Відкритий позакласний захід

Літературно – музична композиція для учнів середніх класів

\Шевченківські дні у школі\

Довженко Наталія Григорівна

учитель української мови та літератури
\вища категорія\
НВК «Олімп»
«ЗОШ І-Ш ступенів – гімназія»
смт Ширяєве

2012

КОБЗАРЕВА ПІСНЯ

Літературно – музична композиція для учнів середніх класів

МЕТА : Поглибити знання учнів про життєвий шлях Кобзаря.
Розкрити роль і місце творчості Т.Шевченка длявого
історичної доби і для всієї майбутньої історії України.
Прищеплювати захоплення творчістю поета.
Виховувати учнів свідомими громадянами й істинними
патріотами.

І мене в сім’ї великій,
Сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим, тихим словом.
Т.Шевченко

Звучить мелодія пісні на вірші Т.Шевченка.
На сцену виходять ведучі із хлібом і сіллю.

Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуємо пам’ять
Шевченка.

Ти, Тарасе, сьогодні
Нас зібрав докупи.
І зійшлися у цій залі
Шевченка онуки.

Хліб і сіль тобі , Тарасе,
Сьогодні підносимо…
Вшанувати цю гостинність
Оплесками просимо.

(Хліб і сіль ставлять на стіл під портретом Кобзаря).

Тарас Шевченко – провісник нового життя, народний пророк,
Титан духу, перший ,хто відверто закликав український народ:
Вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Голос із мікрофона Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими, босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.

Він перед нами стоїть, як світоч.
Він перед нами горить і світить.
Він перед нами, він серед нас,
Бо допалав він, але не згас…

В грудях народу - у кожній жилці,
В гаях народних – у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра
Цвіте твій голос і не вмира.

Твій голос повнить пшеничний колос,
Бо те, за що діди боролись,
Твій сон щасливий, зоря твоя,
Велика, вольна, нова сім’я.

В похилій хаті, край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасові дала
Кріпачка – мати ,вбита горем.

Ведучий. 9 березня 1814 року у родині кріпака Григорія Шевченка народилась ще одна дитина – хлопчик Тарас, якому судилось стати окрасою української літератури, провісником волі і щастя для знедолених.

На той час Тарасик стає ще однією кріпацькою дитиною для пана Енгельгардта. Почались для нього тяжкі, безпросвітні злидні.

Звучить пісня « Садок вишневий…»

(Виходить мати Тараса.) Як гірко, як нестерпно жаль, що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край - панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О, любі діточки малі, одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене, рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне мене
На довгій панській ниві?
– Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?)

Тарасик. Там матір добрую мою,
Ще молодою у могилу нужда та праця положила.

(Виходить батько Тараса. - Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабиякий - Великий чоловік, або велике ледащо. Для його моє наслідство нічого не буде значить…)

Тарас. Там батько, плачучи з дітьми ,( а ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі –
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.

Ведуча. Життя Тараса від народження було сповнене то горя, то поезії.
Життєву біду він знав не з чуток, а насправді: нестатки
переслідували і його, і все, що було йому близьке.

« Мені тринадцятий минало…»

(Сценка)
Оксанка. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе, бач, як
маленький плаче. Давай я сльози тобі витру.

Тарасик. Оксанка! Оксаночко!

Оксанка. Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх
ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й ,кажуть, малюєш
ти. От виростеш і будеш маляром, еге ж?

Тарасик. Еге ж…маляром.

Оксанка. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату , еге ж?

Тарас. Еге ж.. Всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний. Ні, я не
ледащо! Я буду таки маляром.

Оксанка. Авжеж, будеш1 а що ледащо, то правда. Дивись, де твої
ягнята! Ой , бідні ягняточка, що чабан у них такий, - вони ж
питоньки хочуть! Побігли їх швидше напоїмо!

Нелегкими були Тарасові шляхи від батьківського порога до чужих людей у найми. А йому так хотілось вчитись, а особливо малювати.

Пасе Тарасик чужі ягнята за селом, і там малює. Все йому хотілося малювати: і село, і небо, і ягнят.
(Входить з вузликом Яринка. Побачивши її, Тарасик підходить крадькома і лякає.)
Яринка. Ой! Капосний, злякав. (Удавано б’є Тараса.)Ось тобі, ось тобі! Щоб не був таким… Я й так боюся твого дяка.

Тарасик. Його немає вдома, не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?
Яринка. У нього такий ніс…Він страшний мені…
Тарас. Правда, він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову, певно, в шинок…
Яринка. А ще – дяк! Оце забігла до тебе (розв’язує вузлика).На тобі ось свитку. Полатана.
Тарас. (Бере свитку.) Гей, як гарно полатана. Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі…(Дає глечика і хліб.)Пообідаєш, а закусиш цими яблуками (дає два яблука.)
Тарас(зрадівши.) Ой, які гарні! Певно ,смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко.)Ой, добре!.. На, покуштуй…
Яринка. Не треба. Я ще їстиму кращі…
Тарасик. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка. Оксанка дасть.
Тарас. (вражено.) Оксанка? Коваленкова?
Яринка Ой!(Закриває рот.) Ми з нею отару пасемо разом…
Тарас. Так це Оксанчині Яблука?
Яринка Угу. Тільки ти не скажеш їй? Кажи, не скажеш? Вона дала для тебе
І просила…
Тарас. Мовчати?
Яринка. Атож.
Тарас. (Дивиться на свитку.) І це, певно, її робота?
Яринка. Ні, рукав і я зашивала! Тільки мовчи. Не скажеш?
Тарас.(Задумливо.)Не скажу. Пасе з тобою. А чому вона просила мовчати?
Яринка. Не знаю, чомусь зобиджається…
Тарас. Зобиджається? На мене? Хіба казала?
Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся. А чого ти ,
Тарасику так на неї? Вона лагідна така. Помагає мені отару пасти…
Тарас. Вона добра…А ще що вона казала?
Яринка. Казала, що осавул вже загадував їй на панщину.
Тарас. Так. А про мене що?...
Яринка. Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим, нестриженим...
Тарас. Ще й обдертим…
Яринка. Соромишся її?
( Тарас киває головою.)
Яринка. Давай я тобі й сорочку полатаю, виперу…
Тарас. З Оксанкою? Не треба…
Яринка. А чому?
Тарас. Я сам…(сумно.) Вона вже помічає…
Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята…Говорила, що
Ти їй книжечки читав, малював… а в тебе є малюнки? Покажи…
Тарас. Є! Десь захований. Не варто показувати.
Яринка. Тарасику, покажи мені…
Тарас. А навіщо? Він ще незакінчений.
Яринка. Все одно, покажи.
Тарас. Добре, тільки тобі одній… (Побіг за малюнком.) Ось мої малюнки…

Яринка. Оксана…Похожа. Як жива. І наша хата…Невже це ти?
Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж п’є.
Яринка. А чого на дощечках?
Тарас. Паперу катма. Дяк не завжди дає.
Яринка. Я візьму й покажу Оксані.
Тарас.(Забирає малюнки.) Ні, Яринко., нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку і тоді…
Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди!

У пошуках учителя - маляра Шевченко опинився у Хлипнівського дяка. Він охоче згодився навчити його малювати. Але ж на це потрібний був дозвіл пана Енгельгардта.

Мов на крилах, полетів Тарасик до Вільшани, щоб роздобути дозвіл. «Як би мені маляром…я б нічого не хотів, - думав він, наближаючись до економії. Та не судилось йому більше повернутися до Хлипнівки. З Енгельгардтового палацу у
Вільшані пішов шлях Шевченка у чужі далекі краї. А Україна з її розкішною природою приходила до нього лише у снах.
(«Тече вода з – під явора»)

Помітивши неабиякі здібності у Шевченка до малювання, пан віддає його у науку до майстра Ширяєва, маючи намір зробити з нього придворного маляра.

Доля ж розпорядилася Тарасом по - іншому. В одну з білих ночей Петербурга Шевченко зустрівся зі своїм земляком Іваном Сошенком, якого зацікавили малюнки хлопця. Сошенко знайомить своїх друзів – художників (Брюллова, Жуковського) з Тарасом.

Друзі Сошенка були одностайні у рішенні викупити Тараса із кріпацтва.
22 квітня 1838 року Шевченко одержав відпускну, за яку пан зажадав 2, 5ОО тисяч.
Воля! Роками сподівана воля! Куди хочеш, туди йди! Що хочеш, те й роби. Чи хоч коли він міг так жити?! Живе!!! Малює, вчиться в Академії мистецтв, пише вірші. А лине думками, лине до свого рідного сала, до братів і сестер.

Думи мої, думи мої, ви мої єдині.
Не кидайте хоч ви мене, при лихій годині.
(«Думи мої… «)

І читає і пише до ночі,
Пливуть мрії – живі ручаї!
І минулого сльози жіночі –
Нині сльози невтішні твої.

Не забули тебе, батьку, в Шевченківськім краю.
З твоїм іменем живемо, твоє ім’я славим.
Звеличаємо піснями рідну Україну.
І вітаєм твоє слово в цю світлу годину.

Проживаючи далеко від України, Тарас Шевченко втішав себе думкою, що там, у рідному краї життя таки стало кращим. У 1843 році він приїхав на Батьківщину.

Він стільки бачив за ці роки, що йому здавалося, що й тут, у Кирилівці, все інше, не таке, як було колись. Адже життя не стоїть на місці.

Так було скрізь, по всій його живописній Україні. Доля його рідних братів і сестер була долею його народу.
(«Сон»(У всякого своя доля…»)

За крамольні вірші, спрямовані проти самодержавства, за участь у революційному товаристві, за непокору й стійкість у боротьбі за волю народу Шевченко був висланий на 10 років у далекі Оренбурзькі степи.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»- під таким девізом 10 років потерпав Т.Шевченко на чужині.
(«Мені однаково…»)

«Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань,» - писав поет.

Лічу в неволі дні і ночі А літа пливуть за ними,
Забирають із собою Пливуть собі стиха,
І лік забуваю. І добро і лихо.
О господи, як то тяжко, Забирають, не вертають
Тії дні минають. Ніколи нічого.
(« Зоре моя вечірняя…»)

Десятирічне ув’язнення підірвало здоров’я Т.Г.Шевченка, але не вбило в ньому віри у повалення самодержавства. У най тяжчі години надія і неспалима віра в « сім’ю вольну, нову» гартувала Тарасові дух і волю.

Шевченко мріє приїхати на Україну, побувати на Дніпрі, одружитись, жити в ріднім краї.
Я тільки хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

Не дали й цього. Остання подорож на Україну в 1859 році закінчилась тим, що Шевченка у кайданах доставили в Київ, а звідти відправили на постійне місце проживання – Петербург.

10 березня 1861 року Т.Шевченка не стало. Не відало самодержавство, що є вища справедливість самої Долі. Тарас просив лише затишку, а доля подарувала йому весь світ.
(«Заповіт»)

Українець.
Провіснику волі, великий Титане!
Справдилися думи пророчі твої.
Приймай же данину любові і шани
Од вольних народів нової сім’ї.

Він зорею сіяє в прийдешнім віку.
Сходить хлібом на яр-рушнику.
У розкриллі земних і заобрійних трас
Височіє над світом Великий Тарас.
Білорус.
До нас твоє слово щораз долітає,
Ми слухаєм втішно, що мовить сусід.
І квіти свої у вінок твій вплітаєм.
Прийми, брате, і наш білоруський привіт.

О, світе вільний, о світе ясний,
Портрет, Тарасе, твій несуть нащадки.
По всій землі тебе народи славлять,
Ти з нами, наш – як наша пам’ять.

Росіянин.
Великий кобзарю вогненний,
Я свій на твоїй Україні.
Мелодій акорд небуденний
У мові звучить солов’їній.

Не ділить нас простір далекий.
І степ не стоїть поміж нами,
І наші країни буремні
Дружитимуть міцно віками.

Українець.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Країна наша – мрія Кобзаря.

Тарас Шевченко обняв своїм генієм усі царини духовного і соціального життя суспільства. Водночас творчість його висвітила найпотаємніші порухи душі простої людини, пригніченої тяжким ярмом царизму, розкрила її глибину і велич.

У світовій ліриці, мабуть , немає митця, який би з такою любов’ю і таким сумом оспівав жінку – матір, сестру, кохану, дружину, їхнє тяжке життя.

Для Шевченка жіноча недоля була згустком болю, що запікся в його серці. Кріпацька неволя – це доля рідної матері, яку передчасно у могилу «нужда та праця положила», доля сестер Катрі, Ярини, Марії – голубок молодих, це трагічна доля його першої трепетної любові – Оксани Коваленко, доля всіх нещасних жінок-кріпачок.
Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.

«Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти… ні в одного з поетів світу,» - писав М.Рильський.

(Сценка з поеми «Катерина»)

(«Сценка з поеми «Наймичка»)

Ведучі.
Блаженна мріє, думонько - дитино,
Колисана ще з молодості літ,
Це ти йому курличеш журавлино
І зболеного кличеш в переліт.
На теплі води на вишневі зорі,
Де над тополями – Чумацький шлях,
Несеш його змордованого в зморі,
З Дніпра лелієш хатою в полях.

Вже й час йому спочити на порозі,
Схилити в тиші вдумливе чоло,
Бо ж вдоста був затриманий в дорозі
І довго дуже вдома не було.
Давно вже визрів терен з того болю,
Що упокоїв матір молоду.
Та й наче вже спокутав гріх за волю,
Муштрований в солдатському ряду.

І він летить на отчу Україну,
За крила взявши пензель і перо.
Пора ж йому поставити хатину,
Щоб вікнами дивилась на Дніпро.

І щоб у тій маленькій благодаті,
В благословенному отім раю,
Брати і сестри на рідню багаті,
На долю не огнівались свою.

Будує хату з мрії голубої,
На покуть слово ставить, слово – клич.
Візьми його, народе, стань собою.
І сам себе в тім слові возвелич.

Сповий дітей вишневим первоцвітом,
Та не приспи те слово в сповитку,
Хай буде їм високим заповітом,
Насущним хлібом стане на віку.

Бо прийде час - усіх покличе Мати
І запитає кожного колись:
Чи не забув, з якої вийшов хати,
Звідкіль дороги в світ розпочались?

(Звучить «Дума про кобзаря»)
Галина Комарова

Не на шовкових пелюшках
Не у величному палаці –
В хатині бідній він родивсь
Серед неволі, тьми і праці.
Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась,
І цілу ніченьку вона
За сина - кріпака молилась.
І Бог почув молитву ту
І дав душі убогій силу,
І в руки хлопцеві вложив
Співецьку чародійну ліру.

І виріс він, і кобзу взяв,
І струн її торкнувсь рукою –
І пісня дивна полилась,
Сповита вічною тугою.
В тій пісні людям він співав
Про щастя. Про добро. Про волю.
Будив зі сну, пророкував
Їм вищу і найкращу долю.
І пісня голосно лилась…
Але недовго: ворог лютий
Підкрався нишком - і замовк
Співець, кайданами окутий.
Він рвався серцем із тюрми
На волю, до ланів широких,
До синіх хвиль Дніпра – ріки,
До тихих тих могил високих.
Він рвався – і прийшла вона,
Сподівана, бажана воля –
І все, чого не знав раніш,
Тепер дала лукава доля.
Умер співець! І привезли
Його на рідну Україну
І коло синього Дніпра
Йому насипали могилу.
Умер співець! Але живуть
В серцях людей слова безсмертні,
І тихо по Вкраїні всій
Бринять його пісні славетні.

Класи: Середня школа

Предмети: Позакласні заходи