і чутливістю:
Нічка тиха і темна була.
Я стояла, мій друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,
Нічка тиха і темна була...
Цей вірш — перлина інтимної лірики в світовій поезії.
З інтимної лірики ми дізналися про «трагічне ко¬хання» Лесі Українки до
С. Мержинського, який на¬віть перед смертю марив іншою жінкою.
Важко навіть уявити душевний стан поетеси, яка ластівкою полетіла до коханого, не зважаючи на за¬борону матері — Олени Пчілки.
Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.
Душа поетеси зболена, думки про смерть дру¬га не покидають, і вона 7 червня 1901 року написала одразу три вірші, у яких запікся біль пережитої дра¬ми:
«Уста говорять: «Він навіки згинув!»,
«Ти не хо¬тів мене взять...»,
«Квіток, квіток, як можна більше квітів...»
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Після пережитої трагедії Леся Українка в лис¬ті до сестри Ольги відверто висловила свої погляди на людські стосунки, подружнє життя, кохання: «Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить... Не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як мо¬жеш, то менше буде жалю... не відкладай на завтра, бо завтра не завжди приходить...»
Проаналізувавши інтимну лірику поетеси, ми зробили висновок, що любов у поетеси — це щось «вічне», що стоїть понад потребами дня, понад юрбою, те, що творить людину і без чого вона гине.
Матеріал, використаний нами, ми відшукали у та¬ких виданнях:
- Ломонос Є. О. Вивчення творчості Лесі Укра¬їнки. — К., 1987.
-Леся Українка: сюжети з життя в ілюстраціях і документах: Фотокнига/Авт.-
упоряд.: Н. Чіп, І. Веремієва. — К: Спалах, 2001.
- Годишевський Р. П. Іскри єднання. До питання про інтернаціональні мотиви творчості Лесі Українки. - К.: Дніпро, 1983.
- Костенко А. Леся Українка. Художньо - документальна біографія. - К.: Дніпро, 1985.
- Костенко А. Спогади про Лесю Українку. -К., 1963.
- Над'ярних Н.С. Зброя іскриста. - К., 1986.
- Олійник М. Дочка Прометея. Роман. - К., 1985.
- Ставицький О. Леся Українка. -К.: Дніпро, 1970.
- Українка Леся. Твори . В 2 - х Т. -К.,1986.
Керівник групи «Соціологи». Наша група отримала за¬вдання скласти анкету і провести серед ровесників опи¬тування «Чи може бути щасливою людина без любові?»
Ми склали такі запитання для опитування:
1. Справжнє кохання — це пристрасть, єдність ін¬тересів чи фізична близькість?
2. Чи щасливе життя людське без любові?
Чи могли б ви кохати без взаємності?
Перед вами результати нашого соціологічного до¬слідження...
Із опрацьованих відповідей наша група зробила такі висновки: більшість молодих людей (60 %) вва¬жає, що любити людину — це велике щастя і від-повідальність, це постійне очікування та жертовність, це безмірне розуміння та бажання принести коханим мить радості.
Керівник проекту. Леся Українка — високоосвічена обдарована особистість із багатим духовним світом, із високими моральними принципами, шляхетна, бла-городна натура. Поетеса як особистість може бути взірцем для нас — молоді XXI століття.
Погляди Лесі Українки на кохання залишаються сучасними, бо вони суголосні нашим, тому що ко¬хання — це молодість, вірність, вічність, упевненість, щастя, надія.

Презентація роботи
Запрошуємо перегорнути сторінки цієї роботи і поринути до хвилюючого і невмирущого світу любові. Любові яскра¬вої творчої особистості, яка є гордістю української нації. Вона уславила своє ім’я невмирущими творами і зробила крок у вічність. Вона відзначена Богом — і ця відзнака зробила її життя самопосвятою Музі. Шлях талановитої особистості — непростий і найчастіше тер¬нистий, позначений численними незгодами. Адже обдаро-ваність — це випробування духу, це небесна відрада і пекельна мука водночас. І пізнати таємницю геніальності неможливо, як неможливо пізнати таємницю життя. Але доторкнутися до неї — наче піднятися над собою у високе і вічне небо...
Леся Українка була справжньою дочкою Прометея — з гарячим і мужнім серцем...
Проте громадянська позиція — це ще не все життя... У її душі також панувала споконвічна потреба збли¬ження з іншою людською істотою, полум'яніло прагнення вищої насолоди — кохання. Кохання, назустріч якому вона відкривала своє серце, наче ранковому сонцю і лагідному вітру, — бо тільки воно здатне зафарбувати світ яскравими барвами весни і надії.
Проект містить розповідь-дослідження історії кохання поетеси. Розповідається про непросту долю великої людини — з її болями і радощами, зустрічами і розлуками, сподіваннями і розчаруваннями.
Ми не прагнемо виносити на суд дешеві сенсації приватного життя — зовсім ні! Ми маємо надію, що замилування земними почуттями надзви-чайно обдарованої людини і вболівання сердечним мукам, які випали на її долю, допоможуть краще осягнути глибини багатого внутрішнього світу, заново пізнаючи планетарну безмежність натхнення і захоплюючись силою горіння са¬мовідданого серця... Бо кохання, яке було джерелом і наснаги, і журби, опромінювало мінливим світлом все її життя, яке інколи здається більш захоплюючим і диво¬вижним, ніж літературні твори, нею написані...
З пошаною й уклоном, з теплотою і ніжністю починає¬мо розповідь про непізнану і чаруючу таємницю кохання.

Автор: 

Товмач Лідія Іванівна
вчитель української мови та літератури
Виповзького НВО "ЗОШ І-ІІ ст. - ДНЗ"
Переяслав-Хмельницького району
Київської області

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі