– Отут було море. Наше Синівське чудове море. Береги у верболозах, вода чиста, сила-силенна риби… Як плюхне короп – тільки хвилі розбігаються. А що тепер7 Вузенькою стежечкою біжить вода, навіть не біжить – сонно крадеться крізь очерет. Усе заросло, затягло, замулилося. Посеред річки верби вкоренилися – де таке бачено? А ми ж там купалися…
Цю сумну розповідь про річку свого дитинства Іван Липовий вів два десятиліття тому, коли ми познайомилися в Рокитному й разом поїхали на його батьківщину. У Синяві народився, виріс, багато років працював землевпорядником рай сільгоспуправління, тож близькими й зрозумілими були йому болі Росі. Повз нас ледь рухалися машини, і ми бачили, як нелегко їм діставатися протилежного берега – гребля в ямах, вибоїнах.
- Не тримається вода – просотується поміж камінням, – показував Іван Федорович. – Пам’ятаю ще ту, стару, греблю. Було – хоч яйце по ній коти! По обидва боки – шлюзи із ставками. У повінь їх піднімали, і все, що в кригу вмерзло, виривав з корінням, забирав льодохід. Річка глибока, багатоводна, тому млин навіть посуху працював. Ось корба на шлюзі ще збереглася – нею пропускали на лоток воду. Падала з висоти, крутила камені, вальні. Питльоване борошно мололи, олію били, гречку й просо шеретували. Поки не передали комбікормовому. І наче душу вийняли в старого трудівника: відвезли турбіни в металобрухт, підвели електроенергію… Ніхто вже за шлюзами не доглядає, не порає греблі. Не пригадую, коли й льодохід востаннє був. Як працював млин на воді, то й річка мала господаря: мірошники підтримували рівень – стежили, щоб стік був спокійний, урівноважений, щоб русло не замулювалося, не заростало. А перестав торохтіти жорнами млин – махнули рукою на Рось…
Іван Федорович уже давно на пенсії. Через двадцять років після нашої зустрічі я ж знову приїхав у Синяву – оглядаю залишки капітальної споруди. Скільки ще міг прислужитися водяний млин тутешньому селянинові! Невдовзі виповнилося б йому сто десять років. На жаль, не виповниться. Лише в добрих спогадах багатьох вдячних надросян старшого віку залишається це екологічне чисте мукомельне підприємство, до якого, мов на маленьке свято, вони завжди поспішали з клунками збіжжя.
Хто ж зупинив тебе, млинове колесо? Навіщо? Та й чи тільки в синяві заніміли жорна, що м’яко шамотіли по зерну, чи тільки тут обірвалася біла цівка свіжого млива? А в Трушках, Стеблеві, Богуславі, Синиці, Шамраївці, Хльорівці, десятках інших сіл понад Россю та її численними притоками?.. Про те, що їх було немало на берегах благословенних річок та річечок, знаємо з книг мудрого Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Згадаймо-бо: «Водяні млини, попритулювавшись під зеленими вербами, крутять день і ніч чорними колесами» («Рибалка Панас Круть»).
«… далі, вгору по Росі, чорніла гребля через Рось, через каміння, чорнів млин за річкою. За млином стояли вози з мливом, вештались люди, що застоювали черги в млині» («Гастролі»).
«Серед села Роставиця входить у широкий ставок… На греблі знов у два рядки видивляються у воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель» (Микола Джеря»).
Цитувати І. С. Нечуя-Левицького можна ще й ще. Однак чи слід? Не лише басейн тихоп-линної Росі – кожна бодай найменша річечка була багата на водяні млини, деревяні й камяні дива селянського зодчества. Дво- і триповерхові. Наливні, підливні … Сотні гребель, гаток мостили через Сейм, Псел, Тетерів, Ворсклу, Десну … Наприкінці ХІХ століття, коли забуксувала мукомельна промисловість Російської імперії, виручили річкові трудівники на багатьох українських річках. Доброї слави зажили по всій Європі гребле будівники (особливі «водяні люди», як їх називали), мірошники. Де тільки не їли хліба з борошна, змеленого чистою водою наших рік! Так, біля Ліверпуля підняли затонуле на початку минулого століття судно, а в його трюмі – мішки з мітками «Млини адмірала Абази». Стояли вони на Ятрані.
Млини були символом українського села. Жива стихія – вода – давала селянинові не тільки свої дари, але й свою енергію, що перетворювала туге зерно на пухнасте борошно.

1. Сумну розповідь про річку свого дитинству вів:
а) Іван Дубовий; б) Іван Липовий; в) Іван Ясенів; г) Іван Лісовий.

2. Як називається річка, що про неї розповідає землеупорядник?
а) Случ; б) Роставиця; в) Рось; г) Ворскла.

3. Як передали обов’язки млина комбікормового заводові, то наче:
а) убили річку; б) душу вийняли в старого трудівника;
в) забрали в селян щастя; г) відібрали в селянина хліб.

4. Як працював млин на воді, то:
а) річка мала господаря; б) селяни мали доволі хліба;
в) селянин не голодував; г) вода в річці була солодша.

5. До млина люди поспішали, мов на:
а) прощу; б) велике свято;
в) маленьке свято; г) Великдень.

6. На водяні млини була багата:
а) тільки Рось; б) Рось та її притоки;
в) Десна та інші великі річки; г) кожна бодай найменша річечка.

7. «Водяними людьми» називали:
а) греблебудівників; б) мірошників;
в) рибалок; г) човнярів.

8. Де були знайдені мішки з українським борошном?
а) Біля Парижа; б) біля Лондона;
в) біля Ліверпуля; г) біля Гамбурга.

9. Річка давала селянинові не тільки свої дари, але й свою:
а) енергію; б) силу; в) воду; г) стихію.

10. Визначте тему та головну думку тексту.

Предмети: Українська мова

Класи: 10 клас