Павлюк Наталії Дмитрівни
вчителя зарубіжної літератури
Кривчунської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
Жашківської районної ради Черкаської області

Невичерпний потенціал Шевченківських творів

Художнє і наукове осмислення феномену Тараса Шевченка в межах культурного простору України вочевидь не припиниться ніколи. Адже двохсотлітня його присутність в духовному житті українства переконує у тому, що кожне нове покоління прочитуватиме його глаголи для себе і по-своєму – під кутом зору не тільки реалій того чи іншого історичного часу, а й з відповідною кореляцією світоглядних змін у світоспогляданні людини певної історичної доби, буде це ХІХ, ХХ чи ХХІ століття.
Причина повсякчасного нашого звернення до джерел творчості Шевченка полягає насамперед у тому, що цей, і тільки цей поет і мислитель першим зумів сказати нам про нас усе і навіть більше – про наше минуле, сучасне і майбутнє. Він промовляв і промовляє до нас завжди. Промовляє не завжди громогласно, пафосно, а незрідка проникливо, навіть тихо, часто побожно, аби кожен почув його. Говорить нам про те, чиїх батьків ми діти і які ми є («славних прадідів великих правнуки погані»). Нагадує про те, що ті батьки, діди й прадіди сотворили з Україною: як вони боролися за її свободу, заливаючи наші степи своєю святою кров’ю, і як вони продавали ту свободу, перетворюючись на «варшавське сміття», «рабів, підніжків, грязь Москви». І кличе нас до братолюбія й єдиномислія, які можуть єдино зарятувати нас перед катастрофою, спричиненою нашим клятим геополітичним становищем.
У нас дуже люблять цитувати рядки Шевченка із посланія «І мертвим, і живим, і ненародженим»: «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…». Зацитували їх до того, що вже ніхто не вловлює їхнього смислу, бо вони стали затертими, шаблоновими. Забувають тільки розгорнути посланіє і прочитати те, що написано далі: «Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому». Саме такою є доля Каїна. І це страшно – для всіх Каїнів.
Якщо замислитися над цими словами, то побачимо страхітливу долю усіх незліченних неприкаяних зрадників, відступників, ренегатів, перевертнів і вже з ними, і, як ми бачимо зі сторінок нашої історії і сьогодення, «і несть їм числа». Однак їм всім судилася життєва дорога Каїна, приреченого бути відторгнутим людьми, самотнім перекотиполем. На жаль, ці рядки майже не цитуються і майже ніколи не звучать, хоча для українського суспільства було б корисним їх згадувати щодня і щогодини.
Справжній патріотизм включає і любов до рідної мови. Тому поет так любив рідне слово, що було його зброєю в нерівній боротьбі з ворогами народу. Люблячи рідну мову, розвиваючи, творячи її, Шевченко плекав надію на краще для свого народу, своєї культури, свого суспільства.
Неабиякі можливості для виховання любові до Батьківщини дає й пейзажна лірика Т. Шевченка. Ми знаємо, що почуття патріотизму починається з любові до рідної природи, з якою людина вперше знайомиться ще в ранньому дитинстві.
Поезія Шевченка дає нам чудові зразки пейзажної лірики. З майстерністю змальовано бурю на Дніпрі в баладі «Причинна».
Природа у віршах поета не виступає сама по собі, а служить для розкриття почуттів людини, для підкреслення її думки. Частіше природа виступає тлом для зображення поневоленого народу. У поезії («Як би ви знали, паничі») поет змальовує красу українського села:
«Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю виглядає Ставок, неначе полотно... А потім гнівно вимовляє: А подивися та спитай, Що там твориться у тім раї!»
Змалювання чудової природи є тут засобом контрасту, за допомогою якого підкреслюється тяжке становище кріпаків. Так автор зміг показати величезну любов до своєї країни, до своєї Батьківщини, до рідного українського краю.
Шевченко був запеклим борцем проти кріпацтва, яке проклинав як болючу виразку на тілі України, точніше як одну з багатьох ран. Він не лише викривав недоліки існуючого ладу, а ставив питання широко й масштабно: усякий лад, побудований на гнобленні людини людиною, на зневажанні людської гідності й невід’ємних людських прав, на пригніченні вільної людської думки, на пригнобленні однієї нації іншою, в які б новітні форми цей гніт не приховувався, - противний людській природі й має бути знищений. Тому його політичні поезії адресуються і в сьогодення, як гнівна засторога «розпинателям народним, грядущим тиранам», а також «рабам з кокардою на лобі, лакеям в золотій оздобі» і всім тим, що «серцем голі догола».
Перед геніями смерть безсила. Кати знали силу Шевченкового слова і боялись її.
1943рік… Шевченко був усюди, де проходила лінія боротьби. Трохи більше як місяць минуло відтоді, як завершилася Сталінградська битва, що стала початком докорінного перелому у Вітчизняній, та й в усій другій світовій – його вірші звучали в окопах героїчного міста. Готувалася нова наступальна операція – Курсько-Орловська, - в перспективі якої чітко бачилося звільнення України. Розгорявся партизанський рух. На Чернігівщині та Черкащині активно діяли загони, що носили ім’я великого поета. Не давали перепочинку ворогові народні месники – «шевченківці» на канівській землі, освяченій присутністю його могили.
«І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!» - звертався поет до фронтовиків з барвистого аркуша випуску «Вікна ТАРС», створеного художником Павлом Соколовим-Скаля та поетом Леонідом Первомайським. Схвильовано звучали вірші Л.Первомайського:
Вишнева моя Україна,
Окрадений ворогом край!
Стрічай визволителя-сина,
Повернуте щастя стрічай!
«Кари катам, кари!», «Нехай ворог гине!» - закликав Шевченко народ, який боровся за праве діло. «Як моя зброя – автомат, боєприпаси і гранати, так і дорогий «Кобзар» Шевченка пройшов зі мною всіма важкими дорогами і лісовими стежками, немов вірний друг і бойовий товариш»,- розповідав згодом командир Черкаського партизанського з’єднання П.Дубовий.
На сумській землі славився в довоєнні роки бригадир тракторної бригади Ніцахської МТС Яків Петрович Яковлєв. Незмінним супутником його завжди був шевченківський «Кобзар». У грізному сорок першому Яковлєв залишився в рідному Тростянецькому районі – організував із механізаторів невеликий, але бойовий загін. Одного разу Яків Петрович потратив у засідку. Вороги всіма силами намагались узяти командира-комуніста живим. Не вдалося – він бився до останнього. Коли жителі села відшукали його тіло, то на грудях у нього знайшли пробитий кулями томик віршів Шевченка. Батьки партизана поховали їх разом – сина і дорогу йому книжку.
«Тремтіть, супостати!» - так назвав Павло Тичина статтю, написану на основі виступу на об’єднаній сесії Академії наук УРСР О.О.Богомолець: «В чудових піснях сто років назад Шевченко закликав свій народ до боротьби проти гнобителів. Сьогодні з цими піснями мільйони українців стають на захист своєї батьківщини…» У розпал війни матеріали воєнної шевченківської сесії були видані окремою книжкою – в Москві, українською мовою.
Нині, через двісті років після смерті видатного поета, ми не уявляємо української літератури без Шевченка. Проте часто й не замислюємося, що без нього, можливо, не було б нашої літератури взагалі, більше того, знесилена і зраджена своїми синами, занепала і перестала б існувати навіть наша нація. Шевченків «Кобзар» не просто заявив, що українці є, а довів, що це самобутній народ з глибоким історичним корінням, особливим світобаченням, власною культурою.
Надзвичайно актуальне Шевченкове бачення українців для нас, людей ХХІ століття, коли давно зникло ганебне кріпацтво, коли ніхто нібито й не гнобить нашу тепер уже вільну й самостійну державу, коли соціальна нерівність не відіграє вирішальної ролі у становленні й житті особистості.
Парадоксально, проте саме тепер, коли ми читаємо Шевченкові твори, все частіше проводимо аналогії з сучасним світом.

Предмети: Зарубіжна література

Класи: Середня школа