Користувацький вхід

Останні публікації

Агатангел Кримський

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

1

Агатангел Кримський – феномен у європейській та українській культурі

14.01.2011
Валентина Аксьонова
Київ – 15 січня виповнюється 140 років від дня народження Агатангела Кримського, українського історика, славіста і сходознавця, письменника та перекладача, одного з фундаторів першої української Академії наук. До ювілею письменника в Національному музеї літератури відкриють виставку, присвячену життю й праці видатного українця.

Агатангел Кримський відомий як один із найвизначніших світових дослідників сходу. Він став автором численних наукових праць з історії культури арабських країн, ґрунтовно вивчав історію ісламу, письменство, літературу та театри Сходу.

Крім східних, Агатангел Кримський знав стільки мов, що навіть в одному з листів писав: «легше буде сказати, яких мов я не знаю». Дослідники і досі розходяться в підрахунках кількості мов, якими говорив поліглот. «За різними даними, знав понад 60 мов, а хтось переконаний, що понад 100», – розповідає науковий співробітник Національного музеї Літератури Мирослава Тарахан.

Науковці вбачають цілий комплекс причин таких унікальних досягнень Кримського у філології. Дослідниця Мирослава Тарахан зазначає, що, з одного боку, це виховання і певне культурне оточення. Батько Кримського привчав його до читання ще змалку. Хлопець настільки цим захопився, що доводилось потім просто відбирати у майбутнього академіка книжки.

Водночас літературознавець та культуролог Тамара Гундорова вважає, ще однією причиною є природні здібності до вивчення мов. «Я передусім думаю, що для вивчення мов величезну роль грає природна схильність, – зазначає дослідниця. – Очевидно, що в Агатангела Кримського, як і в деяких людей, була природна схильність не боятися вчити мови. Дуже важливою є психологічна розкріпаченість. Бо дуже часто люди скуто почуваються і не можуть говорити, якщо вони відчувають, що не знають досконало мови».

Не мав і краплини української крові, але почувався українцем

Походив Агатангел Кримський з міжетнічної родини: батько його був татарином, а мати шляхтичкою з Білорусії. Незважаючи на те, що Агатангел не мав і краплини української крові, відомий поліглот і сходознавець усе ж почувався українцем. Любов до української мови йому прищепили Павло Житецький та Михайло Драгоманов ще у колегії Павла Ґалаґана, де Кримський навчався підлітком.

«Він принципово вважав, що необхідно спілкуватися українською мовою. – розповідає Мирослава Тарахан. – У часи Російської імперії це було неприйнятно. Але Агатангел все одно говорив українською і французькою, чим, напевно, дражнив своє оточення».

Пізніше основною мовою не лише свого спілкування, а і наукової та творчої праці Агатангел Кримський свідомо обирає саме українську. Його збірка поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та його власні переклади арабських поезій українською мовою. На думку дослідників, збірка Кримського є унікальною пам’яткою літератури. Вже 1910 року про вченого-орієнталіста як про «високоталановитого поета» і «дуже оригінального повістяра» пише Іван Франко.

Дослідник вважав, що українська мова яскраво означилась вже в XI столітті

З 1918 року Агатангел Кримський постійно проживав у Києві, де працював секретарем Української Академії наук, заснованої гетьманом Павлом Скоропадським. Окрім іншого, Агатангел Кримський залишив по собі унікальні дослідження української мови, які виклав, зокрема, у працях «Українська граматика», «Нариси з історії української мови».

Академік Кримський вів запеклу полеміку з російськими вченими, адже вважав, що українська мова уже в XI столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця».

У 1941 році постановою НКВС Кримського оголосили «ідеологом українських націоналістів, який упродовж років очолював націоналістичне підпілля».

Його разом з іншими українськими патріотами заарештовують і відправляють до кустанайської в’язниці в Казахстані. Уже невдовзі він помирає – за однією з версій дослідників, унаслідок жорстоких тортур.

У Києві, 17 січня, в Національному музеї літератури (розміщеному, до речі, у приміщенні колишньої колегії Ґалаґана, де навчався Кримський) відкриють виставку до 140-річчя дослідника.

В експозиції вже тепер можна побачити щоденники Агатангела Кримського, автографи творів, листи та прижиттєві видання його творчого й наукового доробку.

