Користувацький вхід

Оновлення душі Відлюдька. Вивчення повісті-новели І.Франка «Сойчине крило»

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.


0

Оновлення душі Відлюдька
(матеріали для вчитедя під час вивчення
повісті-новели І.Франка «Сойчине крило»)

Варто відзначити, що це чи не найкращий твір Франкової малої прози. Зокрема, в огляді «Новини нашої літератури» А.Крушельницький відзначив, що «Сойчине крило» у збірці «На лоні природи», – «найбільш інтересне оповідання, бо доктор Франко підносить у сім оповіданню любов на незвичайно високий п’єдестал – обтрясає її, що так скажу, із земських пут...».

«Сойчине крило» належить до тих мистецьких творінь, у яких кристалізується поетика прози ХХ ст. Вона передусім виявляється у незвичайному часовому зображенні (фабульний час повісті-новели триває декілька годин новорічного вечора, а сюжетний, по суті, охоплює все життя центрального персонажа; фабульна дія розгортається у кімнаті головного героя твору).

Проблематика тексту полягає у зображенні основних проблем буття взагалі і буття інтелігента зокрема. «Із записок відлюдька» – підзаголовок «Сойчиного крила». Аналізуючи цей твір за жанром, можна сказати, що тут перехрещуються три літературні роди, а також викладові форми листа й щоденника . «Записки» починаються визнанням: «Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин» . У думках «відлюдько» (імені цього героя ми ще не знаємо) бачить святкування новорічного вечора у багатьох «шумних» товариствах. Звична картина завершується знаменним: «Діти! Діти!»... «Відлюдьок» теж колись отак шумно зустрічав ту «приману, що зветься Новим роком. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі вважав окрасою життя те, що було лише конвенціональною брехнею...» .
Герой гадає, що він переступає якусь межу. «В путі життя посередині саме» (Данте) він, як йому здається, здобуває новий світогляд. Відганяє всяку меланхолію разом з оптимізмом (останній – се признак дитячої наївності). Та йому не властивий і песимізм (се признак хворобливої малодушності, се tistim onium paupertatis (свідоцтво вбожества), яке сам собі виставляє чоловік). Як бачимо, даються вельми цікаві визначення основних типів світогляду. «Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму» – такий внутрішній стан героя твору. Йому на думку приходить Горацієве «Aequam servare mentem» (зберегти рівновагу духу). І це стає нормою його теперішнього нового світогляду. Відлюдьок уявляє, що нарешті став артистом життя. Але варто відзначити крах нового світогляду героя. «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, наповнене красою й гармонією» .

Подвійне сонце... Одне – у вимушеному побуті серед інших, інше – сонце його душі, у його кабінеті, де він сам свій пан. Уперше в українській літературі так широко представлений інтер’єр кімнати, в якій живе людина культурних переживань. Характерні й виразні атрибути культури відбиті саме в інтер’єрі. Але згадується й інше: улюблена музична композиція і героя, і самого Франка – увертюра до опери Россіні «Вільгельм Телль». У кімнаті стоять осінні квіти (хризантеми, геліотропи та туберози), лежить свіже число часопису «Neue deutsche Rundschau» .

Серед інших семантично вагомих деталей інтер’єру необхідно відзначити високомистецькі портрети «великих майстрів у штуці життя» – Ґете, Емерсона, Рескіна. «На поличках стоять мої улюблені книги у гарних оправах. На постаменті в кутку мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги...» . Здавалося б, герой справді осягнув високий спокій духу, в його бутті немає «подвійної бухгалтерії». Але образ подвійного сонця немовби провіщає майбутній злам, адже існування подвійного сонця в реальності неможливе. Тема «цілого чоловіка» в «Сойчиному крилі» продовжується і синтезується, як це ми побачимо згодом, у дусі християнського вчення.

Так чи інакше, з ретроспективи усього твору читач зрозуміє, що «подвійне сонце», під яким прагне жити герой, – це значною мірою виплід його автосугестії та самовдоволення. Світ Массіно – це щось вторинне, неорганічне, ілюзорне. І тому органічним є його психологічний та світоглядний крах. Автор переконливо зображує процес самоповчання, яке в остаточному висліді є самооблудою.
Точно зазначається час дії: сьома година. Отже, до основної події твору залишається п’ять годин. Герой планує оглянути ілюстрації з часописів «Jugend”»(далеко не випадково йдеться про юніст”, екзистенційний момент ностальгії тут помітити неважко) і «Liberum veto (герой не дозволяє середовищу вриватися у його світ). Далі послухати фонограф: Леонору Дузе у ролі Джіоконди у драмі д’Аннунціо, голос самого письменника, а також голоси Жореса та Клео де Мерод. Отаким має бути не шумне товариство відлюдька в новорічний вечір та в його сорокаліття.

