Дитинство – особливий період у розвитку людини, коли на поверхні виявляється лише незначна частина того, що дитина засвоює. Більшість вражень, відкриттів, уявлень можуть виявлятися в поведінці, накопичуватися, закладатися на довгі роки. Чим молодша дитина, тим складнішою є ситуація з її «Я-образом». Дослідження «Я-образу» набуває особливого значення в психологічній науці, оскільки ця проблема прямо пов’язується з проблемою виховання особистості дитини в сім’ї, школі. Значущу роль у формуванні особистості дитини в батьківській сім’ї відіграє такий чинник як кількість дітей, зокрема сиблінгова позиція дитини.
Уклад сімейного життя, взаємини між членами сім’ї, зокрема між самими дітьми, якщо їх у сім’ї кілька, справляють значущий вплив на психосоціальний розвиток особистості, який розглядається як процес психічного розвитку дитини в умовах соціальних взаємин.
Становлення соціального «Я» молодшого школяра – одного із найважливіших структурних елементів загального «Я-образу» – відбувається не лише під впливом оцінок дорослих – учителів, батьків, але й однолітків. У сформованих дорослими колективах завжди існують мікрогрупи, що створюються на основі власних симпатій та спільності інтересів. У першокласників мікрогрупи складаються переважно з двох осіб і базуються на спільних інтересах, які переважають на даному відрізку часу. До десяти років «Я-образ», «Я-концепція» формуються під впливом сімейних чинників, однолітків. Від десяти до дванадцяти років відбувається статева ізоляція, за умов якої групи складаються вже з трьох та більше членів. До четвертого класу зменшується вплив вчителів і батьків на формування «Я-образу» та збільшується вплив однолітків, які входять до складу однієї мікрогрупи.
«Я-образ» – результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати).
Школа сприяє закріпленню самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти практику оцінкового підходу, який з того моменту стає значущим.
Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів. Самооцінка, «Я-образ» дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, беззаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих.
Для формування ставлення до себе образу «Я» дитині необхідні зовнішня інформація про себе, увага тих, хто оточує. Тому вона прагне привернути до себе увагу іноді незрозумілими (з погляду дорослого) способами, конфліктуючи з однолітками, порушуючи дисципліну на уроках.
Протягом усієї соціалізації особистості рівні і складові «Я-образу» з різною швидкістю та особливостями ускладнюються, пов’язуються, трансформуються на різних етапах розвитку дитини.
У роботі з молодшими школярами важливо враховувати їхній оптимізм, здатність бачити в собі гарне, соціально позитивне, високу самооцінку. Щоб їхнє прагнення зберегти позитивний «Я-образ», право на високу самооцінку не перетворилося на перепону розвитку особистості, не стало джерелом необґрунтованих домагань, слід дбати про гармонію між тим, до чого вони прагнуть, на що претендують (оцінка, ставлення тощо), та їхніми реальними діями, тобто змістом і способом вияву активності в житті. За значного розходження між прагненнями молодшого школяра бути схожим на образ-взірець і його поведінкою, яка має егоїстичне спрямування, але недостатньо засуджується оточенням, у нього поступово формується ілюзорна, далеке від об'єктивного уявлення про себе, значно завищена самооцінка. Вона провокує хибні способи його самоствердження серед однолітків, чинить опір педагогічним впливам, дезорієнтує його. Саме тому велике значення слід надавати формуванню правильної самооцінки дитини при підготовці її до школи, у процесі адаптації до систематичного навчання.
Дослідники фіксують у людини не один образ «Я», а безліч тих, що змінюють один одного «Я-образів». Образи людини стосуються різних сутностей, зокрема особистісної. «Я-образ» − не статичне, а динамічне утворення особистості.
Основною особистісною характеристикою молодшого школяра є прийняття і усвідомлення своєї внутрішньої позиції, що дає підстави вважати цей вік зрілим дитинством. Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку – навчанням у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.
Особливе місце у цьому віці займає рефлексія. У дітей молодшого шкільного віку спостерігаються ознаки усвідомлення власних дій, психічних станів. Особливість їхньої навчальної діяльності полягає в тому, що школярі повинні вміти обґрунтовувати правильність своїх висловлювань і дій. Необхідність розрізняти зразки суджень і самостійні спроби в їхній побудові сприяють формуванню у молодших школярів уміння ніби збоку розглядати й оцінювати власні думки та дії. Це вміння є основою рефлексії – осмислення своїх суджень і вчинків з точки зору їхньої відповідності задуму та умовам діяльності; самоаналіз. Свідченням її є здатність бачити особливості власних дій, робити їх предметом аналізу, порівнювати з діями інших людей. Якщо дошкільник здебільшого орієнтується на індивідуальний досвід, то молодший школяр починає орієнтуватися на загальнокультурні зразки, якими він оволодіває у взаємодії з дорослими та ровесниками.
Одна з частин системи, з яких складається індивідуальність і життя людини, — це її «позиція» в батьківській сім'ї, тобто наявність або відсутність братів і сестер (психологи називають їх сиблінгами) і порядок їхньої появи на світ. Є низка досліджень, у яких теоретично та емпірично вивчали значення і розкривали специфіку сиблінгової позиції і взаємодії для психічного розвитку й виховання особистості.
Порядок народження – не абсолютна детермінанта, це лише тенденція. Стиль батьківської поведінки, їхнє ставлення до дітей не менш значущі для розвитку особистості дітей.
Вплив старшого сиблінга на молодшого залежить від різниці у віці. Так, молодший брат сестри, яка старша за нього на 4-6 років, може мати проблеми зі статевою ідентифікацією.
Так історично склалося, що старші діти зазвичай наділені більшою відповідальністю, правами й обов'язками (у тому числі правами успадкування майна, титулу й статусу). Відповідно, старші діти – це продовжувачі традицій: вони відповідальні, часто консервативні, прагнуть до досягнень, турбуються за честь родини і її репутацію. Така ситуація стає можливою з-за деяких причин. Почнемо з того, що старша дитина спершу виховувалася як єдина дитина в сім’ї. Потім, коли для неї стала звичною її привілейована позиція, її місце в «душі» батьків займає немовля. Коли таке «захоплення» відбувається до 5 років, це дуже болісно сприймається дитиною, особливо якщо друга дитина тієї ж статі. Це стимулює один із загальних стереотипів поводження старшої дитини: вона дуже намагається бути гарною, щоб батьки продовжували любити її більше, ніж молодшого. Старший звичайно здобуває багато батьківських якостей: він уміє бути вихователем, здатний брати на себе відповідальність і займати лідерську позицію.
Молодша дитина не була травмована появою немовляти. Для всієї сім’ї вона виявляється малям, і часто її продовжують няньчити, навіть коли дитинство давно закінчилося. Батьки очікують від молодшої дитини менше й роблять на неї менший тиск. Вона позбавлена самодисципліни, і їй буває важко приймати рішення. Оскільки така дитина звикла бути найменшим членом сім’ї, вона знає, що бути агресивним даремно, і виробляє шляхи маніпулювання заради досягнення бажаного: або демонстративно ображається, або намагається звернути на себе увагу.
У той же час така дитина є для когось старшою, а для когось молодшою. Тому вона вбирає в себе риси обох груп, часто для неї складним є самовизначення. Однак середні діти часто досить непогано розуміються з іншими людьми, оскільки змушені були навчитися жити у світі зі своїми братами й сестрами. В цілому вони виявляються досить гнучкими і дипломатичними й уміють пристосовуватися до різних обставин.
Єдина дитина багато в чому успадковує риси свого родителя тієї ж статі. Як правило, вона комфортно себе почуває наодинці із самою собою, але спокійно приймає допомогу, коли вона їй потрібна. Оскільки батьки схильні покладати більші надії на свою єдину дитину, вона зазвичай відрізняється й у школі, і в інших сферах своєї діяльності й буває вкрай засмучена, якщо щось їй не вдається. Оскільки єдина дитина не звикла до повсякденного спілкування з іншими дітьми, буває, що вона пізніше звикає до близьких стосунків. Вона не може звикнути до того, що людина, що гнівається на неї, зараз, або невдовзі буде сміятися й жартувати.
«Я-образ» – результат відповідного усвідомлення сутності людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей.
Важливим моментом у формуванні «Я-образу» дитини є її сиблінгова позиція, особливості сиблінгової взаємодії у батьківській сім’ї, з якої складається індивідуальність і доля людини, — це її «позиція» в батьківській сім'ї, тобто наявність або відсутність братів і сестер (психологи називають їх сиблінгами) і порядок їхньої появи на світ.
У цілому встановлено, що існує особливий зв'язок між структурними складовими «Я-образу» особистості дитини, який зумовлено особливостями її сиблінгової позиції у батьківській сім’ї.

Предмети: Психологія