=============================================================

Агатангел Кримський

ВЕСНЯНА РОЗМОВА
Весна вже надворі! І гріє, і світить
Ласкавее сонце.
Весняне повітря потоками лине
У хатнє віконце.
Бігаймо з хатини! Яка ж то принадна
Лука молоденька!
З сусіднього гаю летять чарівницькі
Пісні соловейка.
Привітно несе течія-дзюркотонька
Прозорую воду.
Журчить-повідає чудовую казку
Про дівчину-вроду.
Вітрець подиха, розливає нам силу
Новітню по крові.
З фіалки й конвалії пахощі дишуть
І звуть до любові.
І сонце, й лука, й течія, й соловейко,
І вітер, і квіти —
Вмовляють і кличуть: «Кохати!.. Любити!..
Кохати!.. Любити!..»
Лю-би-ти... ко-ха-ти... О ні! Не для мене
Обійми жіночі!
Ні в зиму, ні в весну мене не приваблять
Жіночії очі.
Запашне повітря та вітер весняний
Зовуть до кохання?!
Це легіт для тебе, мені ж він доносить
Мужицькі стогнання.
Тобі про кохання торочить фіалка
И південнії квіти.
Мені ж вони шепчуть: мужик безталанний
Без хліба й просвіти.
Тобі дзюркотонька нагадує любку!
Немов на наругу,
В ній бачу я тільки мужицькії сльози
Та вічную тугу!
Нехай соловейко верзе про кохання,—
Дурненька пташина!
У мене коханка, у мене є любка,
То — рідна країна.
До неї горнуся, її поцілунком
Уп'юсь до сконання.
О друзі! Чи є що на світі солодше
Од цього кохання?

СВЯТЕ КОХАННЯ
Ідилія
Обновилась, яко орля,
Юность мого серця;
Розпустила душа крила;
Пісня ллється, ллється... (Куліш)

Так! тільки божество бува таке блаженне
З любові я святий!., святе моє кохання!
І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,
Щоб мав такі, як я, шляхетні почування?
Хай скептики речуть: «Є тисячі! стидався б!
Твої чуття ні кращі, ані гірші....»
А я, мов гімназист, що вперше закохався,
Із пафосом пишу наївно-щирі вірші:
***
І весело і страшно...
І радощі, і сум...
Затемнюється розум
З усяких п'яних дум.
Що ж діється зо мною?
Я в пеклі чи в раю? —
Та ні! Я загадався
Про милую свою!
Невже ж таки направду
Мене кохаєш ти?
Невже ж на світі долю
Я зміг таки найти?
***
Літав соловейко в рожевий городчик,
Кохав-бо він рожу,
А поруч коханки він навіть не бачив
Тернину негожу.
Та знудилась квітка от пташчиних співів,—
їй щирості хтілось,
Відради, розваги... 1 от — до тернини
Вона прихилилась.
Щасливеє терня спершу аж боялося
Долі такої...
Чи треба розказувать повість кохання
Мойого та Зої?
***
Сидю я в самотині,
Та не з журбою:
Якщо мене ти любиш,
То ти зо мною.
Ні лащень, ні обіймів