І раптом – дзвінок. Поштар приніс листа. У поетиці твору є дві наскрізні лейтмотивні деталі, якими позначаються межові ситуації: 1) дзвінок ; 2) сукня героїні – червона з білими цятками . Ці деталі виступають у кардинальних поворотах сюжету.
Уперше в українській прозі в новелу вводиться розлогий лист, який є і повістевим жанровим компонентом твору, і розлогою ретроспекцією – розповіддю про взаємини Массіно і Манюсі (з її листа ми дізнаємося й про інші імена).

Таким чином, маємо своєрідну побудову та розповідь відлюдька , який заплющив очі на суспільність, державу, народ, і лист молодої жінки, яка пройшла всі кола пекла у реальному житті. Та її пекельний шлях не порушив глибин душі, що залишилася чистою і, головне, люблячою. Це ми побачимо у фіналі новели. У творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі “паперовому” існуванню Массіно. Душа героїні залишилась без змін, незважаючи на жорстокі випробування долі, яку героїня сама прикликала і якої прагнула.

Прагнення жити, а не лише існувати; статися , а не просто бути – це прагнення й штовхнуло Манюсю на той жорстокий шлях, визначило її долю. Довго вагається Хома – відкривати пакет чи ні: «Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі». Чуття , що лист містить щось фатальне, не ошукало його. Психічний процес зображено в динаміці, страх перед фатальним недовідомим герой намагається подолати сміхом, автосугестією: «Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким певним у своїй твердині за заборолами своєї філософії, серед башт своєї самоти – і боюся отсього паперового гостя» . Лист розкриває рука Хоми якимось механічним рухом . Герой здобувається на визнання, з допомогою якого прагне зберегти почуття власної гідності. Звертаючись до долі, він каже: «Поборемося!» Загалом самонавіювання від початку становить приховану домінанту його психічних станів. Як побачимо далі, це самозаспокоєння легко розвіється.

Із першого ж моменту відкриття конверту ми дізнаємося, що лист надіслала Сойка . Лаконічні рядки закривають події з трьох літ : несподіване зникнення Сойки ввігнало в гріб її батька , а Хому «випхнуло з кипучої течії громадської праці»
Намічається сюжетна лінія образу фатальної жінки. Лист стає своєрідним композиційним центром-ретроспекцією; він виявляє історію кохання Хоми і Мані, відтворює її життєві пригоди після зникнення.

Сміх – це перше, що подає автор у характеристиці героїні. Образ сміху відтворює її ставлення до житт. Манюся відчуває поезію лісу (слід сказати, що лісові пейзажі завжди позначені авторською інтонацією; вони характеризують і персонажа, і образ автора), ототожнює своє буття з лісовим: «Тямиш той ліс, мій рідний ліс... Се не був ліс, се я була Перша зустріч у лісі. Народження чарів кохання: “Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку». Таке визнання з вуст закоханої дівчини ми чуємо вперше в українській прозі. Наведений момент представляє поетику прози XX ст.
Образ фатальної жінки набирає чітких новаторських рис. Враження, яке вона хотіла справити на Хому, мало бути високо артистичне , пейзажі стали «стафажем», однак у ньому героїня – найвагоміший елемент.

«Сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолійного вечора « – все це мусило становити декорації для її дівочих чарів. Але чи бачили ми щось подібне раніше? Образна роль Манюсі полягала в досягненні такого ефекту, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності! Марія (за її логікою) не втекла від Хоми. Це він не вмів її втримати біля себе.

«Задзвонив дзвоник», і вона поїхала з іншим чоловіком. Потрапила у ватагу злодіїв. А її батько до смерті вважав її злодійкою
(Генрись обікрав старого лісничого), її – тоді ще «горду, чисту, чесну і непорочну». Так почалася її пекельна життєва мандрівка. «Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод», – пише вона Хомі. Іван Франко виявився тонким майстром такої Ескізності. Річ у тім, що читачеві неважко відчути, як «скелет « оповіді в його уяві «обростає м’ясом» живого життя. Лаконічні штрихи мають відчутну образну перспективу, глибину психологічного змісту. Важливим компонентом у структурі повісті-новели є опис сну. Всі пригоди Манюсі були лише жахливим сном. Цей до деякої міри бароковий момент підкреслює основну новелістичну ідею – ідею повернення.
Повернення до своєї сутності, до душевної чистоти, до рідного краю. Усі жахливі перипетії, подвійна спроба самогубства не вбили в Манюсі віри в себе, в людину загалом. Однак усе це далеко не однозначно. «Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля? «Ескізно й водночас глибинно зображені силуети чоловіків у житті Мані. Їх сприйняття зазнає змін; героїня розчаровується в них, доходить аж до ненависті. Генрись – «незлий з природи», але вкрай зіпсований морально. Зигмунт, що спочатку мав якусь фатальну, демонічну, магічну силу над Манюсею, згодом під її впливом «усе м’як та м’як,.. тратив свою волю і силу». А раніше він імпонував їй саме своєю силою та енергією. З часом в душі Манюсі постають «погорда, обридження2, а далі – лише смертельна ненависть. Така метаморфоза звична для глибокої і вразливої жіночої душі. «Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він залишився страшним випадком ночі». Залізничний інженер Володимир Семенович – це людина з делікатними манерами, «вирозуміла», сумирна. «Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини» , – пише Маня. Та дуже швидко героїня побачила, як вони глибоко падають морально. Саме Володя програв її в карти багатому купцеві Ніканорові Ферапонтовичу Свєтлову. Вельми характерний його лаконічний портрет: «...велетень у медвежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом» . Так само лаконічно характеризується російський менталітет. Свєтлов говорить «солодким тоном» до Манюсі: «Милості просимо, Маріє Карлівно,.. не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі Божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних» . Це той Свєтлов, який має на своїх численних заводах цілі гареми. Грубість натури, неотесаність багатія-золотопромисловця відштовхували Манюсю, не зважаючи на те, що він був для неї дуже добрий. Ватажок розбійників жид Сашка, капітан Серебряков, що бив, не розбираючи, і свою дружину, і Манюсю: «Подумай, як то було нам жити обом?..».
Звернімо увагу на зовнішній, так би мовити, вияв сили того душевного стрижня, який залишався незламаним: «А я жию і, як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі». Героїня повторює знову: «А я все те витерпіла, Массіно. І навіть... мої адоратори кажуть, що й досі виглядаю непогано». Як багато суто жіночого в цій деталі!
Та Манюся під кінець своїх злигоднів, сидячи біля ліжка смертельно пораненого Миколи Федоровича, думає про Хому: «Я ні про що не думаю, лише про тебе»... Глибина цього моменту очевидна. Це той психологізм, який треба читачеві відчути, уявити, пережити разом з героїнею.

Мимохіть порушує автор у листі Марії ще одну вагому проблему. Йде російсько-японська війна. «Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев’язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!..» . Такими невидними словами писала свою сповідь Манюся, але тема сповіді в її листі порушена виразно. Що криється за ними, ми і намагалися побачити.

Слід відзначити розлогу географію невеликого за обсягом твору. Галичина, містечко Городок, міста Львів, Краків, Варшава, Одеса, Іркутськ, Красноярськ, Порт-Артур, озеро Байкал.

І нарешті дзвоник у передпокої. У фіналі новели присутні два повернення. Жінки в «легкій червоній сукні з білими цятками» і Хоми – повернення знову до людей: «Що таке чоловік для чоловіка! І кат, і бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка», – каже Массіно . Та загадка поки тимчасова.

Масіно вже знає, що його, «слимакове, паперове та негідне існування», закінчиться. «Може й я прокинуся.,і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!»... Додамо: у вірі, надії та любові. До такого антропософістського синтезу Массіно дійде, як уже дійшла до нього Манюся.
«Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, ірозчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!».
Це вислів самого сенсу буття, буття до виповнення часу, доки не погаснуть нове небо і нова земля.

Хома намагався створити, сказати б по-сучасному, віртуальну дійсність.
Він до деякої міри предок тієї комп’ютерної людини, яка прагне споживати позитивні емоції штучним способом, відірвано від реального життя, позбувшись страждань, співчуття до інших, позбувшись любові. Але це – лише ілюзія щастя, маска, гра. Хома-Массіно має досить сил та волі, аби вибратися із запліснявілої заводі штучного життя
у бурхливу течію справжнього буття.

Автор: 

Чередниченко Н.І.

Так це Ваш реферат "Метаморфоза “Відлюдька”: повість-новела І.Франка “Сойчине крило”я знайшла в Інтернеті? Приємно співпрацювати тут з такими людьми. Як Ви вважаєте, чи слід розташовувати на сайті стислий виклад цього твору? Чи, може, достатньо того, що його можна знайти в Мережі? Узагалі-то твір невеликий за обсягом і є в двотомнику вибраних оповідань Франка.

гарна річ - "сойчине крило". мені, у мої майже 40 цікаво, я розумію і героя і героїню. але 15-річна дитина не зрозуміє. куди дивиться міністерство освіти? навіщо ця річ у шкільній програмі?

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі