Користувацький вхід

Урок - портрет "Життєвий і творчий шлях Валерія Гончаренка"

Зареєструйтесь,
щоб мати можливість переглядати всі сторінки та файли,
публікувати власні матеріали, отримувати сертифікати.

...

0

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 м.Гайворон

Валерій Гончаренко – літописець нашого краю
(урок-портрет)

Урок розробила
вчитель української мови
та літератури
Осіпчук І.А.

2014
Тема:Життєвий і творчий шлях Валерія Гончаренка.
Мета:
навчальна складова: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом кіровоградського поета Валерія Гончаренка, викликати інтерес до нього як особистості й поета, заглибитися у зміст його віршів, відчути їх душею;

розвиваюча складова: розвивати уміння самостійно працювати з додатковими джерелами, знаходити головне, робити висновки, співпрацювати у групі, презентувати результати власної діяльності, стисло записувати основну інформацію,висловлювати власну думку;

виховна складова: сприяти вихованню позитивних рис характеру, активної життєвої позиції.

Обладнання: портрет В.Гончаренка, епіграф уроку, збірки його поезій, статті про життя і творчість поета, презентація до уроку, комп’ютер, проектор, мультимедійна дошка, слова С.Є.Лєца: «Якщо треба вдарити у дзвін і бити тривогу – вдар, якщо навіть ти не дзвонар», таблиця «Поетичні збірки Валерія Гончаренка», поетичне кредо В Гончаренка: «Не страшно утратити голос – страшніше не мати його».
Тип уроку: урок засвоєння нових знань
Форма:урок-портрет.
ХІД УРОКУ
I.Організаційний момент.
ІІ.Оголошення теми, мети уроку.Ознайомлення з епіграфом уроку.
Учитель.Він народився в один день з Шекспіром, 23 квітня, у Всесвітній день книги. Його називають кіровоградським Орфеєм, Червоним Волосожаром. Скупі рядки енциклопедій дуже коротко розповідають про цього чоловіка, проте він був особистістю непересічною, великим патріотом свого рідного міста.
Сьогодні на уроці ми поведемо мову про людину, ім'я якої -Валерій Гончаренко. Ми будемо говорити про Валерія Гончаренка як про особистість і поета, познайомимося з його творчістю, вдумаємося у зміст його творів, постараємося відчути їх душею.
Епіграф до нашого уроку- лейтмотив його творчості, а для нас – ключ до розуміння поетичного слова поета:
Бути променем чи краплиною,
Лиш світитися Україною.
Бути вітром, крилатим вітром,
Спів про неї нести по світу.
В.Гончаренко
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності.
Учитель.Що мене вразило, схвилювало у розповідях про Валерія Гончаренка? Що найбільше запам’яталось? Які висновки зробив (-ла) для себе?- відповіді на ці запитання ми почуємо у кінці уроку. А допоможе нам у цьому форма уроку – портрет (слайд 1). Ми з вами дізнаємось про життя і творчість Валерія Гончаренка, його таланти і захоплення, познайомимось з думками відомих людейпро цього поета, почуємо спогади Валерія Гончаренка про зустрічі з легендарними людьми XXст., отримаємо інформацію про нагороди поета та вшанування пам’яті.

ІV. Вивчення нового матеріалу.Складання портрета Валерія Гончаренка.
1.Знайомство зпоетом (Слайд 2).

Учитель.Валерій Гончаренко був неординарним чи, як зараз кажуть, харизматичним. Його неслухняне золотисто-пшеничне волосся, великі голубі очі, погляд спідлоба, тонкий ніс, потужний і в той же час м’який тембр голосу, красиві, поривисті рухи рук – все притягало і зачаровувало.
Перед вами фото Валерія Гончаренка.
- Які деталі в описі зовнішності цієї людини привертають вашу увагу?
- Які думки й почуття викликає у вас зовнішність поета?
- Які риси характеру,на вашу думку, має людина, зображена на фотографіях?
Усні висловлювання учнів на запитання вчителя.
2.Біографічні відомості.
Метод «Керована лекція». Учні слухають розповідь вчителя і не роблять ніяких записів. Після кількахвилинного викладу педагог зупиняється і пропонує учням записати основні відомості. Потім продовжуються виклад.
Учитель. Нашому обласному центру, його вулицям, його особливій атмосфері, авторитетам його літературної богеми, його людським радощам та прикрощам присвячена і поезія, і життя Валерія Гончаренка, поета, бунтівника, члена Спілки письменників, адже 56 із 58 років прожив він у Кіровограді, місті, яке він дуже любив. В одній із поезійвінписав: «Кіровограде милий, місто моє ясне…»
Валерій Васильович Гончаренко прийшов у цей світ у весняні дні. Він народився 23 квітня 1942 року в родині військового в селі Мирна Долина на Луганщині. По звільненню міста від фашистів у 1944 р. мати привезла його до Кіровограда. Його дитинство промайнуло «на Кузнях» - у бідному, недоглянутому районі Кіровограда. Середню освіту здобув у «п’ятій» школі, потім працював на будівництві малярем.
Навчався у Кіровоградському педагогічному інституті ім.О.С.Пушкіна на філологічному факультеті. «Студентські роки виповнювали мої будні віршами, поемами, репетиціями, концертами, виставами», - писав В. Гончаренко. У 1967 році отримав диплом філолога Кіровоградського педагогічного інституту. Мав мистецький дар. Міг би бути актором, музикантом чи співаком. Став поетом.
Послухайте вірш про Кіровоградський педінститут ім. О.С.Пушкіна, написаний Валерієм Гончаренком.
Читець.СТУДЕНТСЬКИЙ МЕРИДІАН
У грудях серце б’ється щемко.
Вже айстри зоряні цвітуть.
Зелена вулиця Шевченка
І незабутній інститут.
Плинуть, неначе лелеки,
В рідний мій Кіровоград
Роки студентські далекі
І не вертають назад.
Ми із канікул поспішали
Шляхами спогадів і снів.
Нас проводжали не вокзали,
А молоді пісні, пісні.
І тут в навчанні і коханні
Гортали весни ми свої.
Нам навіть дзвоники останні
Дзвенять, мов срібні солов’ї.
Валерій Гончаренко ходив вулицями Кіровограда, його можна було зустріти просто так, не домовляючись про зустріч, поспілкуватися. Він був багатогранною особистістю, але завжди з сумом в очах. Іронічний, трохи зухвалий,а ще іноді категоричним у судженнях, безмежно відвертим у стосунках, наділений рідкісним талантом, відкритою і вразливою душею.

Валерій Васильович працював у газетах та на радіо Кіровограда, Миколаєва. Друкував вірші, поеми, ліричні репортажі, гумор і сатиру,оповідання, спогади, публіцистичні статті в районній та обласній періодиці.

Як зазначав Д.Донцов, українська історія, є історією великих поетів і красивих жінок. Ці гілки «історії» теж постійно возвеличував В.Гончаренко, бо діяв ніби за порадою С.Є.Лєца: «Якщо треба вдарити у дзвін і бити тривогу – вдар, якщо навіть ти не дзвонар».Одне з підтверджень – його поема «Подзвін на Великдень», присвячена українському репресованому письменству. З неї видно, що періодично поет черпав натхнення з двох головних джерел –любові та гніву, які й були рушійними силами його людяної творчості, де він постійно мучився своїми болями й тривогами, творячи і з нас, читачів, небайдуже суспільство.
Шукаєш, чи губиш силу
У фарбах, покритих лаками.
Ти сонце малюєш сміло,
Бо світить усім однаково.
Та згинуть століття прахом.
Лиш правда є вічним свідком…
Коли ти малюєш птаха,
Не бійсь малювать і клітку.
В.Гончаренко був з тих, хто у своїй творчості боровся з тоталітаризмом, з культами осіб при владі, з фальсифікаторами історії. Поет писав про життя свого народу в усі часи його драм і трагедій, сам їх осмислював і нас закликав до цього, захищаючи знедолений люд своїм гарячим, люблячим словом.
Потім був період, пов’язаний з переслідуваннями його компартійними чиновниками. На обласному партійному зібранні лідер комуністів Кіровоградщини Михайло Кобильчак заявив: «Націоналістичні та інші ідейно-шкідливі прояви мали місце і в нашій області”. А далі пішли персонажі: «Потрапили на гачок буржуазної пропаганди колишні члени нашого обласного літоб’єднання Григорій Куценко (згодом переїхав до Чернігова) і Гончаренко. Вони писали націоналістичні вірші, поширювали так званий «самвидав», проливали крокодилячі сльози по відношенню до долі українського народу».
Однак, Валерій Гончаренко у ті роки вистояв, не заплямував свого поетичного імені.Він, попри всі круті віражі і зигзаги життєвої і літературної долі, усі роки залишався помітною особистістю на літературному кону Кіровограда. У рідних степах він ще за життя став символом, легендою завдяки яскравості таланту, щирості, простоті, безпосередності.
Метод мікрофона.Які епізоди біографії Гончаренка вам запам’яталися? Чому?
Дякую за відповіді. А зараз давайте більше дізнаємось про Валерія Гончаренка, звернувшись до тих матеріалів, які друкувалися у періодиці, і які при підготовці до уроку ви опрацювали.
3. Таланти та захоплення Валерія Гончаренка (презентація інформації групи № 1).
Слайд 3. Таланти поета

Слайд4. Захоплення поета

Слайд5. Улюблені письменники та їх твори

Душа Валерія Гончаренка вимагала постійного духовної поживи та натхнення.Послухайте рядки з його листів:
«Знову взявся за Франка. Не перестаю дивуватись цьому титану. Дивовижний, надлюдина!»,
«Я зараз майже ніде не буваю. Восновному час проводжу за книгами»,
«На столі умене лежить рукопис В.Юр`єва “Дивень”. Це – повість. Він попросив мене, щоб я пройшовся по ній олівцем»,
«Зараз я багато читаю (треба надолужити прогаяне), дещо пишу…»
4. Творчість В.Гончаренка(презентація інформації групи № 2).
У літературу прийшов у серпні 60–тих – трохи пізніше за В.Симоненка, М.В. Вінграновського, І.Драча. Йшов у фарватері – правильному напрямку. Мабуть, і ворогу ніхто не побажав би бути поетом у застійні роки, але Валерій Гончаренко вистояв, не заплямував свого поетичного імені. Вінстрімко ввійшов у літературу в 1967 році«Червоним Волосожаром» (назва першої збірки), заявивши про себе як про талановитого автора громадянської лірики. Загалом він є автором 7 поетичних книг, які вийшли за життяписьменника.

Слайд 6. Поетичні збірки Валерія Гончаренка

Слайд 7. Червоний Волосожар

Окремі вірші В.Гончаренка стали піснями. Музику до творів писали композитор із Малої Виски П. Бровченко та викладач, доцент музико-педагогічного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка Б.В. Притула .
«Бути променемчи краплиною,лиш світитися Україною», - так починається поезія «Освідчення» зі збірки «Червоний Волосожар», що стала піснею. Це остання спільна робота поета В. Гончаренка та композитора П.Бровченка.Поет вперше почув цю пісню в залі бібліотеки імені Д.Чижевського на своєму творчому вечорі. Плакав...
Слайд 8.Захоплення сонетами
Валерій Гончаренко марив сонетами . Йому хотілось спробувати себе в цій віршованій формі і її вершині – Вінку сонетів. Вінок сонетів – це найважча поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності. Він написав «Тичинівський сонет» «О, люба Iнно…» в другій збірці поезій «Кроки». Другий його сонет в збірці «Дума про отчу землю» (1984). Він назвав його «Сон снігів». В сонеті – трагічний сум про те, що не збулось, що залишилось в далекому минулому. У збірці «На розі полудня» (1992) з’явився вже Вінок сонетів под назвою «Сон снігів». Ранній сонет «Сон снігів» ставу ній магістральним.

Читець.
Не знаєш ти, як серцю сниться,
Коли твій смуток у мені.
Зелені вікна, ніби птиці,
Зринають в синій тишині.
Ми розуміли так ще мало,
Ламали вістря гостроти.
Не зводили, а руйнували
Знайомства нашого мости.
Стають далекіші з роками
Дзвінкої дружби береги.
Високі спомини за нами,
Як неоплачені борги.
Скупа сльоза і усміх мами,
Оце і все… Лежать сніги.

У творчому доробку Валерія Гончаренка , крім книг поезій, є і драматичні твори «Добро і зло», «Дитинство Тараса», «Сміх Іуди», «Необшліфовані діаманти», повість «Священный жук Скарабей», поема-пародія «Кіровоградська Енеїда», оповідання, найвідоміший кіровоградський гротескний роман у віршах "Парад химер в Кіровограді" , поеми, п’єси, цікаві статті у пресі, гострі римовані рядки “не для друку” про злободенне.
Чимало поетичних та прозових творів він присвятив Кіровограду та рідній землі. Твори В. Гончаренка перекладалися болгарською, російською, осетинською, казахською, естонською, азербайджанською та іншими мовами.

Учитель.
Як описував творчий процес В.Гончаренко в одному із листів:
«Зараз я органічно (майже фізично) відчуваю, як все моє єство наливається брагою поезії. Ходжу з ідіотською гримасою, телячими очима дивлюсь на світ і боюсь братись за перо. Чекаю. Ось-ось станется вибух, і тоді ніякий дідько не відірве мене від шматка паперу, аж поки я не виллюсь на нього до останньої краплі. Але це чудесні хвилини. Тоді забуваєш про все: криву усмішку друга і плітку сусідки і навіть борг, який і досі не повернув своєму давньому колезі. Тоді перестаєш бути самим собою, а перетворюєшься в жерця і жертву одноразово…»
Майя Міщенко про творчість Валерія Гончаренка:
«Його творчістьмала мету: оберігати наші душі, не давати їм зачерствіти, зачервивіти. Він був дбайливим садівником. Його сад – наш обласний центр, наше, як написав інший поет, «місто без імені». Він любив його таким: безіменним, без’язиким, безжальним... А це – найвищий прояв любові у християнському сенсі... Його музі не довелося приміряти вечірні сукні для урядових прийомів та гучних презентацій. Задубілими руками селянки вона простягала проліски перехожим, сподіваючись на копійчаний заробіток. Широкою квітучою усмішкою осявала вона обличчя божевільного. Таврувала «вірнопідданих» хохлів, вибухала гнівом і чекала. Терпляче чекала, сподіваючись на наше прозріння».

Слайд 9. Участь у літературному житті міста

Слайд 10. Літературна студія «Сівач»

Валерій Гончаренко -організатор літературного життя Кіровограда,засновник та керівник міської літературної студії «Сівач», яка виховала багато молодих кіровоградських поетів, в тому числі гумористів. «Валерій заряджав всіх своєю фанатичноюлюбов’ю до поезії. Він пояснював, як треба слухати, чути і аналізувати поетичні тексти, відчувати найменші відтінки смислу, образу, звуку. Він намагався передати свою пристрасну любов до живої і співучої української мови. Він притягував до себе якоюсь внутрішньою енергією душі, творчою фантазією і надзвичайно багатою уявою. Він зітканий із сонячного світла, з суму, з болю, з ніжності і любові до України і її природи. В ньому звучить музика». Ці рядки зі спогадів Ольги Хаменушко, подруги Валерія Гончаренка.Перед вами фотографія, зроблена на початку 1972 року на 10-літньому ювілеї молодіжно-літературної студії «Сівач». На фото: В.Гончаренко, О.Хаменушко, Б.Ємбергенов.
«Олі – на спомин про минулі наші кроки на наївній і світлій і дуже короткій дорозі, щиро Валерій Гончаренко, 3.VII-1975 р. Кіровоград», - ці слова були написані у другій збірці поезій «Кроки» . У цій збірці був надрукований вірш «Ти не пробач, ти не пробач», написаний в кінці червня 1972 року перед від’їздом Ольги Хаменушко до Москви. Тоді він назвав його «Єдиній», внизу була дата 19/VI – 1972 р. і підпис – « в день мого суму».
Читець.Ти не пробач, ти не пробач,
За плин життєвих неудач,
За недоречне сподівання,
За усмішку і за мовчання,
За спів гучний і тихий плач,
Ти не пробач, ти не пробач.
Не пробачай мені до згуби,
Затамувавши гордий гнів,
Що був страшним я однолюбом:
Лише тебе одну любив.
Не пробачай за ніжність хвильну,
За плин життєвих неудач,
За недоречність мою дивну,
Таку наївну та інтимну,
За спів гучний і тихий плач.
За все, за все… мені пробач.

Слайд 11. Нагороди поета

5. Шевченко у житті Гончаренка (повідомлення учня).
Слайд 12

Учитель. У літературному конкурсі «Шевченків день» перше місце виборов журналіст «Вечірньої газети» В.Гончаренко. Привітавши Валерія із почесною перемогою колеги задали одне – єдине запитання: що значить у його житті Тарас Шевченко?
Послухайте монолог поета – земляка...

Учень зачитує монолог В.Гончаренка.

...На слово Тараса моя дитяча душа тягнулася, мов метелик до запаленої свічки. Але в цьому по¬лум'ї я не згорів, а (хоч і не відразу) очистився від скверни повсякденної лжі, яка демагогічним витійством труїла не одне покоління будівників світлого майбутнього.
Віршувати я почав ще в п'ятому класі, навчаючись у Кіровоградській середній школі N5. Муза Шевченка у шкільній програмі репрезентувалась кількома уривками з уривків творів Тараса і нагадувала нагло обірвані пелюстки дивовижного цвіту.
І все ж вона тривожила і зачаровувала своєю хвилюючою таїною. Врешті решт, я вирішив будь-щомати власного «Кобзаря». Ця мета пе-реслідувала мене на уроках, вдома і навіть не давала спокою під час нехитрих розваг у гурті задирикуватих хлопчаків.
Про те, щоб мати купила мені цю книгу не могло бути й мови. У нас тоді, дійсно, кожна копійка мала вагу хліба насущного і материнських потаємних сліз. Та я не здавався. Ті рідкісні мідяки, які інколи потрапля¬ли до моєї кишені на пиріжок у шкільному буфеті, я, на перервах ковтаючи голодну слину, почав скнарно відкладати для здійснення заповітного задуму.
...Як зараз пригадую чудовий сонячний квітневий ранок. У мене набралась потрібна сума дріб'язку, і я поспішив, ні, не в школу, а до книгарні, яка знаходилась на місці теперішнього готелю «Україна».
Покіль продавщиця перераховувала потерті п'ятаки, підозріло косячись на мої розчервонілі щоки і спітнілий лоб, я стояв, як на розпеченій жаровні. «А раптом не вистачить?» — жахала мене підступна, думка і я мало не притомнів від сорому і відчаю.
- Ти що, заснув? — ніби з туману долинув домене сердитий голос працівниці прилавка.
- Що ви кажете? - ніби й справді очумався я від кошмарного сну.
- Бери свого «Кобзаря», - і тут же до колеги по магазину, - пришелепуватий якийсь... .
Господи! Вона так і сказала «бери свого «Кобзаря». Так значить він —мій! У майбутньому мене так не радував навіть справжній велосипед, куплений на товкучці, що вирувала на околиці Кущівки.
Я майже побіг у парк імені В.І.Леніна. На глухій алеї, неподалік потрісканого водограю, на лавці під буйним кущем бузку я занімував над розкритою книгою чарівника красного слова Тараса Шевченка. Ніколи нічого в житті я так жадібно не читав і з таким наївним подивом не вдивлявся в мереживо ажурних строф, як у ті скоролетючі години...
Додому я повернувся десь під вечір. Збуджений і приголомшений, ніби причастився незбагненної істини великого слова. Осяяння поезії Шевченка освітило шлях моїй душі на все життя.
...Мій найбільший вчитель у творчості — геніальний Тарас. Він вчив мене відчувати слово на колір, вагу, смак і неповторність. Він у мене заронив золоте зерно любові до страдницької матері-України. Адже, ніхто її так болісно не любив, як Тарас Григорович. Ось чому у мене колись вихопились такі жагучі рядки:
В минуле дивлюсь із сумом я.
В сльозі не втоплюсь одначе,
Коли про Шевченка думаю,
В мені Україна плаче…

6. Зустрічі Валерія Гончаренка з легендарними людьми ХХ століття(повідомлення учнів)

Слайд 13. Зустрічі із легендарними людьми ХХ століття

Учитель: В житті кожної людини бувають знакові зустрічі. Нашому земляку доля подарувала незабутні зустрічі з О.Гончарем, А.Малишком, В.Сухомлинським, А.Кримським, Г.Тютюнником, В.Близнецемта багатьома іншими талановитими, мудрими і добрими людьми. Про одну із них В.Гончаренко написав так: «В моїй буденній біографії рядового борзописця доля іноді крім гучних ляпасів, невдач і розчарувань дарувала і несподівані усмішки зустрічі з легендарними людьми нашого віку. Всі вони проходили не повз мене, а крізь мене, полишаючи в душі наївного периферійця негаснучий слід барвистого і хвилюючого спомину. Олесь Терентійович Гончар увійшов у моє життя, як входить сонячний промінь у застояну воду, пронизуючи її нуртуючим світлом і теплом».

Повідомлення учня (фрагмент із статті «Олесь Гончар»)

«Вперше я його побачив, коли навчався на другому курсі педінституту і вже друкував свої опуси на теми Леніна, партії, синьоокої однокласниці з цнотливою усмішкою на устах...
У березні 1964року мене, як початкуючого поета, послали на нараду молодих літераторів Придніпровського регіону. Форум відбувався у Дніпропетровську.
На секції поезії, якою керував Дмитро Білоус, я прочитав поезію про діда, трактора і трактореня. І саме цим чомусь звернув на себе увагу.
Цього дня до мене підійшов А.Боженко(він тоді завідував літвідділом поезії в «Літературній Україні») і щиро здивував:
- Валерію, дай вірша для нашої газети.
- Будь ласка.
Я простягнув йому поезію «Приморський бульвар».Анатолій Іванович швидко пробіг очима мої кострубаті строфи, пильно зиркнув на мене і порадив:
- Сховай це подалі. І постарайся нікому вголос це не читати. Ти мене зрозумів.
-Ага.
...Заключний вечір семінару фанфарився в чудовому клубі студентів. На осяйній сцені в почесній президії сиділи керівники правління СПУ, маститі письменники, посередині Олесь Гончар. Породисто гарний, обгороджений цілковитою увагою своїх колег, він в той же час досить уважно стежив за всіма виступами початківців…
Я хвилювався неймовірно. Господи, мене буде слухати сам Олесь Терентійович! Я настільки був збуджений, що переплутав вірші і замість «Діда» раптом почав із півнячим запалом читати «Приморський бульвар». Під цей вірш можна було танцювати фокстрот і плескати в долоні. Він і починався задерикуватою естрадною строфою:
Де крок матроський – бульвар Приморський,
Одеське сонце, п'янкі вітри.
Стоять піжони, як папіроски,
Біля кіосків, біля вітрин.
Але цей «танцюючий» опус закінчувався дещо несподівано:
Мені плювати на їхнє цвенькання!
Я рідну мову, свою хорошу,
Несу крізь хрипле гітари бренькання,
Крізь модні коки, не модні кльоші.
Несу тривожно, мов ніжне полум’я,
Боюсь впустити її додолу я.
Боюсь за неї, як за пригнічену
За непорочну вродливу дівчину...
Коли я прокукурікав останні рядки, зал занімував. Неприємна пауза затягнулася. І раптом із президії піднімається Олесь Терентійович, швидким кроком підходить до мене і міцно тисне руку...Овація була подібна до вибуху бомби, яку мені підклали невідомі екстремісти.
Олесь Терентійович повів мене в президію і посадив поряд себе. До кінця вечора він цікавився моєю родослівною, де я навчаюся і що пишу. Я пік раків, відповідав невпопад і збоку, мабуть, виглядав вельми нерозумним дурником.
У перерві до мене знов підійшов А.Боженко і сердито кинув:
- Так де ж твій вірш? Що ж ти показав його мені і назад забрав.
- Та що ви, Анатолію Івановичу, я ж...
- Гаразд, гаразд, робишся знаменитістю!
Слава Богу, знаменитістю я не став. Але «Приморський бульвар», дякуючи О.Т.Гончару, був уперше і востаннє надрукований в «Літературній Україні»...
Олесь Терентійович неодноразово приїздив у наше місто. Пригадую його відвідини заводу «Червона зірка». ПарNійне, профспілкове і комсомольське керівництво водило гостя по цехах, навперебій сиплячи красномовними цифрами виробничих показників, іменами передовиків і планами на майбутню п'ятирічку. А гість чомусь все більше і більше хмурився...
На велелюдній зустрічі із червонозорівцями він, взагалі, всіх приголомшив. Олесь Терентійович із гіркотою в голосі говорив:
- Болісно і сумно мені дивитися на наших славних, чарівних жінок в засмальцьованих спецівках, зашкарублих робах і важких незграбних черевиках. Невже їхні ніжні і мудрі руки створені для важкої праці і чорних мозолів? Чим ви хвалитесь, люди добрі?
Мені здалося, що тоді навіть найтвердолобіші партапаратники збагнули смисл пекучих слів нашого великого співвітчизника і чарівника української прози. А я ще раз переконався в тому, що Олесь Гончар - це справжній патріот багатостраждальної землі і трудового люду. У ньому, як у кришталевій росинці, віддзеркалились принади і біль рідного краю. О.Т.Гончар був, є і залишається совістю, гнівом і гордістю нашого народу.

Учитель. У 1993році Валерій Гончаренко пригадував, як чверть століття тому він, ще зовсім зелений журналіст обласного часопису «Молодий комунар», за відрядженням редакції завітав до славнозвісного Сухомлинського, щоб взяти в нього інтерв’ю для газети. На той час нашому земляку, всесвітньовідомому педагогу Василю Олександровичу Сухомлинському, виповнювалося 75років. На сільському цвинтарі у Павлиші , неподалік рідної школи, бовваніла могила мудрого вчителя. А поруч дзвеніли дитячі голоси і шкільний дзвінок. Осінь клала до постаменту останні квіти і багряні кетяги калини…

Повідомлення учня (спогади В.Гончаренка про зустріч із Василем Сухомлинським)

Василь Олександрович, високого зросту, від чого здавався сутулуватим, гречно запросив мене до кабінету і, щиро посміхаючись, запропонував:
- Давайте знайомитись. Я – директор сільської школи, вчитель.
- Поет, - раптом бовкнув я і, нібито сердячись на самого ж себе, задирикувато додав, - друкувався в газетах, журналах і альманахах. Автор поетичної збірки «Червоний Волосожар».
-Для ваших років- це солідно. Пробачте, а що ви закінчили?
- Філфак Кіровоградського педагогічного інституту.
- Так ми з вами – колеги. Дуже приємно! Чому ж ви не пішли працювати за фахом?
- Але я ще студентом почав виступати зі своїми творами не тільки в обласних, а й у республіканській пресі. Покликання, розумієте?
Господи, і досі мені соромно згадувати свій півнячий гонор. Знайшов чим і перед КИМ пишатися! Василь Олександрович навдивовижу спокійно зауважив:
- Хіба вчителювання завадило б вашій творчості? Я ось теж дещицю видрукував і продовжую працювати над новими рукописами. Педагог – це теж поет. І, трохи помовчавши, додав:
- Поет дитячої душі.
Голос Василя Олександровича, глухуватий, теплого тембру, звучав якось легко і невимушено. Говорив він зі мною, як рівний з рівним. І саме тому вже через кілька хвилин нашої бесіди я відчував до цієї дивовижної Людини не тільки глибоку повагу, а й почуття довір'я і справжньої приязні.
На превеликий жаль, це була наша перша і остання зустріч.

Повідомлення учня(розповідь про зустрічі В.Гончаренка з А.Кримським)

Вперше Анатолій Кримський зустрівся із Валерієм Гончаренком в червні 1971року, хоч один про одного чули раніше... і з того часу відчув якусь органічну потребу спілкуватися з цим білявим чоловіком, часом таким колючим і категоричним у судженнях, але безмежно відвертим і добрим у повсякденних людських стосунках.
Якщо сільський ескулап завітав до міста зі своєї аборигенщини, він повинен вибалакатись, висповідатись, вилити усе, що накипіло на душі, лише одній людині, котру поважав і котрій довіряв бежзмежно. Іноді з'являвся хтось третій. Найчастіше це був Леонід Народовий..
Найчастіше вони зустрічалися в червні місяці, коли вже відтьохкували свої ораторії сірі генії – солов'ї і землю заливала густа духмяна спека. Десятого червня дружина А.Кримського Тая готувала скромний святковий стіл на свій день народження. Гончаренки ( Валерій і Наталя ) приїздили завжди з якоюсь приємною дрібничкою, яку в селі тоді було не дістати, ну хоч би збірочку Драча чи Євтушенка... Або ось так: ефектно розжати зап'ястя – і звідтіль випливає легенька нейлонова хустинка.
До вечора ще далеко і, перехвативши чого-небудь, вони пленталися трав'янистою стежкою вниз, щоб знеможено плюхнутись у прохолодну воду ставка і довго ухкати й ахкати, підскакуючи на місці у якомусь дикунському танці. Потім пливли під греблю ловити раків у норах між слизьким камінням. Раки чіплялися клешнями за пальці і Валерій кричав так, що односельці А.Кримського здивовано спинялися і слухали його крики:
- Що ж ти за пальця вчепився, звірюко, бандюго прісноводний.Ой-ой-ой! Я ж свій! Я ж Го-о-ончаренко з Кіровограда! Ху!Одчепився. Старий, ти б хоч якісь гуморі рукавички поцупив зі своєї операційної. Тепер пальці розпухнуть. Розумієш? Я на асфальті виріс... Ніякого імунітету...
Увечері столи ставили надворі, неквапливо розсідалися під яблуневими кронами.
Валерій любив українську пісню, мав сильний дзвінкий голос. А коли співав улюблену пісню «Прилетіла ластівка» - вкладав у мелодію всю душуі жестикулював, як і при декламаціях.
...Потім був від'їзд. І був лист, такий сумний. «Здоров, старий! Тобі телефонували, що я трохи зам'явся. Знову мікроінсульт, не знаю це вже який. А відчуваю я себе байдуже, тільки голова болить. Пам'ятаєш – за столом у тебе я читав «Парад химер»? Так-от, поему я закінчив. Залишилося знайти спонсора. Чортівня якась! За радвлади блат шукай, тепер – спонсора; власне кажучи, тепер треба шукати й те, і друге. Не втовпишся знову. Та дарма. Проб'ємося...»
Ще будуть ранки і вечори, будуть радощі і смутки, сумні прощання. Будуть прості побутові розмови.
Востаннє вони зустрінуться у травні на вулиці Луначарського біля редакції «Народного слова».
- Ну, Кримські, готуйте свої дилетантські вудочки, у червні ми до вас нагрянемо!
На жаль, поїздка не відбулася...

7. «Тому, хто помре на світанку…»

Вчитель.9 червня 2000року вранці Кіровоград облетіла сумна звістка – о 7.40 хв. помер В. Гончаренко . Друзі, рідні, знайомі – кожен по-своєму зустрів цю трагічну звістку. Більшість не хотіли вірити... Дзвонили у редакції газет – на жаль, це сталося.
У Валерія Гончаренка є поезія, яка називається «Тому, хто помре на світанку». Послухайте уривок із цієї поезії:

Тому, хто помре на світанку
Вже промінь дзвінкий у вікно непостука.
Тобі не розквітне троянда чудесна.
Нарешті, земляне, умре твоя мука,
Та радість від цього, на жаль, невоскресне.
В татарник сховається вітер дужий,
Де тиша піском в улоговині плаче,
І горлиці вип'ють півнеба з калюжі,
Та ти свою спрагу не втолиш одначе.
Ніколи дорога суєт не покличе,
Не візьме у бран тебе скнарості демон.
І все ж ти пробач нас,німий мандрівниче,
Що ми — не з тобою, хоч слідом ідемо.
Прости, що востаннє і вперше сьогодні
В тобі не озветься пробудженняпісня.
І я тільки, впавши лицем у долоні,
Мов квітку, губами ім'я твоє стисну.
Без тебе у світ гаруватимуть квітні,
Де, може, пристанище слізне і наше.
О хто б ти не був, молодик, а чи літній,
пробач, нещасливцю, бо як же інакше?

Прощання з В. Гончаренком відбулося 12.06.2000р. з 11-13 години у Будинку культури імені Компанійця.Він хотів, щоб його поховали поряд із могилою матері, але було якесь «але», і тому його поховали на престижній ділянці цвинтаря серед колись відомих людей...

Помер поет... але він залишився з нами: у спогадах, у своїх творах, у уявних діалогах з ним. Пам'яті Валерія друзі присвятили добірку матеріалів В.Погрібного, Майї Міщенко, П.Бровченка, С.Колесникова, В.Сіверського, Ю. Матівоса у газеті «Народне слово» на поминки гарного поета, що так зарані склав крила...
В газетах було надруковано багато заміток жителів Кіровограда та області, в яких пропонувалося:
- одну із вулиць м.Кіровограда (Луначарського)перейменувати і назвати вулицею В.Гончаренка:
- створити фонд пам'яті В.Гончаренка, куди зібрати кошти йому на пам’ятник та посмертно видати книги;
- поруч з меморіальною дошкою літоб’єднання «Степ», помістити дошку, присвячену поетові;
- видати книгу «Вибрані твори».

У Анатолія Кримського є поема «Вершники», присвячена пам'яті його побратимів Валерія Гончаренка, Леоніда Народового, в якій про В.Гончаренка він скаже так:
(учень читає поезію, присвячену пам’яті Гончаренка)
...І ступив на землю босоного
Хлопчик із замріяним чолом,
І нараз повіяло від нього
Піднебесним світлом і теплом,
Ще сльозою чистою, отою,
Що в дитинстві родить гіркота,
Що навік вляглася добротою
На сирітські зболені літа,
На школярство в голоді і злиднях,
На юнацтво в хмарах і дощах...
Люди! Він не гнівався, не злився,
Він любив вас, люди, і прощав
Вашу ницість, сірість і облуду,
Вашу скупість, черствість і хулу,
Кулеметні черги словоблуду
І болючу кривду немалу.
Він ішов у світ беззастережно
Із піснями й квітами – агов!
І не раз начальство обережно
Обминало здалеку його.
Обминало боязко і лячно,
Облинало за десятки верст,
Та зростав - від льотчика і прачки-
Для Вітчизни зоряний поет.
А земля дала йому(о, ненько! )
Щастя те у молоді літа:
Стрілися Гончар і Гончаренко.
Мудра зрілість. Юність золота.
І тому на радість – чи на горе,
Ніби честь козацького коша,
В душах залишалися СОБОРИ,
Непорушні й вічні.
Як душа.

Учитель.Улюбленими рядками В.Гончаренка були слова Максима Горького: «А вы на земле проживете, как черви слепые живут: ни сказок о вас не расскажут, ни песен про вас не споют!» Він вірив, що з часом його поезії займуть своє місце в українській поезії:
Знаєш, коню, короткозорі
Часто шепчуть на мій поріг,
Що у мене шляхи просторі,
Тільки жаль, шо немає ніг.
А іще добряки безликі
Співчувають мені. Дарма,
В них є ноги і черевики,
Але коней таких нема.
8.Вшанування пам’яті поета
Слайд 14.

9. Виразне читання поезій В.Гончаренка
Вчитель: Готуючись до сьогоднішнього уроку, ви читали поетичні збірки поета. Тож давайте послухаємо ті поезії, які припали вам до душі, схвилювали або стривожили вашу душу.
Учні читають поезії В.Гончаренка за бажанням.
Вчитель:Які проблеми порушує автор своїми поезіями?У чому призначення людини на землі?

V. Підсумок уроку.
Вільне письмо. Дати відповіді на запитання:Що мене вразило, схвилювало у розповідях про Валерія Гончаренка? Що найбільше запам’яталось? Які висновки я зробив (-ла) для себе?
VІ. Домашнє завдання.
Вивчити напам’ять та проаналізувати одну з поезій В.Гончаренка(на вибір).
Заключне слово вчителя.
Україна, рідний край… Для поета Валерія Гончаренка – це не пусті слова. Він усім своїм життям і творчістю був пов’язаний з Кіровоградом, був часточкою великої України. Спали на згадку поетичні рядки вірша Валерія Гончаренка “Прощання з колосом”:
Коли вечір червоним колесом
Мій порив назавжди покине,
Я хотів би вклонитись колосом
В ноги рідної України.
Слайд 15

Які ми в світі, таким буде й світ навколо нас. Життя В.Гончаренка було змістовним, насиченим, активним. Він був людиною, яка прагнула діяльності і боялася скніти. «Не страшно утратити голос – страшніше не мати його», - ці слова були поетичним кредом Валерівя Васильовича. Тому шлях, який він пройшов, є дійсно життям, а не просто існуванням.Валерій Гончаренко творив світ добрим, таким і жив у ньому – добрим дзвонарем…

Поезії Валерія Гончаренка
Віра

Хай зневіри карга пихата
В небуття назавжди руша.
Рідна мова- не степ, не хата
А безсмертя мого душа.
Все знесла: шовіністів кпини
І перевертнівзлу чуму
Доля страдницька України-
Мова прароду.
Ось чому вірю жадібно і пророче,
Не вагаючись ні на мить
що нащадок в багно не втопче
те, що часом топтали ми.
Сьогодення — моє прокляття,
Вмри хулою, воскресни знов
Найсвятішим людським зачаттям
Що синівську несе любов.
Хай в майбуть, молоду основу,
Ляже слово — не з нього чад,
Бо народу, що втратив мову,
Більше нічого вже втрачать...

Еволюція

Відвикає село від села
І себе проклинає потому.
Ця біда, як біда немала,
Пророста у житті непростому.

Чисту воду ріка забува,
Криниці умирають від спраги.
Вже на ділі, а не на словах
Поступ свято руйнації справив.

Відцурались простори гаїв,
І гаї відцурались просторів.
Від обскубаних рок-солов'їв
Глухне світ в солов'їному хорі.

Рідна мова чужою стає,
Чи стаємо чужими для неї?
О епохо, обличчя твоє
Затуманене злом і брехнею.

Мир від миру тіка у війну
І хиріє під жорнами строку.
Люди хочуть до себе вернуть
Те, що гнали від себе жорстоко.

Хто нам істину цю промовля
Краще дійсності в щасті і горі?
Плава в космосі рідна Земля,
Ніби міна в безмежному морі.

Монолог
на порозі будинку-інтернату
для престарілих
Спільні стільчики, спільні шафи
І утеплений туалет.
Як вам тутечки, тітко Марфо?
«Слава Богу, живу, але...
Телевізор включають завше.
Ось показували балет.
А мені сниться хата наша.
Я до неї біжу, але..
Так тут затишно і красиво.
Почуваю себе не зле.
Ви запитували про сина?
Навіщає мене, але...
Був оце. А з ним позіхало
І дівчисько, таке мале.
Якось мудро себе назвало,
й не згадаю уже, але...
Мабуть, скоро їх буде троє.
Син велике тепер цабе.
Має «Волгу» і дачу строє.
Дуже любить мене, але...
Тутка я на курорті наче.
Поправляюся од котлет.
Тільки іноді нишком плачу.
Це від щастя, мабуть, але...»

Жебрак
У сквері жебрак сивопатлий сидів,
З долоні вузької кормив голубів.
Казали, він спився, а був — ого-го!
І всі обминали байдуже його.
Казали, вначальстві дідок цей ходив,
А зараз (хе-хе!) розважа голубів.
Казали, жадоба, страшний грошелюб,
Умре за копійку, воскресне за руб.
Казали, у нього на книжці мільйон…
Сидів стариган таємничий, мов сон
І був на банкіра він схожий, однак,
Як сірий комар на сучасний літак.
А люди казали: «Придурок старий,
Нажити зумів, то й потратить зумій».
Ніхто лиш не думав: навіщо жебрак
Кормив голубів, які ситі і так?

Відвідувачка
Дитбудинок — ГНІЗДО зозулине-
Хтось турботами обсадив.
Баба Емма, украй розчулена,
Щонеділі спішить сюди.
Хлопченя пригорта: «Синочку,
Глянь, що я принесла тобі».
А він зирка з-під брів: «Не хочу,
Краще маму мені купіть».
Гостя нітиться, гості хочеться
Заридати на цілий світ.
Любі хлопчики, милі хлопчики,
Та за що ж це вам стільки бід?
«Що ти, котику, мнеш сорочку?
На ось кетю!» — і тиць до рук.
Він же вперто: «Додому хочу...»
А про нього лиш чув малюк.
У старої уста тіпаються,
І в сльозах вибіга вона.
А за тиждень — знов теліпається,
Винувата і жалібна
В цей будинок сумний, з веселими
Голубими вікнами в сад,
Ніби серцем бабусі велено
Дріботіть до малих стократ.
Купить кетю за руб од пенсії
Й сивим спогадом закує,
Як в родилці, що під Одесою,
Залишила дитя своє...

Вина
Мій однокласник Рудик Здоба
Ходив, одставивши плече.
Пиха світилася з-під лоба
Двома крижинами очей.
Щасливий Рудь смітив грошима
І копійкам не знав ціни,
Тому і дружбою грішили
З ним відчайдушні пацани.
Та й вчителька лестиво якось
Сказала: «Рудику, пробач,
Вже маєш двійок, ніби маку.
Тобі не личить цей «багаж».
Такий костюм!»
І оком зірко в мій бік націлилась нараз:
«Ось Гончаренко весь в п'ятірках,
Хоч і в залатаних штанах!»
Як я боявсь тоді страшенно,
Щоб не сміялася, бува,
Красива Алла Старушенко,
Почувши ці дурні слова.
Клас реготав.

Автор: 

Осіпчук Ірина Анатоліївна, вчитель української мови і літератури загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 м. Гайворон

Голосування

Які матеріали Ви шукаєте?:

Останні коментарі