Мені не треба:
Я ж знаю: ти кохаєш,—
І я — цар неба.
***
Жахавсь я любові,— гадав, що кохання
Нам працю спиняє.
Аж бачу я, любко, що й крихітки правди
У тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, що в мене
Подужчали руки;
Ще більше душа моя лине до світла
Знаття і науки.
***
Дивись на тую зірку: Ото моя.
А поруч неї друга:
Ото твоя.
В тих зорях ми й по смерті
Зійдемся знов,
Ізнову нам засяє
Свята любов.
***
Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь
Найгіршого лиха,
Бо всякеє горе, недоля, скорбота
Тепер мені втіха.
Дурниця всі рани'й душевні, й тілесні,
З нудьгою чи з кров'ю:
Бо знаю я серце, що всі мої болі
Погоїть любов'ю.
***
Так пишуть школярі... А що ж робити:
Я знов дитина!
Рефлексіє, щезай! бо час — радіти:
Така година!
***
Гей, вінок,
Кучерявий од квіток!
З рожі квіт
Заховавсь під гіацинт.
Ой, не білая ж то рожа:
Біла жіночка, хороша.
Гіацинт, що так навис,—
Пасма темних кіс.
Море, грай!
Білий замок обмивай.
Хвиля йде,—
Білий замок аж гуде.
Ой, не синяя ж то хвиля,
А хвилястая мантиля;
Мармуровий замок звуть Білосніжна грудь.
***
СЕРЕНАДА
Лягає тінь вечірняя
На небо голубе...
Зійди ж, моя ти зіронько,
Я жду, я жду тебе!
Щебечуть між бананами
Співці солодких мрій...
Заждавсь я, сива горлинкої
Виходь, виходь мерщій!
Затишную альтаночку
В лавровому саду
Я вистелив трояндами
***
(З Гете)
Я покинув хату любки
І ступаю тихо вниз
Серед сутінку нічного
У густий, розлогий ліс.
З-поза гілля ллється місяць;
Вітерець не шелестить;
А з похилених берізок
Свіжий ладан капотить.
Скільки щастя й осолоди
Я з такої ночі п'ю!
Скільки тихої відради
В душу лащиться мою!
Ну, й чого б іще бажати!—
А зачув би любчин клич,—
Дав би тисячу тих нічок
За єдину з нею ніч.
***
(Іспанський романс)
З-поза срібного туману
Хвиля срібного фонтану
Плеще та бринить...
Сад дрімає... Тиша... Темно...
Чи не тінь отам таємно
Ледве шелестить?!
Бачу постать... Легкість стану...
Так! се ти, моя гітано!
Серцем чую я!
Довго ждав я, повний муки...
О! впади ж мені на руки,
Милая моя!..
***
Гарячий шепіт з-поміж листя,
Із полутьми.
Під виноградною лозою
Сиділи ми.
Лукаво шелестіли пальми;
П'янів весь сад.
І я не знав, чи ти солодша,
Чи виноград.
Кінець «Святому коханню». (Заслона спадає)

====================================================
* * *
Горді пальми. Думні лаври...
Маніячливий кипарис.
Океан тропічних квітів...
Ще й цвіте цитринний ліс...

Я хитнувсь, бо наче впився
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло пальми
Простий житній колосок.

"Гей, земляче! — шепче колос,
Похилившись на стебло.—
Ми чужі для цього раю,—
Що ж сюди нас принесло?"
1898

=====================

* * *
Забрався я на шпиль... Внизу носились хмари...
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари...
Палючий, дивний край!.. Чудовий райський кут!

Леліється Бейрут... Блискучий сад тропічий,
Де пальма розрослась на килимі з лілей!
І ллється аромат гарячий, наркотичний
З п'янючих тубероз, розкішних орхідей.

Дивлюсь і на Ліван... там дише прохолода...
Зеленая лука... Пахучая роса...
Смолистий свіжий ліс... Могутняя природа...
Рожевії гаї... Весняная краса!

А тут, над хмарами, куди отсе я скрився,
Глибокії сніги та скелі ледяні.
І з-під тії кори синенький ряст пробився
Та й тихо-лагідно всміхається мені.

Дужіша від кедрин — ся квіточка бліденька;
Поборює зиму і крижаную луть.
Така — моя любов: горить собі тихенько
І, не палаючи, пропалює всю грудь.
1900

==============

А.Кримський

В ГОРАХ ЛИВАНСЬКИХ
Влітку
Скали... Кедри... Скоро й вечір.
Я сумна стою.
В'ється стежка... Ох!.. чи йтиме ж
Той, кого люблю?..

Тінь в долинах... Верхогір'я
Наче золоте...
Гасне сонце... Тоне в морі...
Любий! де ж ти?! де?!

Впала ніч... Шакали виють...
Вітер... Мов зима!
Я всі очі прогляділа,—
Милого нема!
1897

============

Агатангел КРИМСЬКИЙ

З ГАЙНЕВИХ ПІСЕНЬ

Я квітку кохаю. Котрую ж – не знаю
І гину з нуди.
Побачу цвіточок, дивлюся в віночок.
Щоб серце знайти.
Все пахне, розквітло…
Вечірнеє світло…
Лящить соловей…
Шукаю я серця, що любо так б’ється,
Не так, як в людей.
Лящищ, соловію?.. Я все розумію
З жальких твоїх дум.
В обох нас знемога, і сум, і тривога,
Тривога і сум.

***


Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі